«Дякую вам усім. Дякую від імені усіх українських журналістів. Ви знаєте, незадовго до російського вторгнення, я сказав, що в країні, де іде війна, всі журналісти стають воєнними кореспондентами. І менш за усе я хотів, щоб мої слова виявились пророчими.

Російська зброя відібрала життя багатьох моїх колег, які до 24 лютого ніколи не були в зоні війни. Вже першого березня на вулиці майже в центрі Києва, біля телеканалу, на якому я колись працював, я побачив після ракетного удару на вулиці спалене до непізнаваності тіло мого колеги оператора Євгена Сакуна. Хороша людина, яка ненавиділа війну. Через кілька місяців ракета влетіла в квартиру до журналістки Віри Гірич. Ми працювали в одному ньюзрумі. І жила вона неподалік від мене. В неї була чудова посмішка. І вона казала, що ніколи б, напевно, не поїхала на війну. Але війна прийшла до неї.

Ця війна найбільш несправедлива з тих, які я бачив. Російська журналістика перетворилась на пропаганду та інформаційний супровід війни. Не треба говорити, під яким брехливим приводом росія зараз вбиває людей сотнями на день. росія, яка забрала Крим і Донбас, звинуватила нас в нацизмі.

Я вам розкажу, що таке нацизм.

Кілька днів тому російська ракета вбила новонароджену дитину. Хлопчику було всього два дні. Мати лише встигла погодувати дитя, як раптом в пологовий будинок прилетіла ракета. Цей хлопчик є наймолодшою жертвою росіян. А найстаршій жертві – 96 років. Борис Романченко пройшов нацистський полон під час Другої Світової, його ледь не спалили в печі в концтаборі. А натомість його спалила російська ракета у власній квартирі в Харкові.

Я кажу про ракети, тому що зараз, як кажуть свіжі розвіддані, близько 20 російських стратегічних бомбардувальників напоготові на російській авіабазі. А російський ракетний фрегат розташований у морі. Це означає, що дві сотні ракет націлені на територію України. Вони можуть вдарити сьогодні. Чи завтра.

І у нас бракує систем ППО, щоби зупинити цей «Вогневий Вал».

Звісно, Путін – негідник і злочинець. Але не він особисто натискає на кнопку пуску ракет або розстрілює тисячі цивільних українців. Не він запускає крилаті ракети зі стратегічних бомбардувальників, щоб розбити українську енергетику і заморозити українців. Це роблять тисячі інших людей. Людей з російськими двоголовими паспортами. І мені важко розділити ступінь відповідальності за злочини між Путіним і сотнями тисяч російських солдатів на українській землі.

І мене дивує, чому багато хто зі світових лідерів продовжує спілкуватися з найгіршим злочинцем сучасності. Потискаючи йому руку. Уникаючи називати зло своїм іменем. Мені кажуть, цього вимагають певні дипломатичні міркування.

Я думаю, що дипломатія вже не працює. І слова, на які ми сподіваємося, теж не працюють. Для того, щоб зупинити цю війну, треба називати речі своїми іменами. Я хотів би, щоби люди, які знаходяться в цьому залі, зрозуміли це. Путін – це абсолютне зло. Великий монстр в оточенні маленьких монстрів. Той, хто говорить, «давайте віддамо йому Україну, і він заспокоїться», той дуже помиляється.

Бо ми не здамося. Цей конфлікт став екзистенціальним для нас. Ми можемо програти битву, але не можемо програти війну. Ми зрозуміли, що на нас можуть скинути ядерну бомбу. Або отруйну речовину. Ми сприймаємо це, як факт. Або ми переможемо. Або нас не стане. Але, якщо нас не стане, це зло прийде до вас. Той, хто між ганьбою і війною обирає ганьбу, отримує перше і друге. Той, хто між цінностями та рівнем життя обирає останнє, втрачає і перше, і друге.

Нам потрібно більше стратегічної зброї. Це єдине, що врятує і нас, і, зрештою, вас. Зло розуміє тільки силу. І у зла значно більші можливості, ніж у добра. Бо зло може брехати. Ми з вами – ні. Ми ж з вами на світлому боці, правильно? Але ми можемо правдивим словом переконати світ теж обрати світлий бік. І тим самим врятувати життя тисячам українців. Які з надією дивляться на світ, де панують Свобода, Рівність і Братерство.

Від імені всіх цих людей я дякую вам за відзнаку і за підтримку».