Два дні тому у стрічці фейсбука я побачила бурхливе обговорення репортажу російського «Коммерсанта» з Маріуполя. З початку російського вторгнення я не читаю російських медіа, але тут зацікавилася. Я не знаю, чи бачили ви цей репортаж — можливо, він траплявся вам, можливо, ні. Я прочитала його декілька разів — він написаний дуже добре, як і має бути написаний гарний репортаж. Він насичений, дуже щільний, читається залпом до кінця. І при цьому він дуже поганий.

Повернімося трохи назад, наприклад, на початок 2010 років. Я буду казати саме про цей період, бо саме тоді відбувалося моє становлення, як журналістки. Я добре пам’ятаю, як створювалися тоді українські медіа — це часто відбувалося під патронатом російських «старших братів». Я використовую це огидне формулювання, бо саме так росіяни й поводились. Згадайте самі, скільки в нас було медіа, створених за російською франшизою — українській «Коммерсант», «Комсомольская правда», українській The Village та РБК.

У 2013 році росіяни приїхали робити «Радіо Вєсті», яке довго тримало марку найсучаснішіго та, певно, найкращого інформаційного радіо в країні попри те, що власником був одіозний міністр Януковича Олександр Клименко. Хоча легко бути найкращим на майже порожньому ринку та коли в тебе вливають безліч грошей. Але там працювали найкращі журналісти країни, виховані, що іронічно, тією самою «російською школою журналістики» — головред українського «Коммерсанта» Валерій Калниш, Сакен Аймурзаєв, Матвій Ганапольский та інші.

Звісно, це не значить, що в Україні не було власної журналістики. І «Українська правда», і «Корреспондент», і «Фокус» це підтверджують. Але тоді присутність росіян (якщо ми не говоримо про пропагандистів) ніби давала певний знак якості. Здебільшого це було пов’язано з нахабністю та впевненістю росіян.

Я трохи знаю, як створювалося «Радіо Вєсті», і потім працювала з людьми, які його створювали, тож відчула на собі їхні методи роботи. Російські керівники могли кричати, штрафувати, звільняти через дрібниці. А в приватних розмовах дозволяли собі зверхні фразочки на кшталт: «Україна гарна країна, але скільки у вас тут бардаку!». Вони поводились так, ніби ми тут узагалі нічого не вміємо. І вся журналістика існує тільки в Москві.

Після 2014 року майже вся російська медіафраншиза в Україні зникла. Зокрема закрили й український «Коммерсант» за те, що він відмовився публікувати кремлівську пропаганду про «російський Крим». В Росії тим часом повним ходом кристалізувалася пропаганда, на противагу якій почали рости нові «сміливі та незалежні медіа». І знов російські журналісти одягли біле пальто та почали розповідати, якою має бути журналістика. Вони говорили про об’єктивність, стандарти та що журналіст «має бути над сутичкою». Багато хто — і я також — в це вірили та захоплювалися «сміливістю» та «професійністю» російських журналістів. А вони приїздили в Україну й читали нам лекції, на які збиралися повні зали.

З початку повномасштабного вторгнення в Росії запровадили тотальну воєнну цензуру. Більшість медіа, які гордо вважали себе сміливим, та чиї журналісти розповідали недолугим українцям про «стандарти професії», погодились на неї. Хтось, як «Новая газета», ще намагався борсатись, принизливо ховаючи за зірочками слово «війна», щоб потім усе ж таки здатися. І лише одиниці залишилися журналістами і продовжують розповідати все, як є.

Репортаж Олександра Черних з Маріуполя, як і його попередній репортаж про біженців з окупованих територій Донеччини та Луганщини, який вийшов напередодні початку повномасштабного вторгнення — це наочний приклад нікчемності та жалюгідності російської школи журналістики.

Гарний опис жахів війни без жодної згадки, хто саме в них винен. Спроба показати «дві сторони», бо «не все ж так однозначно». І захоплення багатьох його російських колег — бо ж «сміливо», «правдиво», «нарешті не пропаганда».

Російські журналісти роками вчили українських «справжньої журналістики». Але коли для неї насправді настав час, виявилося, що вони нічого про неї не знають. Бо всі ці спроби подати позицію двох сторін ні до чого, коли одна держава нападає на іншу. Всі ці сильні описи не мають сенсу, якщо вони існують абстрактно, у вакуумі. Проте написано гарно, це так. Фактично все, що залишилося від російської журналістики — це вміле жонглювання словами.

Приїхати в розбитий російською армією Маріуполь і не згадати, що саме російська армія напала на це місто і на цю країну — це не сміливо. Це спроба примазатися до того, про що говорить весь світ, поставити собі «галочку», що був у пеклі. Спроба домовитися із власною совістю, заткнути її, сховатися за знеособленими «стандартами журналістики». Хоча головний журналістський стандарт — це називати речі своїми іменами. Українські журналісти це добре вміють. Російські — ні.

Чому це насправді добре для нас? Бо завдяки цій війні (хоч як жахливо це звучить) ми нарешті позбуваємось комплексу меншовартості в усіх сферах — і в сфері медіа також. Це українські журналісти зараз задають правила гри. Ми не просто їздимо в пекло — ми в ньому живемо і на весь світ розповідаємо про нього. Ми можемо обійтися без репортажів російських журналістів з України. Але вони без них обійтися не можуть.