Тудор Кілару — радіоведучий та диджей із Ужгорода. З початку повномасштабного вторгнення Росії він опанував іще одну професію: вирішив стати фіксером. Першими клієнтами Тудора стали аргентинські й чилійські журналісти із телеканалів Telefe та Chile Vision. З ними він об’їхав дві області України й допомагав медійникам записувати історії українців, які тікають від війни та беруть у руки зброю, щоб захищати своє життя та протистояти ворогу. «Детектор медіа» поспілкувався з Тудором про його досвід роботи фіксером і чому людина цієї професії — це містер Вульф із «Кримінального чтива»; як українці в умовах війни реагують на іноземних журналістів; про відповідальність за медійників, яких доводиться супроводжувати, та чому фіксерство — хороший спосіб допомогти Україні в її боротьбі.

— Тудоре, ви працювали фіксером для журналістів з Аргентини та Чилі. Це був ваш перший досвід у такій ролі. Чи одразу було розуміння, хто такий фіксер і що входить у його обов’язки?

— Спершу мені написала нідерландська журналістка, яка їхала сюди, що їй потрібен фіксер. Я не до кінця розумів, що це означає. В голові переклав собі це як «рішала». Тобто людина, яка вирішує багато питань. Такий собі містер Вульф із «Кримінального чтива». Я собі уявляв, що це людина, яка знаходить контакти потрібних експертів і має машину. Тут, на місці, робота фіксера включає розуміння іноземних журналістів. Тобто фіксер — це той, хто може перекладати з англійської, керувати автомобілем, шукати житло для команди медійників, якщо це потрібно.

— Телекомпанії, з якими я працював, мене порадили мої знайомі. Мені зателефонували й пояснили, що саме мені доведеться робити щодня, перевірили мої знання англійської. Крім представників аргентинського Telefe, зі мною були й чилійські журналісти з телеканалу Chile Vision. Ще перед приїздом продюсери питали в мене порад, куди поїхати, що подивитися, запитували, де в нас кордони. Вони з Аргентини відстежували, які в нас пункти пропуску популярні, які не дуже, яка зараз на них ситуація. Спершу ми з журналістами досліджували ситуацію на Закарпатті, а потім поїхали у Львів та область.

— Як була організована робота й чи почувалися ви в безпеці?

— Кожна ситуація в роботі фіксера з кожним іноземним медіа — унікальна. Я працював із великою компанією, і, відповідно, кожен крок ретельно проговорювався з менеджментом телеканалу. Про нашу безпеку добре дбали: всі журналісти, оператори і я мали шоломи та бронежилети. Також нас супроводжував охоронець, який має дозвіл на зброю та військовий досвід. Він координував усі виходи в ефір у нічний час у Львові. Казав, де й коли можна проводити включення, чи це безпечно.

— У журналістів з Аргентини та Чилі була проукраїнська позиція? Чи розуміли вони, хто є хто в цій війні?

— Перед кожним інтерв’ю, не важливо — з українцями або іноземцями, цивільними чи військовими, — журналісти наголошували, що вони на боці України. Вони казали, що підтримують українців та Україну й хочуть продемонструвати, що тут люди чинять опір. Казали, що їм важливо, щоби в Аргентині люди зрозуміли, що є біле, а що — чорне. Запевняли, що проти Путіна.

— Чи були якісь відмінності в роботі аргентинських та чилійських журналістів?

—  Була різниця в тому, що демонструвало аргентинське та чилійське телебачення. Журналіст із Чилі — новинар. Він акцентував на інформації: намагався подавати в ефір сухі та виважені факти, завжди ретельно перевіряв джерела інформації, дотримувався балансу думок. Аргентинці натомість старалися подавати не суху інформацію, а розповідати глядачам історії людей, які переживають війну. Їм важливо було показати образ людини, яка тікає від війни, чи жінки, яка в 65 років купує зброю, щоб мати змогу захиститися від ворога. Коли ми були у стрілецькому клубі у Львові, вони записували історію п’ятнадцятирічної дівчинки, яка бере в руки рушницю і вчиться стріляти. Для них це шок-контент. Вони завжди запитували людей, ким вони є в цивільному житті, й наголошували в сюжетах, що в руки бере зброю не лише армія, а прості цивільні люди, щоби захиститися.

— Журналісти включалися у прямий ефір тричі на день. Бути фіксером для телевізійників і газетярів — різні історії. Телевізійникам потрібна картинка, тому ми її шукали, їздили на вокзали, де велике скупчення людей, знімали якийсь екшен. Тому після Львова чилійське телебачення, яке хотіло показати війну, поїхало далі — у Вінницю та Житомир.

— Ви працювали в містах, де наразі спокійно. Чи готові ви їхати далі? У міста, де зараз тривають бої.

— Саме на передову я поки що не маю бажання їхати. Я переконаний, що туди мають їхати підготовані люди, які розуміють, як працювати в таких умовах, мають досвід, спорядження, оцінюють усі ризики, мають фізичну підготовку. Треба розуміти, що коли ти їдеш у гарячу точку, ти якоюсь мірою береш на себе відповідальність за тих журналістів, яких супроводжуєш. Але й медіа по-різному ставляться до безпекових аспектів. Нам треба розуміти, що в якийсь момент ми можемо стати мішенями, які рухаються, адже, як показує досвід, вороги цілеспрямовано стріляють по пресі. Тобто напис «преса» на жилеті може не врятувати, а навпаки — спровокувати. Але тут, у тилу, теж є чимало запитів на роботу фіксера. Хоча місцевих, які хочуть їхати в «гарячі точки», теж багато. Для когось це заробіток, для когось — виклик чи місія.

— А для вас?

— Мені здається, що для багатьох чоловіків призовного віку, які перебувають у тилу, це можливість бути корисними в ті моменти, коли, наприклад, у тероборону вже не беруть. Коли ти хочеш якось допомогти країні. Знаєш іноземну, маєш медійні навички й можеш бути корисним журналістам, які прагнуть продемонструвати їхнім глядачам, як усе є насправді. У такому разі фіксерство — хороший варіант. Тому ця робота популярна. Зокрема, у Львові. Туди приїжджає багато медійників, це місто стає для них відправною точкою, щоби поїхати далі, в ті міста й селища, де зараз тривають запеклі бої. Періодично мені телефонують журналісти із проханнями поїхати в Київ, Одесу, Харків, Дніпро. Але я готовий погодитися лише тоді, коли мені гарантуватимуть певний рівень безпеки. Той, який був під час роботи з аргентинцями. Тобто мені важливо, щоб мені надавали шолом, бронежилет, охорону.

— Хоча, спілкуючись з іншими фіксерами, я зрозумів, що деякі іноземні журналісти не розуміють, що ця війна справжня. Вони думають, що це прогулянка. Навіть після того, як бачать, що серед іноземних журналістів уже є жертви. Деякі люди чомусь думають, що це буде безпечно, що можна поїхати на передову та знімати все, що вони бачать. Це ж не так. Навіть у Львові, де немає боїв, я наголошував: якщо військові сказали не знімати їх, не робіть цього.

— Надати вам засоби захисту було вашою вимогою? Чи вам надали бронежилет та інше за замовчуванням?

— Захист мені дали відразу. Сказали: в нас є для тебе. Проте на Закарпатті й у Львові нам, на щастя, не доводилося його надівати. Не було сенсу. У бронежилетах ми лише привертали б зайву увагу. Але це велике медіа. Для нього безпекові моменти мають велике значення. Мені телефонували з менших медіа із проханнями їхати в Київ, але без шоломів та бронежилетів. Я відмовився.

— То як, очікування, що фіксер — це людина, яка вирішує всі питання, справдилося?

— Пам’ятаю, як журналісти жартували й казали, що «you are a guy who knows a guy». Тобто хлопець, який знає хлопця. Як правило, я писав у якісь чати, шукав контакти потрібних нам людей через знайомих. Я добре знаю цю місцевість, знаю локації, які можуть бути цікаві для іноземних журналістів. Ще доводилося домовлятися з людьми, пояснювати, перекладати. Казати, що це дружній до нас народ, телебачення, погляд. Пояснювати, що вони хочуть продемонструвати. Це завжди потрібно було проговорювати українською, бо не всі українці володіють англійською. Тому в першу чергу робота фіксера для мене — це робота перекладача. І водія, звісно.

— Як іноземних журналістів сприймають люди — цивільні й військові? Чи не бувало, що люди сприймали вас із підозрою?

— У Великому Березному, коли ми вирішили відзняти невеликий сюжет, як їдемо до Львова із Закарпаття, і знімали кадри на залізничній колії, місцеві викликали поліцію. Люди подумали, що ми диверсанти, які знімають на відео об’єкти стратегічної інфраструктури. Правоохоронці приїхали, відвезли нас у відділок. Я пояснював, що це журналісти з Аргентини, ми показували всі документи. Пам’ятаю, як очільник тероборони, коли почув, що вони з Аргентини, заговорив про Дієго Марадону і Ліонеля Мессі. Хлопці розповіли, що знайомі з ними, та показали фото з футболістами. Після цього нам повірили й відпустили. Журналісти з цього довго сміялися й на кожному блокпості згадували цю історію, мовляв, давайте й цим військовим покажемо фото.

— Насправді потім я зрозумів, що ми могли уникнути цієї ситуації, якби я одразу підійшов до людей, поговорив із ними. Справа в тому, що наша підготовка була хаотичною, але вже на наступний день ми наділи жилети з написом «преса», щоб люди розуміли одразу, хто ми. Якщо у Львові, де багато іноземних журналістів, у людей майже не виникає питань через зустріч із ними, в маленьких містах чи селах люди лякаються.

— Чи складно було отримати акредитацію для роботи? Як тривав цей процес?

— Ми отримували акредитацію в областях, де перебували, від обласних військових адміністрацій. Це краще робити заздалегідь, коли ви плануєте поїздку, щоб уникнути питань на блокпостах. Акредитуватися досить просто: це можна зробити через телеграм-бот. Коли ви туди написали, вам приходить анкета, її потрібно заповнити, а потім — отримати документ в ОВА.

— Що порадите медійникам, які думають про роботу фіксера? Із вашого досвіду, про що варто подбати перед тим, як приймати пропозицію?

— Одразу варто обговорити, які у вас будуть зобов’язання. Тобто не кількість годин, які вам доведеться пропрацювати, а які завдання вам щоденно треба буде робити: чи потрібно знаходити людей для інтерв’ю; чи потрібно буде знаходити житло. Далі треба проговорити ризики: чи ви будете їхати в гарячу точку, чи матимете захисне спорядження. Від цього залежить не тільки ваше бажання їхати, але й ціна послуг. Все це потрібно обговорити до того, як погодитися на роботу.