26 лютого під час четвертого Медіадня Премії Гонгадзе відбулася дискусія про журналістику під час війни. Спікери обговорили свій особистий і професійний вибір після 24 лютого 2022-го, роль журналістики під час бойових дій, як говорити про війну тощо. Виступали журналісти Ельдар Сарахман, Алла Кошляк, Богдан Логвиненко, Стас Козлюк, Вахтанг Кіпіані, Анастасія Власова, Андрій Ковальов і Максим Скубенко. Модерувала дискусію Ольга Сніцарчук — журналістка «Радіо Свобода» та ведуча подкасту «Тут-і-тепер: Історії журналістів на війні». 

Ольга Сніцарчук, модераторка: Перший випуск подкасту «Тут-і-тепер» про вибір журналістів ми записували з Аллою Кошляк у квітні 2022 року. Алла чітко сказала про те, що її гризе сумління, що треба вступити в лави Збройних сил України. Упродовж цього часу Алла зробила свій вибір (нині вона служить у 47-й бригаді «Маґура». — Ред.). Алло, поясніть його.

Ольга Сніцарчук

Алла Кошляк: До 24 лютого ми з колегами обговорювали те, що може статися повномасштабне вторгнення. Ще тоді я розглядала варіанти, де буду корисна, і думала, що більше користі від мене буде не в журналістиці. Адже в нас і без мене є багато хороших журналістів. Це був тривалий процес визначення, коли та куди йти, але потім все сталося швидко. Останні півтора місяця я — у Збройних силах України та ні про що не шкодую, почуваюся на своєму місці.

Ольга Сніцарчук: Максиме, як ви опинилися у ЗСУ?

Максим Скубенко: До великої війни я працював у багатьох напрямах аналітичного спрямування (був редактором проєкту «ВоксЧек», а листопаді 2021-го очолив «Вокс Україна». — Ред.). 24 лютого я не замислювався: йти в армію чи ні. Я створив резервні евакуаційні плани для організації та близьких. Сказав: якщо щось станеться, то прийду на точку евакуації, але сам пішов у військкомат.

Максим Скубенко

• Читайте також: Олексій Братущак і Максим Скубенко: У Конституції прописано безліч прав — і лише кілька обов’язків. Один із них — захищати країну

Ольга Сніцарчук: Перед розмовою Ельдар Сарахман (журналіст «Української правди», старший солдат десантно-штурмових військ. — Ред.) двічі повторив те, що думка «зараз усі повинні піти воювати», — хибна. Ельдаре, чому?

Ельдар Сарахман: Цим ми відрізняємося від росіян. У багатьох українців зараз є відчуття провини. Багато хто вважає: «Якщо ти здоровий і працездатний чоловік, то одразу маєш йти на фронт». Я думаю, це не так. Я теж відчував докори сумління й у липні приєднався до ЗСУ. У мене були знання та навички роботи з дронами, тому думав, що одразу, переступивши поріг військкомату, потраплю до аеророзвідки. Натомість розпочалися армійські будні. З мотивації залишилася крихта хліба, яку доїдають миші з бліндажів.

• Читайте також: «На фронті зрозуміло, що ти можеш зробити. І всі можливості є». Журналісти, що стали військовими, — про себе, країну, перемогу

Якщо у вас є відчуття провини, що ви не в армії, то не треба спішити. Як журналіст я завжди збирав історії персонажів. Багато різних чудових людей, цікавих історій, але поки я не маю права про все розповідати, писати, хоча колеги й просять. Я не шкодую, що пішов, хоч усе вийшло не так, як хотілося. Це колосальний подвиг — робота нашої ППО, легендарна піхота…

Ольга Сніцарчук: Стасе, розкажіть про свій досвід висвітлення війни Росії проти України.

Стас Козлюк (фотокор, фрилансер. — Ред.): Я одразу зрозумів, що треба продовжувати свою роботу. До того ж у мене був досвід роботи в зоні бойових дій, контакти, знайомі. До повномасштабного вторгнення частина журналістів робила історії про війну, ми їх називали «людина-окоп». Бо людину просто ставили в окоп, знімали двохвилинний синхрон із нею, зняли автомат, поставили стендап — і все. Або для журналістів, які пишуть тексти, робили екскурсії — на три години завозили в окоп, вони ходили, говорили з командиром, солдатами. На цьому все закінчувалося, їх вивозили назад. Це не зовсім правильно. Для того, щоб зробити хорошу історію, з людьми треба провести час. Ми цим і займалися протягом року з колегами. Наприклад, ми з колегами місяць жили з рятувальниками в Миколаєві, разом їздили на виклики. Ти бачиш, як цивільні люди вимушені працювати на війні. З одного боку, їм страшно, вони бояться їхати на нічні виклики, бо це небезпечно. Але потім їм дзвонять і кажуть, що горить лікарня. Вони зриваються з місця та їдуть гасити пожежу. Це неймовірні люди, й історії про них треба розказувати.

• Читайте також: Як українські воєнкори проживають велику війну

Також ми їздили Херсонщиною з фермерами, які самі на себе працюють. Вони показували, як обробляють свої поля, де тисячі мін і лінія фронту поруч. Ці фермери самі вчаться працювати з металошукачами, вивчають саперну справу, шукають міни. І це теж треба розказувати.

Ольга Сніцарчук: Вахтанже, як знайти баланс між журналістикою та військовою справою?

Вахтанг Кіпіані (з перших днів великої війни вступив до тероборони. — Ред.): Я не поєдную журналістику з військовою справою. Це інше життя та світ. Нам усім треба стати марафонцями та налаштуватися на тривалий біг. Зараз я взагалі не займаюся журналістикою. Спочатку я писав туди, де теоретично міг бути корисним як журналіст, але ніхто не дав конструктивної відповіді. Чекати, коли я стану корисним як військовий журналіст, я не став, тому пішов у військову частину, до людини, яку знав багато років. Уже за кілька годин я був у бойовому чергуванні. Я вважаю, що всі мають бути готові завтра бути у війську. Не треба чекати, коли хтось у військкоматі правильно оцінить твої навички. У мене у військовому квитку є військово-облікова спеціальність, але те, що я зараз роблю, взагалі з цим не пов’язано.

Вахтанг Кіпіані

Ельдар Сарахман:  Так, усе ж не треба знімати з себе відповідальність. Моя найбільша помилка в тому, що я не став на облік раніше...

Вахтанг Кіпіані: Найкращий варіант влаштування у війську — самому знайти собі частину. Бо система часто випадково розподіляє людей. Іноді це успішний вибір. Головне — не треба думати про те, хто що скаже. Ти маєш відчути цю відповідальність. Бо навіть у цю секунду хтось може гинути. Теоретично завтра маєш стати до лав і ти. І двох-трьох місяців на полігоні може й не бути. Якщо ти за рік не підготувався — це вже твоя помилка. Критикувати армію можна, але не треба. Адже ми всі спільно можемо робити важливу роботу. Ми вистояли, і не в останню чергу завдяки тому, що в армії нема журналістів та інженерів — є стрільці та навідники.

Андрій Ковальов: Мій випадок рідкісний — моя військово-облікова спеціальність (інформаційно-пропагандистське забезпечення військ) збігається з моєю посадою. Зараз я пресофіцер 112-ї бригади тероборони. Але треба зрозуміти, що в перший день війни я не був пресофіцером. Я робив усе: мобілізовував людей, комплектував бригаду, видавав зброю, готував їжу.

Пресофіцер знадобився тоді, коли наші хлопці, які сиділи в окопі на околицях Києва, сплутали французьких журналістів із ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Як сказав командир бригади, навіть в умовах ядерної війни виживуть таргани і журналісти, і в перші секунди після ядерного вибуху на місці вже буде знімальна група.

Спочатку я був на іншій посаді, а коли мене перемістили на посаду пресофіцера, виявилося, що в нас мільйон запитів від журналістів. Командир каже: порожній Київ — звідки ці журналісти беруться?!

Деякі іноземні журналісти думають, що на цій війні помирають тільки українці та росіяни. Одного разу до мене підійшов іноземний журналіст і сказав, що йому треба показати баланс думок. Я відповів, що зараз це не працює, тим паче з російської сторони ніхто нічого не коментуватиме, його просто розстріляють. Я тоді не дозволив поїхати одному журналісту, але він поїхав — і загинув.

На початку великої війни мене викликав командир та сказав, що росіяни поширюють фейки про взяття ними Києва. Ми вирішили не робити брифінг. Натомість на блокпості в бік Броварів ми організували весілля та запросили всіх журналістів, які були в Києві. Ці кадри з весілля облетіли весь світ. На мою думку, це краще показує, що Київ бореться, ніж нудні брифінги.

Андрій Ковальов

Ольга Сніцарчук: Богдане, поділися аспектами своєї роботи, вона точно відрізняється від попередніх розповідей.

Богдан Логвиненко: Перший місяць повномасштабного вторгнення я присвятив тому, що залишався керівником медіа Ukraїner, яке зараз розповідає 15 мовами про події в Україні. У квітні повернувся до журналістської роботи, почав їздити на деокуповані території. Ми одними з перших фіксували, що там відбувається.

Ольга Сніцарчук: Анастасіє, ви їздите до зони бойових дій як журналістка. Як відрізняється ваша робота у 2014 році та зараз?

Анастасія Власова (фотожурналістка, номінантка конкурсу «Честь професії» 2022 року за історію про ветеранку й доброволицю на hromadske. — Ред.): Висвітлення бойових дій ще з 2014 року дало мені багато досвіду. Я пам’ятаю, як з’явилися перші пресофіцери та як вони вчилися. Це стало важливим підґрунтям роботи після початку повномасштабного вторгнення. Колегам було важливо осягнути, що зараз інші масштаби та зброя. Якщо раніше ми могли працювати під обстрілами, то зараз це вже неможливо. Досвід з 2014 року став для мене дуже важливим. Я навчилася говорити з людьми на блокпостах, не тільки читати новини, а й розпитувати місцевих військових про ситуацію. Одного разу я працювала з іноземними журналістами, які були досить досвідченими у висвітленні бойових дій, бо вже працювали в Афганістані. Мені здавалося, що ми на одному рівні, можемо радитися, враховувати точку зору одне одного. Потім я почала розуміти, що вони не до кінця усвідомлюють небезпеку. Колега мені пояснив: їхній досвід в Афганістані й тут — це як порівняти мітинг і саму війну. Твій досвід поїздки у, наприклад, Бахмут чи Лисичанськ вчора не можна порівнювати з тим, що станеться сьогодні. Усе змінюється дуже швидко. Між західними виданнями є конкуренція, Наприклад, коли хтось поїхав у Сіверськодонецьк тиждень тому, іншим теж це потрібно. Але ситуація вже зовсім не та, якою була тоді. Також часто пресофіцери ставляться до хороших журналістів, які якісно роблять свою роботу, як до дурних дітей, які нічого не знають. Ми маємо слухати одне одного.

Анастасія Власова

Андрій Ковальов: На додачу до слів Анастасії про іноземних журналістів розкажу про те весілля, що ми його знімали. Для зйомки ми обрали галявину, яка була під прямими обстрілами. Коли я вів журналістів туди, то побачив, що на місці вже є журналісти BBC. Як вони про це дізналися? Я попросив їх спуститися в укриття, де сидять всі інші та чекають на сигнал, коли можна буде вийти. Виявляється, журналістка була на вісьмох війнах — і я не зміг знайти аргументів, щоб переконати її, що треба спуститися в укриття. Тому сказав просто: «Я не хочу, щоб ця війна була для вас останньою». І лише тоді вони дослухалися.

Анастасія Власова: З досвіду роботи з іноземними журналістами можу сказати, що нікому не цікаво йти туди, де вже є колона журналістів, яким зробили постановку весілля. У всіх є свої редакційні завдання. Ми все одно йдемо не лише за тим, що організовується, а й за власними ідеями.

Андрій Ковальов: Раніше ширився міф, що наші підрозділи не проходять тренувань, людей не готують, кидають під танки. Ми не могли покликати журналістів на саме місце тренувань батальйону. Тому були вимушені зробити в парку своєрідну постановку, щоб показати, чим наші військові озброєні, та довести, що вони вміють цим користуватися. Тоді, в березні, журналісти хапалися за будь-яку тему.

Анастасія Власова: До речі, я тобі тоді писала. У 112-й бригаді служили мої знайомі, які були ЛГБТ-парою. Я хотіла написати історію про це, кілька разів наголошувала, що мені цікаві тільки їхній побут і стосунки в батальйоні, але мені відмовили.

Андрій Ковальов: Ця ЛГБТ-пара успішно інтегрувалась у військове товариство. Були дискусії щодо того, чи варто давати дозвіл. Врешті-решт, я не отримав дозволу від вищого командування. Цей батальйон мав вирушити на фронт, тому був дуже високий рівень того, що вони могли потрапити в полон. Якби ми розповіли, що вони представники ЛГБТ-спільноти, які служать, то це були би перші кандидати на розстріл. Рішення не наражати цих військових на небезпеку було ухвалене на рівні пресслужби ЗСУ.

Вахтанг Кіпіані: Завдання журналіста та завдання ЗСУ не перетинаються. Це дві паралельні прямі. Якщо хтось називає себе військовим журналістом, то він є військовим, а не журналістом. Якщо в цьому підрозділі до людини зі спільноти ЛГБТ ставилися з повагою, то завтра її можуть перекинути на інші позиції, де можуть бути ті, хто дуже негативно ставиться до представників ЛГБТ.  Гарантувати, що ця людина потрапить у дружнє товариство, ніхто не може. Я розумію журналістів, але безпека — важливіша. Матеріал вийде, збере реакції — і все. А цим людям потім перебувати в одному бліндажі з тими, хто не просто не любить представників ЛГБТ-спільноти, а може заподіяти їм шкоду.

Стас Козлюк: Улітку ми раптово дізналися, що в Одеському порту застрягли турецькі судна з екіпажами. Ми хотіли потрапити туди та поговорити з людьми. Більше нас нічого не цікавило. Ми отримали дозволи від усіх: адміністрації, охорони порту, військово-морських сил, але оперативне командування «Південь» сказало, що ми знімемо там військові об’єкти, та не дало дозвіл. У своїй роботі я помітив, що часто армії простіше все заборонити, нікого не пустити, ніж з’ясовувати ситуацію окремо з журналістами. Набагато простіше організувати якийсь престур. Хочеться нагадати армії та пресофіцерам: коли ви возите величезні групи журналістів у престури, то 100% хтось із них зніме те, що не можна. Коли ти бачиш такі великі групи на лінії фронту, то розумієш, що зараз у них може прилетіти одна міна — і всі загинуть. Іноді хочеться, щоб колеги в армії розуміли, що ти не дитина і теж умієш думати про безпеку.

Максим Ковальов: Пресслужба 112-ї бригади максимально відкрита. У нас купа всяких «селебритіз». Але було й таке, що росіяни видавали себе за західних журналістів. Наприклад, громадянину Росії Петру Верзилову (видавець «Медіазони» та учасник Pussy Riot. — Ред.) якось вдалося отримати акредитацію ЗСУ. В Україні він усім розповідав, що є канадським журналістом. Коли я відмовив йому в запиті на спілкування з військовими, він намагався залякати мене своїми знайомствами. Мені телефонував Антон Геращенко, потім Ганна Маляр, з Офісу президента телефонували, але я пояснював свою логіку щодо безпеки цих людей, із якою згодом погоджувалися всі. Там, де це безпечно, ми все показуємо та розповідаємо.

Максим Скубенко: На мою думку, журналістики взагалі на війні немає! Якщо ви сидите в окопі два дні, то це не журналістика! Будь-який нормальний пресофіцер не пустить журналістів у місця, де можна загинути, потрапити в полон та побачити вкрай жорстоку воєнну реальність. Під час війни інколи потрібно згладжувати кути, надівати рожеві окуляри, бо по-іншому ми не переможемо, почнеться гризня. Воюють не тільки «хороші» люди — журналісти, інженери чи менеджери. Журналістам не можна показувати суспільству, що також воюють люди з алкогольною та наркотичною залежністю, бо через це можуть розпочатися суперечки всередині країни. Зараз важливо перемогти.

Ольга Сніцарчук: Інші спікери, як ви вважаєте, чи є журналістика на війні?

Алла Кошляк: Для мене, у моїй нинішній ролі, журналістики немає. Коли я йшла у військкомат, то розуміла, що на війні мої функції будуть іншими. Усю інформацію, яку я знаю, я не можу розповідати публічно. Важко усвідомлювати, що ти не можеш багато чого розповідати, обговорювати кожне рішення, яке стосується ЗСУ. Бо ми як журналісти звикли до того, що нам усе дозволено й треба розповідати. Важливо усвідомлювати відповідальність за кожне слово. Так, нам є що змінювати в системі, але першочергове завдання зараз — це вистояти та перемогти. Проте треба фіксувати, які є недоліки, та думати, як їх виправити.

Алла Кошляк

Стас Козлюк: Якщо журналістики на війні немає, то в мене питання: чим я взагалі займаюся з 2014 року?! Так, є речі, про які ти не можеш говорити. Це не питання цензури, а питання життя людей. Коли ти не знаєш, чи варто подавати певну інформацію, то треба визначити, чи негатив від неї перекриває її важливість. Наприклад, одного разу ми з колегами жили з морпіхами три дні. Там був чоловік, який служить з 2014 року. Ми з ним розговорилися, він багато розповідав про людей, яких втратив на війні. Він зізнався, що іноді вживає марихуану, бо йому так простіше. Мені здалося, що важливо про це сказати. Ми часто говоримо про програми реабілітації військових, але це все зазвичай просто красиві слова. Журналістика — це показувати реальних людей.

Богдан Логвиненко: Мені здається, журналістика на війні є частково обмеженою. Вона повністю виконує функцію фіксації, частково — функцію інформування та найменше — розслідувальну. Журналістика є, але є речі, про які ми не можемо говорити та не маємо можливості розслідувати.

Ельдар Сарахман: Якщо вважати журналістику стилем життя, а не лише професією, то вона є і на війні. Наприклад, останній фільм ютюб-проєкту «Хащі» про Бахмут: година інтершуму, тиші, пауз. Більше нічого й не потрібно. Ніяких постановок чи спікерів.

Ельдар Сарахман

Андрій Ковальов: Журналістика на війні є, але у збройних силах — немає. Журналістика — це правда. Напівправда — це вже неправда. У ЗСУ є тільки інформування та пропаганда. На війні є журналістика, але завжди треба думати, чи не зашкодить певна інформація комусь.

Вахтанг Кіпіані: Прекрасно, що зараз країна має життя, в якому є не тільки війна. Але перемога у війні є ключовим фактором виживання та продовження всього побутового та радісного. Ми маємо підпорядкувати всі свої зусилля перемозі у війні. Коли бізнесмен, учитель або чиновник щось робить, він має оцінювати, наскільки це корисно у великій картині війни. Зараз я не є журналістом, хоча іноді пишу про політику чи природу. Я не пишу про війну, хоча кількість цікавих людей, яких бачу у своєму житті, настільки велика, що можна зібрати матеріал на десятки книжок. Пам’ять про людей, які загинули під час війни, є ключовим завданням журналістики. Журналіст має шукати формати та розповідати про людей, яких вбили росіяни. Пам’ять — це унеможливити причини цієї трагедії, не дати їй існувати далі. Ми маємо різними методами вичавлювати «русский мир». Роль учителя, журналіста, підприємця чи працівника СБУ десь далеко від фронту величезна. Якщо він не чавить «русский мир», який є у Львові, Києві, Тернополі та інших містах, то наші жертви частково будуть марними. Бо їхня пам’ять буде зневажена тим, що завтра найгірші з нас подумають про компроміс із росіянами чи важливість російської мови. Виявиться, що ми знову повернулися туди, де були. Завдання журналістики зараз — розповідати правду, яка унеможливить повернення зла в політиці, освіті, збройних силах та побутовому житті.

Анастасія Власова: Я вірю, що журналістські матеріали позитивно вплинули на постачання зброї від наших міжнародних партнерів. Коли журналісти роблять якусь помилку, то всі про неї довго пам’ятають. Але коли загальна частина матеріалів про Україну підштовхує західних партнерів до допомоги, то про це легко забувають. Найкращі матеріали роблять під час наслідків, ніхто не знімає обстріли та вуличні бої. Важливо дбати про свою безпеку та розуміти, на що ти йдеш.

Фото: Валентина Науменко