Журналістка та ведуча телеканалу Прямий Юлія Вітова від самого початку повномасштабного вторгнення перебувала в Києві, повідомляла глядачам новини та намагалася бути спокійною в кадрі навіть тоді, коли її чоловік, у минулому режисер монтажу Еміль Дуров, був на фронті й по кілька днів не виходив на зв’язок. Вона настільки втомилася хвилюватися за його життя і так захотіла бути більш корисною своїй країні, що добровільно стала до лав Збройних сил України. Про це і розповіла в інтерв’ю «Детектору медіа».

— Юлю, розкажи, як ти потрапила на телебачення та в журналістику загалом?

— За освітою я режисерка драматичного театру, але на якомусь святі, де я проводила конкурси, хтось сказав: «Юлю, тобі працювати б на телеку», — і я загорілася цією ідеєю. Вже за пів року, у 2017-му, я працювала на місцевому телебаченні у Луцьку Волинської області. Я була і ведучою, і журналісткою, в мене програми власні були. Потім щось мені не сподобалося, я плюнула та звільнилася. А вже за якийсь час потрапила до Києва та почала працювати журналісткою на телеканалі Прямий.

Під час повномасштабного вторгнення я не поїхала з України та з Києва, залишилася тут, і ми з невеличкою командою від першого дня працювали в захищеному приміщенні. А вже десь через місяць-півтора після початку повномасштабної війни я сиділа в кадрі як ведуча та читала новини.

— Але ж навіть на початку вторгнення, коли ти ще не думала ставати до лав ЗСУ, ти могла спокійно поїхати за кордон, або бодай до мами в Луцьк. Чому ти цього не зробила?

— В принципі, на Волині було доволі спокійно і я могла поїхати, але для мене це питання навіть не стояло. У мене від першого дня не було думки, що я кудись звідси поїду. Я приїхала в Київ працювати журналісткою на телебаченні. На той момент це було дуже важливо, бо багато журналістів роз’їхалося. Я розумію та не засуджую їх, бо кожен переживає страх по-різному. І для когось це страшно, а для когось — норма. То якщо я здатна працювати в такій критичній ситуації, то чому мені цього не робити? Я зможу відпочити, коли все буде набагато спокійніше та набагато простіше. Певний час були образи на людей, бо нам було дуже важко й банально не вистачало рук. Але потім я просто проаналізувала ситуацію та почала по-іншому до цього ставитися. Та я й не хотіла їхати, я розуміла, що тут моє місце, і якраз мама — найперша людина, яка мене підтримувала.

— Розкажи про свого чоловіка. Хто він і як потрапив на фронт?

— Мій чоловік від першого дня повномасштабного вторгнення пішов воювати. Це був мій колега, ми познайомилися з ним на телеканалі Прямий, де він працював режисером монтажу. Про одруження ми заговорили ще до початку повномасштабного вторгнення. Але війна внесла свої корективи й цей момент відклався, бо всім було страшно й не до того — він на другий день великої війни пішов у ТрО, а я залишилась у Києві сама, без родичів, без нікого. Єдиним моїм острівцем спокою залишався Прямий, тим паче, що ми з колегами тоді так згуртувалися, нам доводилося жити в різних умовах разом. Коли я почала працювати в кадрі, мій чоловік уже був «на нулі». Я ніколи не забуду цей пекельний місяць.

Одружилися ми трішки пізніше, в кінці липня минулого року. Я не бачила його місяців два і, коли він не виходив на зв’язок, це було, напевно, найстрашніше. Тобі доводиться людям розповідати страшні й трагічні новини, ти постійно живеш у цій війні, дивишся всі ці відео — а в цей момент твій чоловік не виходить на зв’язок. Тобі доводиться, грубо кажучи, працювати обличчям, тримати марку, фасад, підтримувати настрій. Мені страшно було, бо я не знала, чи живий він, чи ні. В мене тремтіли руки так сильно, що я їх притискала до столу, щоб не було видно цього тремору. Коли він повернувся, ми остаточно вирішили побратися, поїхали до мене на батьківщину і там це зробили.

Мій чоловік із Донецька, і коли мені, наприклад, мої ж земляки кажуть, що всі донеччани втекли за кордон або десь відпочивають на заході України, я завжди говорю: «Ось мій чоловік із Донецька і він воює».

— А як в армію потрапила ти?

— Коли ми одружилися офіційно, він знову пішов на фронт. Він не воював раніше, і взагалі він дуже мистецький, творчий, займається фотографією, знімає різні відео — в нього навіть позивний відповідний. І він усе життя працював на телебаченні, з 2001 року. Уявімо собі таку творчу мистецьку людину, яка ніколи не мала стосунку до зброї, — і тут одразу воювати. Я за нього дуже переживала, тому що це ж страшна війна. Я його підтримувала весь цей час і буду підтримувати.

Я просиділа в кадрі майже рік, поки не настав момент, коли я зрозуміла, що мені вже набридло. Набридло те, що я тут, а він — там, і я за нього так хвилююся, що мені легше бути з ним поруч. Журналісти люблять бути в центрі подій, і я саме така, мені завжди потрібен цей драйв. Я почала говорити про це з чоловіком, спочатку говорила також із мамою — вона була категорично проти. Вони обоє казали категорично «ні». Мама говорила: «Ну куди ти, маленька дівчинка — 45 кг і 156 см зросту — на фронт?»

Під час роботи на Прямому я бувала в зоні АТО й навіть на першій лінії оборони, коли ми знімали сюжети про військових. Тобто це все це було мені дещо знайомим і я мала певне уявлення про те, як там. І от після тривалих розмов із мамою і чоловіком прийшов якийсь момент, що я сама собі сказала: «Все! Годі! Я не хочу сидіти в кадрі». Мене дратувало навіть те, що я в студії вся така гарна з макіяжем і манікюром сиджу собі в теплі й комфорті. Я вирішила робити щось корисне там, де від мене буде більше толку. Просто набридло сидіти в студії й заспокоювати людей, захотілося діяти.

Крім того, я хотіла зберегти сімʼю. Ми ж тільки одружились — і я рік жила без чоловіка. В якийсь момент я зрозуміла, що більше так тривати не може, адже зараз і так дуже багато розлучень. Для чого тоді треба було створювати  сім’ю? Тому я вирішила, що або я їду до нього, або просто настане кінець нашій родині, тому що це не життя. А я не хотіла його втрачати, я його люблю.

— Він і мама погодилися з твоїм рішенням чи ти зробила це проти їхньої волі?

— Спочатку я, скажімо так, дотисла чоловіка, а мама була проти все одно. Та я таки пішла. Ми постаралися та зробили все так, що я потрапила саме в його бригаду та його батальйон. Як доброволець я прийшла, куди треба, і потрапила на фронт, на першу лінію оборони, де часто прилітає і де дуже страшно.

Моя мама змирилась і жодного разу не показала мені, що вона дуже сильно боїться. Але я знаю, що вона боїться, і знаю, що вона дуже сильно переживає за мене й за нас. Вона єдина так сильно підтримує мене. Мама — ідеальний тил. Я одна дитина в сім’ї й інколи думаю про це: «Слава Богу, бо ще однієї такої, як я, моя мама не витримала б».

— Розкажи про фронт і про свій досвід перебування там?

Ми були під Бахмутом і я вже там на ходу всього навчалася. На «нуль» мене ніхто не відправляв і, відверто скажу, дівчат ніхто на «нуль» відправляти не буде, якщо це не якась дуже досвідчена військова. Ти можеш евакуйовувати, можеш лікувати. Якщо ти справді дуже добре стріляєш, ти, звісно, можеш натиснути на певні важелі й таки поїдеш на «нуль». Але я була на оптичній відстані від «передка», на відстані прицілу.

Це бригада ТрО, ми — піхота, були й штурмовиками, і ким тільки не були. Я і гранатометницею вже була за штатним розписом, хоча я лише раз із того гранатомета стріляла на той момент. На позиції все чесно: якщо мені потрібна допомога — зі мною завжди є побратими, які до мене абсолютно адекватно ставляться. Якщо мені треба, наприклад фізична чоловіча допомога, я звертаюсь і мені допомагають. Адже є речі, які нам, дівчатам, справді не під силу.

Я займалася і навчалася всього з самого початку. Мені давали мінімальні якісь завдання, я пробувала щось. Згодом я вже почала стріляти на рівні з іншими. Я ж не пішла невідомо куди й чудово знала, що там.

Зараз моя посада — старший стрілець-оператор і позаштатний оператор БпЛА. Займаюся веденням деякої документації (не певна, що можна озвучувати, якої саме). Пройшла навчання на кваліфікацію військового психолога та планую присвячувати свій вільний від служби час психології. Часом до мене підходять самі хлопці та просто хочуть поговорити. Мені їх усіх хочеться підтримати та розрадити. Бо це теж страшно: там прилітає, там гуде — за кілька місяців цього пекла я багато разів бачила, як чоловіки плачуть, як вони переживають. І сподіваюся бути корисною не лише нині, але й після війни.

— Ви отак воюєте з чоловіком поруч?

— Так, але жодних переваг ми там не маємо й разом з усіма чергуємо, як усі. Побути вдвох немає змоги й там це питання навіть не стоїть. Але головне, що ми разом. В армії немає чоловічих чи жіночих кімнат. Деяким подружнім парам щастить отримати окреме місце чи навіть кімнату. Але нам, на жаль, не пощастило у цьому. Ми живемо щонайменше по 5–6 військових у кімнаті.

— Що ти можеш розповісти про умови? Чи є можливість підтримувати там жіночу гігієну та бодай мінімально доглядати за собою?

— В армії за щастя голову помити. Там, де було спекотно, ближче до Бахмута, умови були такі собі: помиєшся раз на тиждень — і це вже свято. Причому тільки холодна вода — і то добре, що вона взагалі є. То про які умови можна говорити? Спочатку це було просто нестерпно. Але, як кажуть, люди — такі істоти, які звикають абсолютно до всього, адаптовуються до будь-яких умов. І знову ж таки я розуміла, куди йду, й автоматично на це налаштувалась. Який там сенс користуватися косметикою, якщо ви по підвалах і окопах? Почистила зуби, вмилась — і вже красива.

З тієї ж причини я обрізала свої коси. В мене було гарне довге волосся, але я зрозуміла, що доглядати за ним просто не можу. Я люблю жартувати, що чубчик на приціл падав і заважав стріляти.

— Чи замислювалася ти про ризик полону?

— Я прекрасно розумію, що у російському полоні далеко не так добре, як росіянам у нашому, і багато про що люди, які там побували, мовчать. Я розумію, що могла б не вижити й справді боюся цього.

— Розкажи про свій перший приїзд у Київ після фронту. Як це було та як ти почувалась у місті?

— Уперше я повернулась у травні після двох місяців на фронті. Спочатку здавалося, що місто дуже-дуже змінилося. Ти абсолютно інакше сприймаєш метро: проїхатися там — це прямо «вау». А колись набридало, бо їздити далеко і купа народу. На той момент у Києві вже знову було багато людей, я відвикла від цього за ці два місяці на фронті. Там, грубо кажучи, було 10 людей, із якими я щодня спілкувалася, звикла до певного кола, а тут Київ — галас, багато всіх. Усе було абсолютно не те й просто нервова система вже по-іншому реагує. Потрібен був якийсь час, щоб адаптуватися.

— Ти пішла на війну, але в нашій країні дуже багато чоловіків, які буквально відганяють від себе навіть думку про це. Що ти про це думаєш?

— Я з гумором до цього ставлюся. Це право вибору кожного, але якщо хтось думає, що його це може оминути, мені смішно — насправді ми всі там будемо рано чи пізно. Військові закінчуються, вони гинуть... Моя мама живе в центрі Луцька і каже, що там раніше ховали одного-двох загиблих на день, а зараз і по пʼять, і більше. Ми всі там будемо, подобається це комусь чи ні. Я не скажу, що я якась дуже сильна та надто смілива. Але якщо я можу робити щось і бути десь корисною, хай навіть комусь там приготувати їсти, наприклад, бо і для цього рук там не вистачає — то я це роблю. Ніхто з нас не створений для війни та не підготовлений до неї, але наблизити перемогу може кожен.

— Не шкодуєш зараз про своє рішення?

— Не шкодую, бо, як я вже казала, я з тих журналістів, які люблять бути в центрі подій. До речі, про журналістів. Писемні люди в армії дуже цінні. Виявляється, тут критично не вистачає людей, які вміють писати й можуть створити якийсь документ і вибрати щось головне з тексту, наприклад. І коли мене запитують, чим конкретно я займаюся в армії та яка моя головна мета перебування там, то я відповідаю, що займаюся, напевно, всім. Я хочу бути й оператором дрона і вже була на курсах — мені це подобається. Мій зріст і вага ідеальні для снайпера і я стріляла зі снайперської гвинтівки, коли ще й не думала йти в армію, — ми з чоловіком ходили в тир і в мене виходило краще, ніж у нього. Він навіть трохи ображався, що в мене більше влучань і купчастість у мене краща, ніж у нього.

— Що тебе найбільше вразило на війні?

— Мене вразило те, що я бачила в Бахмуті, коли спостерігала з дрона. Я дивилася, як наші б’ють по росіянах. Але й тоді в Бахмуті жили люди, навіть, здається, там було троє дітей — місцева влада повідомляла. І я бачу таку сцену: навколо руїни, приватний будинок, стоїть дитяча гойдалка і на ній гойдається дівчинка років восьми. У мене питання до батьків: чому вони не віддадуть ту дитину кудись, де спокійно. Я бачу, як дівчинка спокійно катається — і в мене вмикається якийсь материнський інстинкт. Це все жахливо.

— Багато хто засуджує, що в країні війна, а в тилових містах у цей час гулянки, ресторани гудуть на повну. Як ти до цього ставишся?

— Я відклала всі тусовки й паті, бо для мене, як кажуть, це не на часі. Мені зараз це нецікаво, мені цього не хочеться. Інші цінності, інші пріоритети, все в голові змінилося. Але люди, які розважаються, мене не дратують. Головне, аби це було в рамках закону. Коли там хтось трішки десь перебрав, сів за кермо й когось переїхав — це погано і в мирний час. Але якщо все в межах норми, якщо це не порушує закон — будь ласка, на здоровʼя, але памʼятайте, що в цей час, поки ви тут тусите, на сході гинуть ваші однолітки. Тому, можливо, треба чимось допомогти більше. Я не кажу все віддавати на армію, але можливо, зекономлених 10, 50, 100 чи 500 гривень стануть у пригоді хлопцям. Зараз іде зима, і знову треба одягатися, взуватися, бо це ж усе ж не вічне. То краще подумай зайвий раз, чи можеш ти собі в чомусь відмовити та передати ці гроші на потреби військових.

ЗСУ одягають чоловіків. Стосовно дівчат ситуація складніша, особливо для мене. Жіночі розміри там починаються з 44-го, а в мене 38-й. Тобто мені видали лише шкарпетки й футболки трішки завеликі. А берці, теплий костюм — або сама, або волонтерський варіант. Я дуже вдячна дівчатам з організації Arm Women Now, бо отримала від них літню піксельну форму. Але і це було непросто. Спочатку вони одягають і обшивають дівчаток на передовій. Я поки не на самому «нулі» й мені довелося почекати. Але мені прислали форму з моїх мірок, яка мені підійшла просто ідеально.

— Дехто вважає, що армію має повністю забезпечувати держава і люди не зобов’язані її підтримувати. Ти з цим не погоджуєшся?

— На жаль, ми ще не збудували такої сильної та багатої держави, яка змогла б самостійно утримувати величезну армію в час, коли та протистоїть такому страшному ворогу. Зараз стоїть питання про виживання держави й нас усіх. Тому люди мають розуміти, що військовим треба всього і багато. І навіть якби все в нас було добре, в такій великій кровопролитній війні, як зараз, держава сама б не впоралася. Хоча б тому, що державні закупівлі відбуваються доволі повільно. Тому треба донатити на потреби ЗСУ й волонтерити постійно. І люди мають бодай по кілька гривень скидати на кожен збір, наприклад, на дрони. Дронів військовим треба дуже багато. Бо дрон — це немалі гроші, але вони втрачаються, як насіння соняшника: полетів — і нема 100 тисяч. Тим паче, наскільки я знаю, зараз операторів дронів навчають дуже багато та створюють цілі роти з них.

— Крім війни на фронті, тримає інформаційна війна, і людям треба з одного боку бути поінформованими, а з іншого — не збожеволіти й не повірити відвертим ворожим фейкам. Що ти порадиш?

— Скажу чесно: я місяцями практично не читаю новини. Періодично відкриваю телеграм, переглядаю перевірені канали, подивлюся на те, які де були тривоги та прильоти — й на цьому все. Я для себе трішки поставила цю всю історію на паузу, щоб мій мозок не вибухав. Також я зараз майже нічого не читаю. А простим українцям пораджу вмикати критичне мислення, не сприймати все за чисту монету, бо дуже багато навколо неправди й треба вміти вишуковувати правду. Тут така журналістська порада: моніторити інформацію з декількох джерел, перевіряти її максимально. Я розумію, що все те, що зараз показують у телемарафоні й не тільки, — часто банальна гра грошей і політики. Тому, по-перше, людям раджу моніторити інформацію з декількох джерел, по-друге, не вішати носа, не опускати рук, бо хай там як, ми все одно виграємо. Ми мусимо виграти цю війну, і в мене в голові не вкладається, що ми можемо її програти. У нас просто немає шляху назад, ми повинні битися до перемоги.