— Перший день повномасштабного вторгнення Росії — чим він вам запам’ятався?

— Ступор. Тупик. Тупняк. Розгубленість. Страх за життя рідних і своєї країни. Повне нерозуміння, що робити та як далі жити. Попри те, що ми знали й розуміли реальність загрози, ми все ж таки не вірили, що це насправді з нами відбувається. Я завжди думав, що якщо в моїй країні почнеться війна, я буду їхати кудись подалі від неї. Але мене щось втримало і я навіть не знаю, що саме — чи віра в ЗСУ, чи друзі та близькі, які також залишилися.

— На початку повномасштабного вторгнення ви почали викладати в інтернеті відео про те, що відбувається в Києві буквально у вас за вікном зі своєю оцінкою.  Чому вирішили це робити?

— Я хотів, щоб там, за поребриком, побачили, що у нас насправді відбувається. Тоді я — та і багато хто з нас — вірив, що зараз наші родичі та знайомі з Росії зрозуміють, який жах твориться, повстануть за нас і змусять свою владу це припинити. Але швидко стало зрозуміло, що ми помилялися в них, вважаючи їх «братнім народом», що ці «братики» зовсім не проти, щоб усіх нас повбивали заради їхньої імперії та імператора всія русні. Після свого прозріння я почав звертатися до решти світу, щоб донести правду про невиправдану агресію проти нас, навіть записував відео англійською. Намагався якомога більше жартувати в соцмережах, щоб якось підняти настрій і бойовий дух українців. Стільки дописів, як у перший місяць повномасштабного вторгнення, я ніколи ще не робив. Потім, коли побачив, що люди трохи оговталися, я зрозумів, що треба робити більше, ніж жарти. Ми з моїми партнерами Олексієм Бланарем і Михайлом Шинкаренком вирішили займатися реальною допомогою: купували машини, броніки, каски, аптечки, дрони і навіть систему «Антидрон» (мініРЕБ). А пізніше вирішили створити благодійну організацію «Дизель фонд».

— Ви відповідаєте не тільки за своїх близьких, а й за досить великий колектив. Можу припустити, що до вас із початком війни зверталося багато ваших колег і працівників. Не було бажання відійти вбік і просто розпустити колектив до кращих часів?

— Так, дехто тоді дзвонив і просив поради, але що я міг порадити в той момент? Я сам був розгублений і не мав досвіду, як поводитися під час війни. Я б і сам хотів, щоб мені хтось підказав, але в той час всі приймали власні рішення. Про гумористичну діяльність я взагалі мало думав і складно уявляв продовження артистичної кар’єри. Вже після того, як наші воїни відкинули росіян від Києва, ми зібралися з моїми партнерами і вирішували, що робити далі. Питання так і стояло: розпускати колектив — або продовжувати свою роботу. Я розумів, що наші виступи зараз навіть більш потрібні, ніж за мирних часів, тому наполягав продовжувати — і партнери мене підтримали. Я отримував багато повідомлень від сторонніх людей, які писали: «Єгоре, нас зараз бомблять, ми у бомбосховищі, але ми дивимося "Дизель шоу", читаємо ваші соцмережі та посміхаємося! Дякуємо!». Такі повідомлення мотивували та стимулювали працювати.

— Ця війна торкнулася кожної української родини. Знаю, що у вас на фронті брат. А ще хтось із рідних, близьких воює? І де зараз перебуває ваша дружина з дітьми?

— У мене двоє братів двоюрідних у ЗСУ. Одного було поранено під Херсоном, він провів пʼять місяців у шпиталі, його комісували, він отримав інвалідність. А другий брат — інструктор, готує молодь. Моя дружина з дітьми весь час була та залишається поруч зі мною.

— Як ви готувалися до першого концерту «Дизель шоу» після перерви, викликаної початком повномасштабного російського вторгнення? Які були складнощі? Як відбирали номери? 

— Для гумористів зараз дуже непросто знаходити теми для жартів. Але нам це вдається, за що я дуже вдячний нашому колективу, який вистояв і продовжує працювати. Головне, що ми розуміємо, про що зараз можна жартувати, а про що — ні, бо ми  переживаємо все те саме, що і наш багатостраждальний народ. Думаю, якби ми поїхали з країни, то випали б з інфополя і втратили відчуття людей, а для нашого жанру це вкрай важливо. Я пам’ятаю репетиції, коли ми сиділи в офісі без опалення, без світла, спостерігали за роботою ППО через вікно, грілися газовою горілкою і вчили тексти з одного телефона, тому що не могли поширити або роздрукувати тексти без інтернету і світла.

• Читайте також: Уперше за півроку: «Дизель Шоу» дасть концерти на підтримку ЗСУ

— Було так, що вам казали, що подібні концерти зараз недоречні та що не можна жартувати, коли на фронті гинуть люди?

— Були й такі, але ми були твердо впевнені, що наша справа потрібна багатьом людям, що вона хоч трошечки покращує їхнє життя. Ми віримо, що наші виступи — це невеличка психотерапія, необхідна під час війни. 

— Також знаю, що до колективу були претензії щодо літери «Z» у назві «Dizel show». Не думали з огляду на подібні закиди змінити логотип?

— І такі були. Чесно кажучи, ми вирішили забити болт на таких людей і принципово нічого не змінювати, бо це лише літера, а не символ або ідея. Понад те, головна літера в нашому логотипі — «D».

— Рівно рік тому, 16 червня 2022 року була офіційно зареєстрована благодійна організація «Дизель фонд». Що вас спонукало створити її?

— Ми хотіли створити повноцінну офіційну організацію, яка буде прозоро займатися благодійністю, якій люди можуть довірити свої донати і яку можна перевірити в будь-який момент.

— Після створення фонду команда «Дизель шоу» оприлюднила досить амбітну ціль — зібрати мільйон доларів для ЗСУ. Якщо це не секрет, багато ще залишилося до цієї суми? І як взагалі проходить збір — це здебільшого відрахування від ваших концертів чи основні потреби фонду покривають донати інших людей?

— Ми всі розуміємо, що людям все складніше донатити, тому основні надходження до фонду — це те, що ми заробляємо на концертах, і наші власні гроші. Зараз нам вдалося зібрати близько 300 000$. Ми не чекаємо, поки збереться вся сума, а витрачаємо на сьогоднішні потреби. 

— Як обираєте, кому допомагати? Я бачу у соцмережах, що ви підтримуєте рідний Миколаїв і тих людей, кого знаєте особисто. А якщо до вас або до фонду звернеться зовсім незнайома людина або якийсь підрозділ із проханням розв'язати якісь свої проблеми або закрити потреби — таким ви також допомагаєте?

— На жаль, зараз багато хто наживається на війні, тому доводиться витрачати багато часу на перевірку запитів. Цим займається наша перевірена роками людина, яка має багато зв’язків серед військових. Тим, кого знаємо особисто, допомагаємо швидше, а взагалі-то запитів надходить дуже багато і в основному від людей, яких ми не знаємо. Намагаємося обробляти запити по черзі, в міру накопичення коштів на рахунку фонду. Ми з великою повагою ставимося до всіх наших військових і всіх запитів без винятку, але ж у фонду є свої певні можливості, над зростанням яких ми працюємо. Усім, звісно, допомогти не вдається. Наприклад, багато хто просить дрони, але ж вони доволі дорогі й ми просимо надати відповідні сертифікати про проходження навчання перед тим, як їх передавати.

— Хто займається придбанням необхідного спорядження та транспорту, які ви передаєте ЗСУ? Де, наприклад були придбані дві вантажівки, які ви нещодавно передали миколаївським комунальникам і військовим?

— По-перше, у нас є керівник Леонід Веселков, якого ми запросили до нас на роботу після заснування фонду. Він обробляє запити і потім узгоджує їх із нами. Але це зараз — а раніше ми займалися цим самі. Більшу частину автомобілів я шукав сам, оглядав їх і переганяв (за допомогою друзів), бо колись я займався машинами й маю в цьому досвід. Щодо вантажівок для Миколаєва, то я ще на початку великої війни знайшов телефон Віталія Кіма та запитав: «Що потрібно?» Він сказав, що потрібні будь-які машини, зокрема вантажівки, а ще — система «Антидрон». Купівля цієї системи в Канаді зайняла у нас близько шести місяців і винесла мені мозок, тому що я вів перемовини з канадською стороною, бо знаю англійську. Система коштувала 66 тисяч доларів і всіх моїх нервів (сміється).

• Читайте також: Команда «Дизель Шоу» зібрала кошти на антидрон для ЗСУ

А вантажівки ми знайшли за кордоном — одну в Норвегії, а другу в Польщі. Знайшли завдяки моїм знайомим. Їх трохи відремонтували і доставили до Миколаєва. Ми, в принципі, всю техніку, яку передаємо, — ремонтуємо, щоб вона не підвела в бою. Ми відправляємо її Миколаївській ОВА, а вони розподіляють, куди треба. Наприклад, вантажівка MAN поїхала до підопічних генерала Марченка, якого ми всі називаємо «дядя Діма». До речі, у нього сина звуть Єгор. До цього процесу залучений ресурс студії — бухгалтери, фіндиректор, юристи тощо — і без нього це було б робити дуже складно.

• Читайте також: Актори «Дизель Шоу» записали звернення на підтримку Миколаєва. ВІДЕО

— Знаю, що ви виступаєте і перед бійцями у частинах. Традиційно військові намагаються щось подарувати гостям на згадку. Якісь особливо цікаві подібні «сувеніри» у вас є?

— Так, це правда. В основному, дарують шеврони. Найдорожчим для мене є шеврон «Азова», який подарував нам один із командирів полку прямо на сцені після концерту. Ще дарують прапори зі словами подяки. Також бувають трофеї, наприклад, відстріляні ПЗРК, «Джавелін», орківська рація, тубус від артилерійського снаряда для гаубиці «777» тощо. Всі ці подарунки зберігаються у нас, у репетиційній залі.

— Чим ще, крім концертів і волонтерської діяльності, живуть зараз актори «Дизель шоу»? Є якісь плани на майбутнє чи живете сьогоднішнім днем?

— Якщо за мирних часів ми одночасно знімали 4-5 проєктів, то зараз у нас є тільки один, наш флагман — «Дизель шоу». Українське телебачення в глибокому занепаді, а цифрові платформи не дають можливості окупити витрати. Ризикувати ми не можемо, бо компанія працює в режимі виживання. 

Але ми щасливі вже тим, що можемо займатися нашою улюбленою справою і допомагати нашим військовим. У нас багато ідей для фільмів, серіалів і шоу, які ми сподіваємося реалізувати після нашої перемоги. Вона неодмінно колись настане, але заради неї нам усім треба ще попрацювати.