У квітні ми говорили з журналістами-розслідувачами про зміни в роботі їхніх проєктів під час війни. Тоді більшість розслідувальних команд, зокрема й «Слідство.інфо», різко змінили формат і фокус своїх матеріалів, зайнявшись ідентифікацією російських воєнних злочинців і шукаючи докази їхніх злочинів. А деякі розслідувачі одягнули бронежилети й каски та перетворилися на репортерів, які працюють у полі, зокрема збираючи докази російських злочинів на місці подій. Відтоді минуло пів року. Говоримо з керівницею «Слідства.інфо» Анною Бабінець про роботу редакції, як ідентифікувати півтораста тисяч російських окупантів, чи можна викладати персональні дані їхніх рідних і як виявити колаборанта.

— Анно, ви готувалися до війни?

— Десь місяць готувались до умов роботи під час війни. За кілька тижнів до вторгнення купили шоломи, павербанки, спальні мішки й тому подібне. Колеги з Румунії прислали бронежилети на всіх, хто в той час планував працювати репортером. Наші колеги з коаліції розслідувачів ОССRP допомогли фінансово, а також тренінгами: ми пройшли два тренінги з домедичної допомоги і з базових знань про зброю. А колеги з Bellingcat провели для нас кількаденний тренінг з ідентифікації. Бо ми розуміли, що якщо почнеться велика війна, нашою головною роботою буде ідентифікація російських злочинців.

— Ви вірили, що почнеться?

— Я особисто вважала ймовірність того, що вона почнеться, високою. В мене була тривожна валізка, був особистий план на випадок війни. Так само ми готувались на роботі: щотижня обговорювали на нарадах професійні та приватні плани кожного працівника, можливість переїзду. Звісно, в деталях війну ніхто уявити не міг: психіка здорової людини не може змиритися з тим, що в один день усе, чим ти живеш, буде зруйноване. Але ми готувалися достатньо серйозно, бо я вважаю, що краще добре підготуватись, а потім не скористатись, ніж виявитись неготовим. Не почалася б велика війна — ми отримали б додаткові знання, які точно б не були зайвими. Тренінги частково забирали робочий час, але я відчувала, що це правильна інвестиція часу. Та й мені так було спокійніше.

— Чому ви вирішили не переїжджати з Києва?

— Ми багато обговорювали це на нарадах: чи готові люди з партнерами, сім’ями, тваринами переїхати в інше місто за кордоном чи в іншому регіоні України. Більшість людей вважала, що якщо події будуть відбуватись у Києві, то нам краще бути в Києві. Ми — київська редакція. Ми не могли тоді передбачити, які місця будуть більш, а які — менш безпечними.

Коли почалися бойові дії, частина редакції виїхала. Я із семирічною дочкою виїхала на кілька місяців за кордон. Ще одна колега теж виїхала з країни. Половина редакції залишилась у Києві. У кінці травня — на початку червня ми знов усі зібрались у Києві й почали працювати в офісі в режимі, який був до великої війни.

— Ви чули про списки журналістів і активістів, складені росіянами? Вас попереджали про загрозу?

— Ми чули про ці списки й навіть намагались їх добути, але не змогли. Сумніваюся, що їх взагалі хтось бачив. Але чула від колег із-за кордону, що наша редакція буде у шортлисті. «Слідство.інфо» існує понад десять років, увесь цей час фінансується коштом іноземних грантів. В Україні нас регулярно називали американськими шпигунами. В нас є всі ознаки, за якими росіяни могли вирішити схопити, допитати і знищити саме нас у першу чергу. Згодом ми побачили те, що робить Росія на окупованих територіях, як вона розправляється з активістами, з локальними незалежними медіа.

— Як ви прожили перший день великої війни?

— 24 лютого ми всі списались і здзвонились о п’ятій ранку. Призначили нараду на восьму. Говорили десь дві години: що робити? Були різні думки: записуватись у тероборону, йти робити бутерброди… Кожен у той момент був і журналістом, і громадянином. Ми розуміли, що наші знання, як шукати корупціонерів, як вираховувати офшорні схеми — це все в тій ситуації не мало значення. Але зрозуміли, що в нас є знання з ідентифікації. Зараз в Україні буде багато росіян, нам треба шукати сліди їхнього перебування тут, намагатися з’ясувати, хто вони і що тут роблять. Уже 24 лютого в нас вийшов перший матеріал — ми ідентифікували російського вертольотчика, збитого під Межигір’ям. Ми побачили фото шолома з прізвищем і знайшли його в соцмережах.

Ми перейшли в режим щоденної роботи. Перші два місяці в нас не було вихідних. Потім вихідні з’явились, але зараз у нас у десять разів більше роботи, ніж до 24 лютого. Частина людей, які лишились у Києві, почала їздити на місця подій і робити репортажі. Одна репортерська група працювала в столиці, інша їздила по всій Україні. Крім того, була аналітична робота: ми відстежували пабліки, телеграм-канали, збираючи дані російських військових, які можуть бути в Україні. Нашим головним завданням є провести лінію від злочину до винного. Знайти злочин, скоєний російськими окупантами; зрозуміти, що, де й коли сталося і хто конкретно в цьому винен. Особливо коли Київщину звільнили, ми багато їздили по селах і містах, де базувались російські військові; часто знаходили списки, або ж люди присилали нам їх у редакцію.

На третьому-четвертому місяці великої війни ми почали робити глибші розслідування. Їздили селами, показували людям фото російських військових, яких ідентифікували. Не раз за цими фото люди впізнавали злочинців. Іноді ми були першими, хто показував їм це фото.

— «Слідство.інфо» допомогло ідентифікувати підозрюваного в чотирьох убивствах у Бучі. Сам він сказав, що не виїжджав із Білорусі й не воював…

— Цього чоловіка звуть Сергій Колоцей. Його впізнали місцеві мешканці — чоловік, із якого він знущався, і дружина цього чоловіка. Потім він нібито з’явився на відео з камер спостереження в Мозирі, де відправляв кришку від багажника в російський Ульяновськ. Коли його прізвище оголосила прокуратура, ми зробили про нього історію.

Наш журналіст писав Колоцею, просив його дати інтерв’ю, але він відмовився. Запросив нашого журналіста й українських правоохоронців до Білорусі, де він нібито готовий дати свідчення. Натомість дав інтерв’ю російським і білоруським медіа, де все заперечив. Він каже, що не має стосунку до російської армії; це може бути правдою — його не було у списках військових. Але він міг бути найманцем приватної військової компанії на зразок «Вагнера», бо в Білорусі тоді часто набирали найманців. Доказів ми так і не знайшли. Можливо, це помилка свідків або слідчих органів; а може, він причетний до злочинів, але просто немає достатніх доказів.

— Розкажіть, будь ласка, про базу зі 150 тисяч російських військових, яку ви створили разом із Антикорупційним штабом.

— Від самого початку великої війни ми почали збирати списки військових, які можуть бути на території України. Ті, що опубліковані українськими офіційними органами — розвідкою, Службою безпеки України, Центром оборонних стратегій тощо. Інші списки наші журналісти отримували від своїх джерел, і ми змогли їх верифікувати. Звісно, ми могли опрацювати лише частину цього масиву даних. Ми вирішили зробити окремий проєкт, де будемо прив’язувати всіх ідентифікованих російських військових до того, що конкретно вони робили. Звернулись до наших колег із Антикорупційного штабу, які вміють створювати бази даних. Вони долучились — розбудували базу, розробили інтерфейс. Наша робота — наповнення бази контентом. Про кожного росіянина — фотографія, прізвище та ім’я, місце народження, військова частина, посилання на джерела з підозрою чи обвинуваченням, або на підтвердження участі цієї людини у війні. За пів року ми створили повні досьє на 220 російських військових із доказами їхньої причетності до війни в Україні. Ми використовуємо матеріали проєктів «Наші гроші. Львів», «Схеми», «Bihus.info» та всіх інших, хто в Україні займається ідентифікацією та має хорошу репутацію.

— Як саме ви ідентифікуєте цих росіян?

— Є маса засобів для ідентифікації. Вони постійно оновлюються й удосконалюються. Люди, які в нашій редакції цим займаються, здається, щодня використовують щось нове. На початку великої війни сторінки в соцмережах більшості військових були відкриті — ми знаходили їх просто у «Вконтакте», інстаграмі чи «Одноклассниках». Коли журналісти почали виявляти воєнних злочинців, російські військові почали закривати свої сторінки, використовувати псевдоніми, підписуватись чужими іменами. Але це не дуже допомагає. Знайти людину допомагають різні дані. Є способи шукати за телефоном, є програми ідентифікації обличчя. Можна знайти батьків. Можна через спільні фото — на початку вторгнення росіяни часто публікували групові фоточки. Підтвердивши, що це фото зроблене в Україні й опубліковане під час великої війни, можна було ідентифікувати цілу групу військових. У «Вконтакті» були групи окремих військових частин — формальні й неформальні. Там теж багато кого знаходили. Всі наші інструменти легальні. Це тривала, глибока аналітична робота — пошуки доказів злочину.

— Ви публікуєте дані не лише самих військових, а й їхніх родин, дружин. Це законно?

— Ми заблюрюємо обличчя дітей, бо вони не відповідають за своїх батьків. Але вважаємо, що сім’ї російських військових, які служать в Україні, отримують вигоду від цієї війни. Зарплатню, компенсацію за поранення чи загибель, білі «лади». Тому вони несуть спільну відповідальність. Ми спостерігали, й самі російські медіа писали, що контрактники завжди мали змогу відмовитися від служби в Україні, й частина це робила. Тому ми вважаємо участь кожного російського військового у війні в Україні усвідомленим вибором. Дані про родину ми публікуємо, коли бачимо, що ця родина підтримує агресію проти України, цінності «русского мира», закликає вбивати українців. Показуємо, що це люди, в яких теж промитий мозок.

— Вам доводиться дивитись багато неприємних, іноді жахливих кадрів, працювати з токсичним контентом. Як ви боретеся з вигорянням чи стресом?

— Звісно, цей контент важко пропускати крізь себе. З іншого боку, ми завжди працювали з важкими темами: вбивство Павла Шеремета, Катерини Гандзюк… Багато тиску, стресу. Люди, які працюють у «Слідстві», готові до цього. Звісно, ту кількість трагедій і жахів, яку ми побачили за цей час, ні з чим не порівняєш. Та все ж я бачу, що всі плюс-мінус дають цьому раду. Бувають кризи. За запитом я даю людям відпустки, іноді вимагаю, щоб людина два-три дні побула з родиною, зайнялася своїми справами.

— Чи змінились ваші джерела фінансування?

— Фінансуємось так само, як до великої війни. Багато донорів пішли нам назустріч: ми домовились, що робимо зараз не антикорупційні розслідування, а дослідження злочинів війни. Також нас підтримує наша аудиторія. Ми свідомо не закликаємо жертвувати нам гроші, бо розуміємо, що є й інші потреби, а зайві гроші, якими можуть поділитися люди, в першу чергу потрібні армії. Але в нас усе одно є спільнота, яку ми побудували ще до великої війни, яка підтримує нас на патреоні.

В нас сильно зросла аудиторія на ютубі: до війни канал мав шістдесят тисяч підписників, зараз — майже двісті тисяч. Короткі історії збирають по мільйону переглядів. Прийшло багато нових людей — і, напевно, частина з них могла би жертвувати нам гроші. Але ми просимо поширювати наші матеріали. Зараз у нас дуже добре спілкування з аудиторією: багато хто нам пише, надсилає історії. Є багато свідків російських злочинів, охочих розповісти про те, що бачили.

— Коли ви плануєте повертатися, бодай частково, до розслідування корупції?

— Ми регулярно говоримо про це на нарадах. Я впевнена, що зараз є корупційні схеми, деякі з них — дуже цікаві. До нас доходять історії про зловживання, й ми хотіли би повернутись до цих тем. Але реєстри закриті, й ані ми, ані наші колеги не можуть стежити за майном, деклараціями, великою частиною закупівель. Нам відповідають на один запит із десяти — комунікація з владою дуже погана, механізми контролю влади на дуже низькому рівні. Все це виправдовують війною. Я вважаю, що цю проблему треба розв’язати, бо ми не знаємо, скільки триватиме війна — це можуть бути роки. А робити такий серйозний крок назад від відкритих даних неприпустимо. Думаю, що в майбутньому в Україну надходитимуть великі гроші на відбудову, й медіа повинні мати змогу контролювати те, як їх витрачають. Міжнародні структури, які даватимуть гроші, також у цьому зацікавлені. Тому сподіваюся, що спосіб відкрити дані знайдеться. Я думаю, що влада навіть після завершення війни не так уже й швидко захоче повертатися під контроль медіа суспільства. Згадаймо, як було під час епідемії коронавірусної хвороби: обмежили доступ журналістів до судів, до Верховної Ради, перестали відповідати на запити — і довго, фактично до початку великої війни, не пускали журналістів туди, куди не хотіли пускати, посилаючись на коронавірус.

2014 року, коли почалась війна, закрили інформацію про певну категорію військових. Наприклад, інформація про майно начальника Генштабу та його родини в реєстрах не відображалося. Але журналісти все одно знаходили інформацію. Я впевнена, що частину декларацій чиновників уже можна відкрити. І потрібен тиск громадянського суспільства, аби процес повернення почався. Втім частина громадянського суспільства залучена до війни і, певно, вважає, що зараз не час критикувати владу. А я думаю, що конструктивно, обґрунтовано критикувати завжди час.

В нас була історія про народного депутата від «Слуги народу» Миколу Тищенка, який привіз територіальній обороні погані бронежилети. Ми взяли ці бронежилети, постріляли їх, отримали докази, що саме він їх привіз, і зробили історію. Якби люди вдягли ці бронежилети, вони могли б загинути. Звісно, можна було би сказати, що ніхто не постраждав, тож і не треба про це говорити. Але ми будемо про це говорити.

— Ви робите розслідування про колаборантів. Чи можуть, на вашу думку, журналісти називати людину колаборантом, тобто злочинцем, без рішення суду?

— Ми думаємо робити окрему базу колаборантів, бо їх дуже багато. Часто ми дізнаємося про них із офіційних повідомлень, що когось затримали за підозрою в колабораціонізмі. Потім їдемо до того міста чи селища, знімаємо матеріал, перевіряємо цю інформацію за допомогою свідків.

У нас була історія про колаборанта із села Луб’янка на Київщині. Місцеві розповідали нашій знімальній групі, що ця людина сиділа на танку, супроводжувала росіян. Є відео та фото, є люди, до яких російські солдати приходили разом із цим чоловіком.

Досліджуємо ми й тих, хто став колаборантом на окупованих територіях. Окремий фокус — правоохоронці, здебільшого колишні міліціонери, які не пройшли атестацію в поліцію; прокурори та інші силовики, які стали на бік окупантів. Ми бачимо їхні фото й відео, знаємо, що людина отримала посаду в окупаційній адміністрації, маємо свідчення мешканців окупованих територій — для нас цього достатньо. Фактично це колабораціонізм.

— Чи можуть ваші матеріали бути доказами в суді?

— Можуть. Коли ми збирали матеріали про колаборантів, особливо на Київщині, до нас звертались і зараз часом звертаються прокурори. Наших журналістів допитували, а матеріали, які ми публікували, долучали до справ. Частина людей, яких ми ідентифікували, отримали підозри від офіційного слідства. Зібрані дані вже використовуються в судах.

Наш журналіст Дмитро Реплянчук навіть проводив тренінги для правоохоронців, як ідентифікувати злочинців. Бо українські правоохоронці не стикалися з таким раніше. Вони викривали злочинців із українських баз даних і розшукували їх теж тут. Тепер їм потрібно шукати воєнних злочинців поза Україною.

Ми допомагаємо слідству і все робимо в законний спосіб. Але ми дотримуємося стандартів. Тому, якщо наше джерело або людина, про яку ми згадали в матеріалі, не погоджується, щоб інформація про неї була передана правоохоронцям, ми її не передаємо. Були випадки, коли до нас зверталася прокуратура, а людина не погоджувалась. Я казала: «Вибачайте, але шукайте інші шляхи».

Фото надані Анною Бабінець