У Чернівцях завершився другий фестиваль глядацького кіно «Миколайчук open». Цьогоріч найбільш іменитим гостем фестивалю став культовий румунський і європейський режисер Крістіан Мунджіу. 2007 року його драма «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» сенсаційно отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю.

Сюжет фільму розгортається протягом доби в Румунії часів Чаушеску. Головні героїні — дві студентки, одна з яких, завагітнівши, наважується на підпільний аборт, оскільки легальне переривання вагітності в Румунії було заборонене. Через пізній термін і брак грошей подруги фактично опиняються в заручницях у кримінального злочинця вночі в готелі. Мунджіу мінімальними засобами майстерно розвиває почуття небезпеки. Видання Village Voice схарактеризувало «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» як «фільм жахів, що шокує буденністю... настільки ж знебарвлений, як і обличчя його героїнь... подорож на край ночі...», а рецензент The New York Times назвав фільм «заворожливим і завороженим інтелектуальним та естетичним досягненням» і зазначив, що «камера не слідує за дією, а сама по собі слугує вираженням свідомості».

Крістіан Мунджіу

Мунджіу є першим румунським режисером, відзначеним «Золотою пальмовою гілкою». Його успіх також призвів до того, що «нове румунське кіно» стало міжнародно визнаним феноменом. У 2016 році за фільм «Випускний» Мунджіу відзначили Призом Каннського кінофестивалю за найкращу режисуру.

У Чернівцях режисер представив свою останню роботу — драму «R.M.N.». Дія картини розгортається в Трансильванії. Головний герой через інцидент на роботі повертається з Німеччини додому, де в нього давно розладналися стосунки з дружиною, а маленький син перестав говорити. Водночас місцевий хлібозавод наймає на роботу кількох робітників зі Шрі-Ланки, що викликає в селян сплеск расизму. Режисер уважно вдивляється в реакцію людей на невідоме на найрізноманітніших рівнях, досліджує традиції, ритуали та стереотипи. Фільм був відібраний в основний конкурс Канн і отримав кілька призів на інших фестивалях.

Крістіан Мунджіу відповів на питання «Детектора медіа» наприкінці фестивалю  «Миколайчук open».

— Крістіане, перше питання, так би мовити, емоційно-історичне: чи здивувало вас присудження «Золотої пальмової гілки»? Все ж таки ви були на ту мить мало кому відомим режисером лише з двома фільмами.

— Звичайно, якби хтось сказав мені про це в процесі зйомок, я би здивувався. Але коли вже були готові сцени в готелі, я розумів, що в мене виходить дуже сильна картина. Тож на Роттердамському кінофестивалі в  січні 2007-го ми з друзями організували закритий показ чорнового варіанту — і він викликав великі очікування в професійному середовищі. На ринок Берлінського кінофестивалю через два тижні ми послали людину з коробкою DVD-дисків, аби вона ходила від стенда до стенда й роздавала наш фільм. Їм, мабуть, здавалося, що це досить кумедно: хтось приходить із диском, так-так, просто покладіть його на оту полицю. Але доволі швидко чутки почали поширюватися. Про нас заговорили.

— І коли ви зрозуміли, що потрапляєте в Канни?

— Коли мені вперше в житті зателефонували всі великі агенти з продажу та міжнародної дистрибуції фільмів. Але ще довелося поборотися, щоб «4 місяці…» потрапили саме в основний конкурс, бо в інших секціях румунські автори вже бували. Відбірники прийняли рішення ввечері перед оголошенням складу учасників. Правда, нам на вибір запропонували стати першими в розкладі прем’єр або останніми. Мій агент із продажу сказав: «Гаразд, давай будемо першими, ми їх добряче поб'ємо. До кінця фестивалю нас ніхто не згадає, але принаймні матимемо хвилину слави». Але все вийшло зовсім не так. Я щодня давав тривалі, година і більше, інтерв'ю — і всі говорили на вулицях про «4 місяці…», не знаючи нічого про режисера. Я читав рейтинги кінокритиків у фестивальному журналі Screen і ближче до суботи почав сподіватися, що ми можемо отримати нагороду, навіть «Гілку».

— Такій упевненості можна позаздрити.

— Сьогодні мушу додати, що таке не сплануєш. Має збігтися багато факторів. Фільм має з’явитися в потрібний момент, відрізнятися від інших та бути дуже сильним, але й журі має бути відповідним для цього фільму, і контекст має бути ідеальним. Тож мені все ж таки дуже пощастило.

— Я пам’ятаю той рік, коли вся кінопреса заговорила про нове румунське кіно, яке виникло ніби з нічого. Все ж таки питання спадкоємності здається дуже важливим. Чи були у вас, нових режисерів, авторитети в румунському кіно, на які ви спиралися чи яким ви протистояли?

— Не думаю, що румунська «нова хвиля» мала якісь попередні взірці. Ми всі шанували лише одного режисера — Лучіана Пінтіліє, чиє «Відновлення» 1968 року, на мою думку, було найправдивішим твором у тотально цензурованому румунському кіно. За комуністичної влади режисери намагалися радше коментувати режим, аніж займатися мистецтвом. Тому я би сказав, що важливішим для нашого покоління був намір якраз не робити кіно, подібне до румунських фільмів 1980-х.

— Чим вони вас особливо дратували?

— Це були дуже патріотичні картини, в яких усі гучно розмовляли і ніщо не було правдивим ані за змістом, ані, особливо, за способом зйомки. Все виглядало якось пластиково, ніхто ніколи не говорив як люди в реальному житті. Так що ми розвивалися як контррух за реалізм, якого нам бракувало. І тут треба говорити про велике значення Каннського кінофестивалю в тому, що стало румунською «новою хвилею». Там із 2001-2002 років почали показувати й нагороджувати наші фільми в різних секціях на кшталт «Особливого погляду», так що на той час, коли я отримав приз, було вже кілька фільмів із Румунії, які помітили. А вся ця увага, яку привертає «Золота пальмова гілка», наштовхнула спостерігачів на думку, що таки існує абсолютно нова хвиля кінематографістів.

— Власне, завжди цікаво, як з’являються ці нові хвилі.

— Насправді, сьогодні ясно, що наша «хвиля» не складалася з великої кількості імен, але було достатньо кількох талановитих режисерів, щоби справити враження про те, що в Румунії в той момент щось відбувалося. Ще одна умова — ми були людьми одного покоління, які почали знімати фільми до 2000 року. Тобто ніхто з нас не знімав кіно за часів комунізму. Інша річ, що ми втратили всі кінотеатри в Румунії до 2000 року. Їх було 600, а залишилося менше 60. І тому, коли ми почали працювати, то не мали змоги робити фільми, успішні з погляду масовості аудиторії, тому що не було можливості достукатися до цієї аудиторії. Тож ми розвинули ідею, що фільм має бути хорошим з огляду на те, наскільки він актуальний для історії кінематографа. Звісно, це звучить трохи іронічно, але ми вважали, що кожний режисер має кинути виклик межам кіно як мистецтва і подивитися, куди можна піти, аби бути свіжішим, радикальнішим, виразнішим, ніж попередники. І це створило своєрідне наслідування та конкуренцію. Ми були успішними на міжнародних фестивалях, що мотивувало інших також робити щось більш особисте або спостережливе, і це тривало деякий час. Думаю, ще однією складовою було те, що на початку між цими людьми існувала певна солідарність, ми трималися разом як покоління, і нам вдалося змінити кінозаконодавство й умови, в яких ми створювали кіно.

— Ось це особливо цікаво.

— Ми змінили закон — і раптом усі молоді люди отримали можливість зняти свій дебют без будь-якого втручання. Держава давала гроші на перший і другий фільми. Я би сказав, давала досить легко, якщо ви мали що сказати, завдяки чому дедалі більша кількість молодих людей висловлювала себе. Деякі з них давали хороші результати, деякі не дуже, але ви не можете мати важливих режисерів, не маючи багато режисерів. Тож, гадаю, вся ця маса фільмів сприяла успіхам цілого покоління за 10 років.

— У вашому останньому фільмі «R.M.N.» основний конфлікт  спровокований расистськими та ксенофобними настроями. Наскільки гострою є ця проблема в Румунії сьогодні?

— Кожний фільм має місце дії. Мої фільми знімаються в Румунії, але вони не тільки про Румунію. На жаль, така поведінка є майже скрізь у сучасному світі.

— І це доволі сумно.

— Я не думаю, що в Румунії дуже поширений расизм, хоча, звісно, є дуже сильні стереотипи щодо ромів. Одна з причин, чому в «R.M.N.» погано ставляться до азійських робітників — те, що колір їхньої шкіри нагадував людей ромської національності. Румуни, як правило, досить м’який народ, і потрібно багато зусиль, щоб їх підняти на масовий  протест, як у 1989-му. Загалом, проблеми ксенофобії пов’язані з великою кількістю стереотипів у людей, які живуть у традиційних селах чи навіть містах і якими найлегше маніпулювати. А в наш час маніпулювати суспільними настроями дуже легко, навіть легше, ніж раніше, тому що до аудиторії можна достукатися за допомогою безлічі медіа, соціальних мереж. Ніхто не має часу, щоби подумати, чи те, що йому говорять, відповідає його власним переконанням. Тож бачимо подекуди відродження крайнощів у не дуже приємний спосіб. Сьогодні, на мою думку, багато людей радикалізуються під впливом екстремістських ідей, які вони споживають через безліч теорій змови, через маніпуляції. Багато лицемірства виходить навіть із благих намірів. Ми всі готові вмирати й боротися за свою правду, але не хочемо і не здатні вислухати іншого.

І ще одна річ — це племінне почуття. Ми є племінними людьми. Завжди легше ідентифікувати себе з тими, хто поруч із нами. Гей, у тебе окуляри, ти гарний хлопець. Щоразу, коли ви бачите когось, хто відрізняється від вас, ви будете проєктувати на нього, перш за все, свої підозри. Потрібно мати дуже сильне виховання, яке йде всупереч цій ДНК виживання, через яку ви спочатку б’єте, а потім ставите питання. І про це також ідеться в «R.M.N.». Про потребу переперевіряти, сумніватися, досліджувати, де ти себе позиціюєш у боротьбі між твариною і людиною всередині тебе, тому що вони завжди будуть у конфлікті, і якщо ти не готовий до граничних ситуацій, то завжди першою вискочить тварина, як ми бачимо на прикладі війни в Україні.

— Після кожної масової різанини людство каже «ніколи знову», але це повторюється знову й знову.

— Освіта, якою ми її знаємо сьогодні, почалася лише шість — десять тисяч років тому, а еволюція нашого мозку триває мільйони років. І протягом тисяч років інші, що приходили зовні, були ворогами — забирали твою землю, твій врожай, намагалися вбити твою родину. Тому вся ця природна ДНК, вся ця підозрілість, яка походить від інстинкту виживання, має бути збалансована гуманістичним вихованням, яке можуть впроваджувати тільки ті, хто не просто розвинув емпатію, а й мають силу виступати проти інших. А це нелегко, бо люди дуже легко піддаються навіюванням, як ви бачите у «R.M.N.». А відстоювати свою думку перед іншими дуже важко. Ти стаєш ворогом для всіх. Тож я намагався розповісти у фільмі, що вам потрібні люди, здатні відстоювати свої цінності проти всіх. І це наша єдина надія.