Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України. Прямі трансляції лекцій — щовівторка о 18:00 на сторінках Премії Гонгадзе, PEN, Kyiv-Mohyla Business School, Асоціації випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, «Української правди», «Детектора медіа», Lviv Media Forum і видавництва «Човен». «Детектор медіа» публікуватиме текстові версії лекцій.

Раніше «Детектор медіа» публікував тексті лекцій першої частини проєкту — Зураба Аласанії, Вахтанга Кіпіані, Віталія Портникова, Наталії Лигачової, Ольги Герасим’юк, Севгіль Мусаєвої, Павла Казаріна та Андрія Куликова. Із другої частини —  текст лекції Мирослави Гонгадзе, Євгена Глібовицького та Юрія Макарова. Сьогодні — лекція головної редакторки «Дзеркала тижня» Юлії Мостової.

Мене звати Юлія Мостова, і я редакторка «Дзеркала тижня». Цьому виданню я віддала двадцять сім років свого життя із тридцяти в журналістиці.

У межах цього чудового лекторію ви почуєте безліч історій успіхів, подолання перешкод, розвитку окремих проєктів. «Дзеркало тижня» — це була cosa nostra, тобто спільна справа передової частини української журналістики. А далі — мислячої й небайдужої частини українського суспільства. Я розповім вам про періоди, які пережило наше видання, про трансформації, які з ним відбувалися. Але для цього потрібно сказати декілька слів про ту гримучу суміш, із якої воно народилося 1994 року.

Я прийшла в журналістику 1 серпня 1991 року. І нічого грандіозного від своєї роботи та цієї професії не чекала. Але склалося так, що 19 серпня 1991 року стався путч. Найбільш ортодоксальні ретроградні керівники Радянського Союзу вирішили заштовхати в тюбик ту пасту свободи, яку витиснула перебудова. І вони спробували повернути владу собі. Це послужило каталізатором, власне кажучи, остаточного розпаду СРСР.

А для мене як людини, яка ставиться надзвичайно чутливо до будь-яких обмежень свободи і приниження людської гідності, це стало тригером для написання першої в моєму житті політичної статті проти путчу в органі міськкому партії «Київський вісник», де я тоді працювала.

Перше в житті інтерв’ю я взяла у Збіґнєва Бжезінського, друге — у Генрі Кіссінджера. Обоє — радники американського президента з безпеки, вони приїжджали до Києва для бутикових лекцій і зустрічей на базі Інституту міжнародних відносин. Розгублена, позбавлена партійного фінансування редакція вирішила призначити мене відповідальною за міжнародну тематику.

Це було повною несподіванкою, не входило в мої плани, але це так захопило, що я легко зробила цей стрибок із відділу листів і запланованих статей на тему моралі до тем, на які ніхто й ніколи не писав в українських медіа. Як, наприклад, розвиток відносин із НАТО, поділ Чорноморського флоту, виконання договору про скорочення стратегічних ядерних озброєнь, приєднання чи неприєднання до договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь тощо.

Взагалі це був приголомшливий час, коли абсолютно всі, не лише журналісти, але і влада, і бізнес — усі шукали, як відбутися в цьому хаосі можливостей. А хаос можливостей, жанрів, тем у журналістиці був колосальний.

У радянській журналістиці було два вбрання: робітничий мішок, умовно кажучи — я не про естетику, а про самореалізацію з точки зору тем і жанрів, — і святковий мішок, де легко, шнурочком, щоб не було сексуально, можна було позначити місце талії. У цих двох різновидах і існувала радянська журналістика, яка максимально цензорувалася. Перебудова народила велику кількість тем, жанрів, можливостей реалізації; незалежність також стала величезним поштовхом. Раніше були лише мішки, а тепер, дівчата, перед вами спідниці, штани, кросівки, макіяж, косметика. Потрібно було вчитися цим користуватися. Розуміти, що тобі підходить, а що — ні. Як тим можеш поєднувати теми й жанри, аби не мати смішний і рагульський вигляд.

Усі ми вчились. Із маленької будівельки на Шовковичній виростало величезне Міністерство закордонних справ. І ніхто не знав, як правильно провадити самостійну зовнішню політику. Те саме було з президентом, із фінансовою системою, зі спецслужбами, де потрібно було зробити повноцінну службу безпеки держави з п’ятого управління та управління «топтунів», серед яких одні займалися стеженням за українськими буржуазними націоналістами, а інші їх відловлювали.

І в цьому вариві народження потрібні були якісь рамки. Ніхто не розумів, як їх задати. І група журналістів, яка працювала з Міністерством закордонних справ, а згодом і з президентом, а також із прем’єр-міністром, — це були, як правило, ті люди, які представляли закордонні інформаційні агентства: Associated Press, Reuters, Бі-бі-сі, DPA, іспанське агентство EFE, «Интерфакс». Вони працювали і на українському ринку, й  таким чином привносили стандарти західної журналістики в увесь цей казан, де кипіли й народжувалися правила для України.

Я вважаю початок 90-х часом абсолютної свободи. Той, хто хотів самовиражатися, мав для цього можливості. Я працювала на агентство France-Presse паралельно з «Київським вісником», а потім перейшла в «Киевские ведомости» — першу велику приватну газету в Україні. Мені це дуже допомагало, бо навчило стандартів і показало, що є важливою новиною, на яку відгукнеться світ. Про ці речі в Україні ніхто не писав і навіть не міг додуматися, що про них можна писати. Тому ті статті й новини, те, як я їх передавала, з яким рівнем перевірки інформації і, головне, з елементом аналітичності, що з’явився, коли треба було передати просто в номер, — раніше ніхто так не робив, а France-Presse вимагала саме цього, — перейшло й у наші ЗМІ.

І ось робота на західне інформаційне агентство впродовж майже трьох років накопичила таку кількість зв’язків, таку кількість інформації та розуміння процесів, що в рамках новин і статей, які повідомляють факти, стало дуже тісно.

І колись заступник редактора «Киевских ведомостей» сказав мені: «Якщо ти ще раз напишеш матеріал більше, ніж на пів шпальти, — а там формат А3, — я буду урізати тобі гонорар». На що я сказала: «Я витрачаю на вашу редакцію значно більше грошей, ніж у ній заробляю». Тому що зарплата France-Presse була неймовірно високою за українськими мірками. Для того, щоби передати статтю в номер — а якщо її не передати, то навіщо вона потрібна? — доводилося брати таксі й летіти через пів міста, щоби швидко віддиктуватись у номер.

Але мені ставало тісно в цих рамках. І, чесно кажучи, я почала замислюватися, що з накопиченою інформацією, уже з накопиченими зв’язками та з інтересом до розуміння того, що буде й чому це відбулося, наприклад, описом цих моментів, варто було би створити своє видання.

І щасливий випадок — знайомство з Юрієм Орліковим, який уже багато-багато років жив у Сполучених Штатах. Він родом з Одеси, нас познайомив відомий поет Юрій Рибчинський.

Орліков сказав: «А чи не хотіли б ви організувати інше видання спільно з “Новым русским словом”?» Усе трапилось дуже швидко, і редактором цього видання став Володимир Павлович Мостовий, мій батько. У нього був колосальний досвід редакторства до цього, він очолював газету Київської міської ради. І, власне, ми це використали як можливість не тільки самореалізації, а можливість реалізації для всієї тієї могутньої передової купки журналістів, які працювали у своїх агентствах, але були обмежені рамками жанру новин чи дуже невеликих текстів і знімань. А в них теж накопичилися знання на helicopter view, і їм також хотілося розповідати, самореалізовуватися в аналітичному жанрі, а не лише інформаційному. І «Дзеркало тижня» стало таким майданчиком.

8 жовтня 1994 року вийшов перший номер «Дзеркала тижня». Він являв собою 32 шпальти формату А2. Газету неможливо було розгорнути в радянському туалеті, щоби почитати, де зазвичай читали всі чоловіки-курці. Її складно було розгортати в метро. Але все ж таки, як на мене, це видання стало другом, співрозмовником усіх мислячих людей, принаймні, абсолютної більшості.

І, ви знаєте, на перших порах ми виходили лише з п’ятьма сторінками інформації, що народжувалась в Україні. Лише з п’ятьма сторінками.

Тому що лише на п’ять сторінок у нас був гонорар, все інше ми заповнювали передруками. Це був спільний проєкт Орлікова з «Новым русским словом», найстарішим російським виданням у США. Але потім ми просто зрозуміли, оскільки саме «Дзеркало тижня» створювалося з коліс, то і підшивки «Нового русского слова» — інтернету ж ніякого не було — ми отримували за п’ять днів до виходу запланованого першого номера. І виявилося, що це здебільшого рекламні оголошення і запозичені з російських ЗМІ статті. Тому в нас почався процес захоплення тих сторінок, які, по ідеї, мали б відводитися під «Новое русское слово», статтями тих людей, яким було що сказати в Україні в рамках аналітики.

Трохи пізніше ми почали відкривати для себе моменти, пов’язані з корупцією, з тіньовою політикою, з вітринним декларуванням і підсобковою Realpolitik, що, як правило, завжди була зв’язана з можливістю конвертації влади у гроші.  

Саме на сторінках «Дзеркала тижня» з’явилися перші розслідування. Але хочу вам сказати, що із самого початку в «Дзеркалі тижня» працювало лише п’ять журналістів, що очолювали: відділ науки, освіти, медицини, екології — Лідія Суржик, відділ культури — Олексій Кононенко, відділ економіки — Наталія Яценко, відділ політики — ваша покірна слуга, і я була паралельно заступницею головреда Володимира Павловича Мостового.

І ви знаєте, що в цій ситуації ті люди, які публікувались у «Дзеркалі тижня», ніколи не входили в його штат. Спершу це були Олександр Мартиненко, Ростислав Хотин, Микола Вересень, Світлана Рябошапка. Я не можу зараз згадати всіх, але це були небайдужі, прогресивні, страшно зацікавлені в успіхові України, в її суб’єктності, люди.

Однак на зміну цьому захопливому періоду вседозволеності прийшов період цензури в українських ЗМІ. І «Дзеркало тижня» в цій ситуації перетворилося на острів свободи. Тому що в нас тоді почали друкуватися не лише ті люди, яким мало рамок інформаційного жанру, а й ті журналісти, які у своїх ЗМІ не могли собі дозволити висловлювати свої погляди.

Це було десятиліття шизофренії, коли люди перебували у стані між кар’єрою і заробітком з одного боку, а совістю, цінностями та професійними болями — з іншого боку. І от ця друга половина реалізовувалась у «Дзеркалі тижня».

Це був острів свободи, бо ви вже знаєте, вам розповідали, що таке темники, як вони виконувались практично в усіх засобах масової інформації. В «Дзеркалі тижня» вони не працювали ніколи. І тому люди реалізовувались тут.

Аби боротися з адміністративною цензурою, необхідна була, звісно, в першу чергу сміливість. І вона була в нас, у наших авторів, і вона була в низки журналістів, які працювали на телевізійних каналах, що на той час уже відвоювали свої великі аудиторії.

1996-97 року, коли цензура почала вгвинчуватися в українське медійне тіло, на той час уже була створена ціла низка приватних ЗМІ, переважно телеканалів, які ніколи не претендували на заробіток, ніколи не претендували на самоокупність. Вони існували для того, щоб їх власники, згодом великою мірою олігархи, могли задобрити владу, в першу чергу президента, що дуже чутливо ставився до критики.

Витратитися на ЗМІ, щоби підмазатись до президента і отримати від нього певний об’єкт приватизації чи стати на якийсь потік — так окуповувалися засоби масової інформації. Демонстрована власником лояльність в обмін на проєкти у промисловості, приватизації, в постачаннях нафти, газу тощо.

Далеко не всі журналісти погоджувалися бути засобами виробництва. Були бунти, про що досить детально розповідала вам Наталія Лигачова. Було протистояння,  вони демонстрували сміливість.

Коли разом із відходом Леоніда Кучми з України пішла класична цензура, боротьба за свободу стала не легшою, а складнішою. І в цей час якраз з’явилися спокуси. Тому що боротися проти Кучми простіше, ніж боротися проти себе. Журналістів почали купувати. І вони почали продаватись. У дуже великій кількості. Тобто я тоді казала, що рівняння на Кучму змінилось рівнянням на Бенджаміна Франкліна, зображеного на стодоларовій купюрі.

Паралельно в Україні починаються процеси, апогей яких ми побачили у 2019 році. Починають знижуватися вимоги до кваліфікації влади, професійного рівня тих, хто очолює відповідальні сфери — призначення Юрія Луценка, наприклад, на посаду міністра внутрішніх справ у 2005 році чи Давида Жванії міністром надзвичайних справ. Разом із ними прийшов не лише початок падіння професійного рівня управління в країні, а й нехтування загалом правилами. Це період великих журналістських розслідувань у «Дзеркалі тижня».

Тобто з острова свободи ми перетворюємось на спостережний пост. Саме ми розгортаємо всю корупційну історію з «РосУкрЕнерго». Ми розгортаємо історію з тендерною палатою, що обійшлась країні приблизно в такі ж гроші. Ми вказуємо на величезну проблему з «Укрнафтою» і тим, що відбувається на ринку палива. Ми розкриваємо афери в атомній сфері — забезпечення паливними збірками.

Майже в той же час відбувається для нас очевидна ситуація, що згодом підірвала «Приватбанк», і ми ще в 2011 році починаємо писати, що назріває колосальна проблема.

Тобто «Дзеркало тижня» стає основним спостерігачем. Звідси виростає жанр інсайдерської інформації, розуміння залаштункових процесів і їх важливості, що зараз видаються абсолютною нормою. А все це було новаторством журналістів «Дзеркала тижня» і авторів, які нам писали. Однак так само і журналістські розслідування, бо, власне кажучи, про перші системні блоки корупції писалося саме в «Дзеркалі тижня» ще в середині 90-х років. Наприклад, про газові схеми ЄЕСУ — Єдиних енергетичних систем, розкриті Аллою Єрьоменко. Також, наприклад, як системна корупція до нас прийшла зі служби безпеки й лягла на базу всієї хімічної промисловості.

З часом «Дзеркало тижня» дещо відійшло від жанру журналістських розслідувань, бо вже народилась велика кількість людей і проєктів, дуже достойних і цікавих, які ними займались.

З тією лиш відмінністю, що нас і наших авторів цікавив не хайп. Нас не цікавили приватні будинки й, чесно кажучи, журналістика вуаєризму, яка, безумовно, має право на життя. Нас цікавило ламання схем, існування яких позначається на матеріальному добробуті, рівні безпеки чи рівні відчуття справедливості кожного українця. Саме такими кущовими згустками корупції ми завжди й займались. І зараз «Дзеркало тижня» в моєму уявленні є заповідником для тих людей, які мислять і зберегли цінності.

Знову ж таки, нам би ніколи не вистачило сил підтримувати той рівень, який зараз дає своїм читачам «Дзеркало тижня», якби в нас не було чудових позаштатних авторів, які відчували в собі потребу писати про необхідні й такі, що не відбуваються або відбуваються помилково, системні зміни в усіх сферах.

В чому проблема «Дзеркала тижня»? «Дзеркало тижня» не дружить із хайпом. Чому? Тому що про дуже багато важливих речей ми здогадуємося ще до того, як вони стають мейнстримом.

Ми попереджаємо; наші автори кажуть про те, які наслідки можуть мати злочинні дії чи злочинна бездія, які здійснює та чи інша влада. «Дзеркало тижня» завжди займає здорову критичну позицію щодо будь-якої влади. Не щодо країни, хоч і вона часом заслуговує певного струсу, а щодо влади.

Ми завжди ставили на чільне місце збереження критичного мислення. І ніколи не були рупором жодної політичної сили та жодного політика. Саме тому до видання ставляться з такою повагою.

Ми не дозволяли себе продавати, собі продаватись. І це також викликало, з одного боку, повагу, з іншого — зумовлювало спосіб життя церковної миші. У порівнянні з багатьма іншими колегами, які починали багато-багато років тому і в ті визначальні нульові зробили вибір на користь кар’єри та грошей, а не професії, відповідальності й принципів. Це вибір, це вибір кожного.

Я забула сказати про те, що «Дзеркало тижня» з самого початку виходило російською. Не лише тому, що «Новое русское слово», але й тому, що ми вважали, що тезу щодо безальтернативності незалежності й суб’єктності нашої країни потрібно доносити до великої кількості людей тією мовою, якою вони в більшості своїй розмовляють.

Але в 1998 році Володимир Павлович наполіг, переломив Орлікова, який ніколи не мав жодних дивідендів від «Дзеркала тижня» попри свої плани. Він наполіг, щоб у ще більший збиток «Дзеркало тижня» почало видавати українську версію, тобто повністю конгруентне видання. І з 1998 року «Дзеркало тижня» виходило двома мовами.

Спершу ми були у форматі 32 шпальт, потім зменшились до 24, потім до 16. І коли в позаминулому році ми вирішили, що припиняємо вихід паперової версії, це було дуже болісне рішення, але економічно його вже було неможливо відтягувати, бо переважна більшість читачів перейшла в інтернет.

Сайт «Дзеркала тижня» існував із лютого-березня 2001 року. Люди почали переходити туди. І загалом до 2019 року вся ця історія з величезною друкованою версією видання завершилась.

Зараз ми прекрасно усвідомлюємо, що репутація значить у цьому світі все менше. Не лише в Україні, це світова тенденція. Що багато істин, які здавались аксіомами — наприклад, що чують не того, хто кричить, а того, хто говорить пошепки — стають менш актуальними.

Ми розуміємо, що назва книги «Смерть експертизи» — це про те, що є насправді, а не просто епатажне формулювання.

Культурним рослинам, якісним ЗМІ, особливо в умовах соціальних мереж, виживати все складніше, але це не означає, що те, чим вони займаються, стає менш важливим. Річ у тім, що є люди — і їх дуже-дуже багато, — яким подобається стежити за серфінгістами. І такі жанри журналістики набагато популярніші. А я вважаю, що таємниця океану — в глибині. Ми — дайвери.

І в мене все-таки є надія, що зміцнити державу допоможе наша робота, — робота наших авторів, чиє завдання відповідати не тільки, на запитання «що відбулось?», а в першу чергу «чому це відбулось?», «які це буде мати наслідки?» і «як це можна виправити?», — праця цих людей із різних сфер, на яких, на мій погляд, і тримається наша держава. Не на тих людях, що страждають від інтелектуального дисбактеріозу — вони поїдають новини, інфоприводи, але все з’їдене не залишає всередині й сліду — а  на тих людях, які, як і раніше, бачать місце України у світі, бачать, як його змінити, бачать, як повернути нашій державі суб’єктність, бачать, що потрібно змінювати в окремих сферах, і намагаються писати про це раніше, ніж про це напишуть усі інші, щоб не всіх помилок припуститися.

Саме завдяки таким людям наша держава збережеться. І я дуже сподіваюся, що подолавши різноманітні кризи, все-таки зміцниться.