«Люди потребували новин»: як під час окупації працювало херсонське видання «Вгору»
«Люди потребували новин»: як під час окупації працювало херсонське видання «Вгору»
Після початку повномасштабного вторгнення чимало херсонських медіа припинили працювати, деякі — пішли на співпрацю з окупантами. Але є й ті, що ні на день не зупиняли роботу та продовжують писати про події на Херсонщині. Як, наприклад, команда журналістів медіаплатформи «Вгору».
Проєкт «Вгору» існує з 2002 року. Тоді благодійна організація «Фонд милосердя та здоров’я» разом із Херсонською міською асоціацією журналістів «Південь» заснували друковану щотижневу газету. У 2005 році у видання з’явився власний сайт, а пізніше на базі газети була створена перша в області Агенція журналістських розслідувань «АЖуР». У 2017 році газету припинили видавати, і «Вгору» перетворилося на онлайн-медіа. До початку повномасштабного вторгнення видання приділяло багато уваги роботі міської влади, правоохоронних органів і судів, комунальників. Але з 24 лютого 2022 року тематика «Вгору» змінилася — тепер основна увага зосереджена на подіях, які відбуваються в місті. «Детектор медіа» поговорив з директоркою «Вгору» Ілоною Коротіциною про те, що змінилося в роботі видання з початку війни, як редакція працювала під час окупації та як працює зараз.
— Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу команди?
— Події 24 лютого стали для нашої команди такою ж несподіванкою, як і для жителів всієї країни. В нас не було конкретного плану, єдине, що ми знали — потрібно продовжувати працювати. Тому першочергово всі журналісти сіли на стрічку новин і почали максимально інформувати про події в країні. В такому хаосі ми пропрацювали декілька місяців.
Одним із перших постало питання фінансування — за які гроші ми будемо далі існувати. В нас був резервний фонд, якого б вистачило на 3 місяці. Проте фактично всі проєкти, які ми вели до 24 лютого 2022 року, стали неактуальними та заморозилися. Тому ми почали шукати нові гранти. Складно було генерувати ідеї, ховаючись у коридорі від обстрілів, проте ми впоралися. В перший же тиждень після початку повномасштабної війни нас підтримали декілька донорів. Так ми отримали змогу продовжувати працювати, писати новини й аналітичні статті, створювати кепшн-відео. І хоча ми були позбавлені тих можливостей, які в нас були раніше, наприклад, знімати на камеру або працювати в офісі, ми все одно працювали.
— Команді довелося працювати більше?
— Так. Через те, що була велика потреба в інформуванні людей про події навколо, ми збільшили робоче навантаження. Якщо в мирний час ми створювали близько 6 новин на день, то в лютому-березні 2022 року їхня кількість зросла до 40–50 штук на день. Абсолютно весь контент помножився в декілька разів, також з’явилися нові формати — відео, фактчеки, аналітичні матеріали, експлейнери тощо.
Автор фото: Олександр Корняков, фотокореспондент «Вгору»
У перший день повномасштабного вторгнення з Херсона вдалося виїхати невеликій частині нашої команди. Серед тих, хто поїхав, була ведуча «Вгору» Анастасія Друсінова. За тиждень вона дісталася Німеччини та звідти почала робити прямі ефіри, в яких розповідала новини в Херсонському регіоні, а також відповідала на питання від аудиторії. Тоді люди цікавилися майже всім — від подій в окремій громаді до того, де знайти необхідні ліки та купити хліб.
— Але більшість людей із команди залишилися в окупації? Як вам вдалося працювати?
— 3 березня 2022 року Херсон був повністю окупований російськими військами. Ми зіштовхнулися з абсолютно новою ситуацією, а якоїсь інструкції чи посібника, як працювати в окупації, в нас не було. Логіка — єдине, на що ми спиралися. Отже, насамперед ми змінили імена та прізвища всіх авторів на сайті, щоб росіяни не могли нікого ідентифікувати. Журналісти нікому не казали, що вони продовжують працювати — важливо було дотримуватися повної анонімності. Тоді ще нам на руку зіграли заяви проросійського активіста й блогера Валерія Кулешова, який у своїх трансляціях розповсюджував інформацію, що нібито вся команда «Вгору» виїхала з міста. Та все одно ми намагалися максимально убезпечити наших журналістів, а також і тих людей, про кого створюємо матеріал.
Автор фото: Олександр Корняков — фотокореспондент «Вгору»
Автор фото: Олександр Корняков — фотокореспондент «Вгору»
Так ми прийшли до того, що потрібно почекати деякий час, перш ніж викладати фотографії з мітингів. Оскільки росіяни могли одразу ідентифікувати людей на фото за одягом і миттєво відстежити їх. Пізніше ми почали замилювати обличчя мітингувальників — теж заради їхньої безпеки. Окрім фоторепортажів, ми писали аналітичні статті на різноманітні теми. У випадках, коли вважали, що буде небезпечно згадувати ім’я та прізвище спікера, ми гарантували йому анонімність.
Автор фото: Олександр Корняков, «Вгору»
Також навчилися працювати оперативно, коли це було вкрай необхідно. Так, наприклад, після чергового ворожого обстрілу міста до Херсона приїжджали проросійські журналісти, які потім у своїх матеріалах в усьому звинувачували ЗСУ. Ми повинні були першими сповістити про наклеп із боку російських медіа, донести до людей правдиву інформацію та не дати можливості фейкам розповсюджуватися в інфопросторі.
— З якими ще труднощами редакція зіштовхнулася під час окупації?
— Варто не забувати, що ми не лише журналісти, але й звичайні люди, які живуть в окупації та стикаються зі звичайними побутовими проблемами: відсутність українського зв’язку, складнощі з інтернетом. З травня 2022 року херсонці по декілька тижнів не виходили на зв’язок. Тоді вся журналістська робота впала на плечі наших колег, які встигли виїхати на підконтрольні території України.
Пізніше ті, хто перебував у Херсоні, почали працювати з самописними програмами VPN. Люди самостійно створювали ці програми, щоб росіяни не встигали їх виявляти та блокувати. Але це все одно відбувалося, і доводилося шукати наново самописні програми та користуватися ними.
— Що мотивувало вас продовжувати свою роботу?
— Як не дивно, джерелом натхнення стала саме моя робота. І хоча ми працювали дуже багато — мій робочий день розпочинався приблизно о 7-ій ранку і закінчувався десь об опівночі — це було моїм спасінням. Тоді в Херсоні багато хто втратив роботу. А в нас вона була і разом із нею — відчуття того, що ти в окупованому місті можеш продовжувати робити щось корисне. Ми розповідали історії херсонців, які виїхали з міста, писали про те, як їм вдалося це зробити для того, щоб ті, хто не наважувався залишити дім, зрозумів, що все реально. Багато матеріалів ми присвятили історіям про волонтерів, місцевих жителів, які продовжують чинити спротив ворогу. Негативу в місті й без того вистачало, люди потребували добрих новин. І ми їх дарували херсонцям. Ми зрозуміли, що рухаємося в правильному напрямку, коли отримали слова подяки від жителів міста. Гарні новини допомагали їм триматися та вірити в те, що зовсім скоро світло переможе темряву.
— Скільки часу ви пропрацювали в окупації?
— Перебування в місті ставало все більш небезпечним. Тому з квітня наша команда почала потроху виїжджати з окупації на підконтрольні території України. Найбільше журналістів виїхало в червні. Тоді в Херсоні залишилися лише декілька людей із нашої команди, зокрема, журналістка Ірина Ухваріна та фотокореспондент Олександр Корняков. Попри небезпеку, вони продовжували фіксувати події, які відбувалися в місті.
Ірина Ухваріна, журналістка «Вгору», яка залишалася в окупованому Херсоні
Авторка фото: Ірина Ухваріна
Авторка фото: Ірина Ухваріна
Працювати було дедалі складніше, оскільки в Херсоні посилився контрольний режим із боку окупаційної влади. Частіше перевіряли документи та проводили огляд особистих речей. У разі незрозумілої ситуації могли забрати «на підвали». Так Олександр перейшов із відкритої зйомки на приховану. Більшість кадрів доводилося робити з телефона. А потім — узагалі був змушений перестати фотографувати через небезпеку.
Олександр Корняков був дуже впізнаваним. Він був на мітингах, його добре знали в обличчя російські військові. Одного дня настав момент, якого я боялася найбільше — мені повідомили, що Сашу почали розшукувати. Я одразу почала дзвонити йому, аби попередити, щоб він не йшов до себе додому. Проте в Херсоні був відсутній зв’язок. Саша взяв слухавку лише за пів години. Це були найстрашніші пів години в моєму житті. Врешті-решт, ми знайшли для Олександра інше житло, де він переховувався від окупантів понад 6 тижнів. Наша журналістка Ірина, яка також перебувала в Херсоні, готувала для Олександра їжу, приносила йому чисті речі, купувала все необхідне, бо Саші не можна було виходити на вулицю. У серпні, дочекавшись ротації російських військових, Олександру вдалося виїхати з окупації.
Якось ми запитали в Саші, яка його заповітна мрія, на що він відповів: «Дуже хочеться сфотографувати підняття українського прапора над Херсоном».
— Йому вдалося?
— Так, незадовго після нашої розмови мрія Олександра здійснилася. 11 листопада 2022 року Херсон було звільнено. Наша команда одразу повернулася до міста і досі продовжує там працювати, попри небезпеку, щоденні обстріли. Життя в Херсоні триває. Тут і досі живуть люди, які потребують нашої підтримки. Натомість ми отримуємо від них найголовніше — довіру.
Олександр Корняков, Ліза Жарких, Дмитро Багненко
Серед усіх матеріалів, які ми робили про життя в місті, понад усе мені припав до душі відеосюжет про монтерів, які під обстрілами відновлюють лінії електропередач після обривів. Можливо, раніше їхня робота вважалася буденною, але сьогодні вони ризикують життям, аби в домівках херсонців було світло. Цікаво, як під час війни змінилося значення всіх професій. Тепер героями стають звичайні люди, які просто виконують свою роботу — відновлюють електроенергію, працюють у магазинах, лікують людей. Адже для цього потрібно мати велику сміливість.
Головне фото: Олександр Корняков, «Вгору»
