Діана Манучарян: «Якщо ти пишеш про конфлікти, ти маєш бути конфліктологом»

Діана Манучарян: «Якщо ти пишеш про конфлікти, ти маєш бути конфліктологом»

29 Вересня 2021
2294
29 Вересня 2021
15:00

Діана Манучарян: «Якщо ти пишеш про конфлікти, ти маєш бути конфліктологом»

Андрій Яніцький
директор Центру журналістики Київської школи економіки
2294
Чому журналістка «Ліги» вирішила поїхати до Британії на war studies.
Діана Манучарян: «Якщо ти пишеш про конфлікти, ти маєш бути конфліктологом»
Діана Манучарян: «Якщо ти пишеш про конфлікти, ти маєш бути конфліктологом»

Журналістка видання «Ліга.net» Діана Манучарян вступила до найбільшого в Шотландії вишу University of Glasgow на програму з конфліктології (War Studies). Чому журналістка з національного видання робить паузу в кар’єрі, чому саме конфліктологія, як вступити в іноземний вищий навчальний заклад — про це Діана розповіла ютуб-каналу «Дедлайн». Публікуємо текстову версію розмови.

Діана Манучарян — одеситка, випускниця факультету журналістики Одеської юридичної академії, писала для видань «Медуза», «Лівий берег», «Детектор медіа». Останнім часом писала про нерухомість для «Ліги».

 

— Діано, ти зараз в Одесі чи в Києві?

В Одесі. Звідси писала для «Ліги». Через пандемію ми працюємо дистанційно.

— Це вплинуло на якість матеріалів. Хіба не краще мати доступ до спікера? Випити з ним кави?

Мені теж так здавалося раніше. Через це я колись і переїхала з Одеси до Києва, бо не мала доступу до спікерів, не мала змоги з ними особисто познайомитися, як ти кажеш, попити кави. Але епідемія внесла свої корективи. І виявилося, що багатьом спікерам навіть зручніше спілкуватися через зум.

Іноді всі ці технічні проблеми навіть роблять спілкування більш дружнім. Зараз багато спікерів уникають особистих зустрічей, а спілкування онлайн їх заспокоює, вони контролюють процес інтерв’ю, можуть у будь-який момент припинити розмову, якщо їм це некомфортно. В мене такого не траплялося, але такий варіант існує. Хоча, звісно, інтерв’ю після реальних зустрічей виходять якісніші.

Водночас те, що я в Одесі, вплинуло на теми. Тут багато чого відбувається, що цікавить не тільки одеситів, а всю Україну. Танкер Delfi, який затонув, рік лежав на березі і ніхто його не рятував. Або інтерв’ю з відомим по всій Україні ресторатором Савелієм Лібкіним щодо його одеського закладу «Дача».

— Попри таку можливість писати про рідне місто в національні видання ти йдеш із журналістики? Принаймні, робиш паузу?

Це доволі умовна пауза, не виключаю, що я буду писати в медіа й після завершення навчання. І під час навчання також, можливо. Я вирішила змінити сферу діяльності, трохи заглибитися в конфліктологію, у war studies. І в цілому отримати цікавий досвід навчання у британському університеті.

Підсвідомо я давно цього прагнула, мені подобалося вивчати конфліктологію. В Одесі в університеті в мене був такий предмет, я брала участь у різних міжнародних проєктах на цю тему. А під час пандемії вирішила, що треба щось змінювати в житті. Мені здається, що пандемія стала каталізатором багатьох змін у всіх сферах життя.

Я буду вчитися в Університеті Глазго (University of Glasgow) у Шотландії. Це один із провідних вишів Британії. І один із найкращих з вивчення військових конфліктів. На базі цього університету створений Шотландський центр військових досліджень. Він входить у Russell Group, групу елітних університетів Британії. Буду вивчати військові стратегії, конфлікти, як вести перемовини, як будувати світ після війни, як працює розвідка і національна безпека.

— Досить актуально для нашої країни. Крім цього, твоє коріння у Вірменії, правильно?

Так, тому вибір був зумовлений тими подіями, які відбуваються навколо нас у колись радянських країнах: в Україні, Грузії, Вірменії, Азербайджані. Багато таких кейсів, які ніби бомба уповільненої дії були закладені в радянські часи. І зараз це все нас торкнулося. А Британія — це один із найкращих у світі центрів із вивчення таких конфліктів, вони цю дисципліну фактично й створили. Свого часу Британія сама розв’язувала війни, а зараз вони вчаться конфлікти «зав’язувати». І, звісно, моє вірменське походження на це впливає. Я писала про геноцид вірмен у часи Османської імперії. Війна у Вірменії, війна в Україні — все це на мене дуже вплинуло.

Після університету ти плануєш іти працювати у владу?

— Ще навіть не думала про це, забагато невизначеності. Наперед усе планувати не можна. Я, звісно, планувала вступити, готувалася, але до останнього все було невизначено. Я би просто хотіла мати це аналітичне майбутнє, а де його застосовувати — вже друге питання. Чи це буде аналітичний центр, чи якась гуманітарна місія, чи журналістика, чи робота в ООН — не знаю. Але журналісткою я точно буду, не зможу не писати.

Зараз я зроблю експеримент. Вбиваю «Діана Манучарян» у пошуковик і дивлюся, що там про тебе пишуть. Ось, бачу, видання «Ліга», «Лівий берег». Теми текстів: нерухомість, оренда житла, продаж приватних будинків… Чому ти стала писати на теми нерухомості?

— Справді, останнім часом писала про нерухомість. Спочатку в редакції я багато експериментувала, писала про міжнародний бізнес, про міжнародні відносини, робила інтерв’ю з Нілом Ферґюсоном, Тімоті Снайдером, Ювалем Харарі... Але дедалі більше заглиблювалася в тему нерухомості. Ось і про Совські ставки писала, якими ти опікуєшся.

Велика подяка за це.

— І вже останні місяці я поєднувала вступ та роботу. Тому це вплинуло на тексти, які виходили останнім часом: вони не надто глибокі та аналітичні, скоріше описові.

Які з яскравих текстів можна пригадати?

Про Войцеховського (Анатолія, київського забудовника, власника групи компаній «Укогруп», який був заарештований, але втік від правосуддя. — ДМ.). Йдеться про великий заміський комплекс, який збанкрутував. Анатолій Войцеховський втік звідти. Це була історія села, історія людей, які в цьому комплексі працювали, які бачили, як там валізами гроші передавали одне одному, які зірки приїздили на відпочинок…

Саме той текст, де йшлося про тварин, які вмирали з голоду.

— Так-так, це він. Що цікаво, я вийшла на цю тему завдяки одному маловідомому пабліку. Там люди писали, що коні дохнуть у заміському комплексі. Почала дізнаватися і зрозуміла, що йдеться про цього скандального забудовника.

В тебе був досвід роботи на російське медіа «Медуза». Як твої тексти там опинилися?

— Це було, коли я ще вчилася в університеті. На четвертому курсі я написала лонгрід про російського біженця, який втік із Росії в Америку. Там він отримав політичний притулок, відсидів у в’язниці вісім місяців перед цим. Він мріяв працювати в Ілона Маска і навіть влаштувався на одну з його фабрик. Така захоплива історія життя. Але я писала її місяць, водночас готувала магістерську роботу. Це був мій перший текст для «Медузи». Другий був, коли я вчилася у Берліні на курсах із конфліктології. Написала текст про ліберальну мечеть у Берліні, де намагаються поєднати різні гілки релігії: сунітів, шиїтів, алавітів. І третій текст — про вірменський геноцид в Османській імперії. Я переклала щоденники свідка геноциду, якому на той час було десять років. Він втік із Західної Вірменії у Східну. Дуже цінна для мене історія. (Андрій та Діана не обговорювали її статті у «Лівому березі», щоб уникнути конфлікту інтересів, оскільки в цьому виданні Андрій був редактором Діани. ДМ.)

Чи не складно йти із журналістики? Часто чую від колег, що цю професію не можна покинути, що це щось месіанське.

— Мені здається, що у професії конфліктолога теж є месіанство, і його не менше, може, й більше. Можливо, я б відчувала жаль, якби змінювала професію із журналіста на піарника. Я б, може, навіть редакцію не змінила, бо у виданні «Ліга» мені дуже добре, там дуже тепла атмосфера. Але я навіть не роботу змінюю, я їду вчитися, й це трохи інші відчуття.

Якщо дивитися на журналістів New York Times, Washington Post, то багато з них дуже фахові, мають вузьку спеціалізацію. Якщо ти пишеш про конфлікти, ти маєш бути конфліктологом, на мою думку. Ти маєш розуміти, про що пишеш. Не можна бути просто хлопцем із вулиці. Це інший рівень журналістики, тому в мене немає відчуття, що я йду із журналістики. Навпаки, є відчуття, що освіта буде моєю конкурентною перевагою.

То розкрий секрет: як потрапити у британський університет?

— О, це довга історія, це потягне на серію публікацій. Але в цілому треба розуміти, які університети спеціалізуються на темі, яку ти вивчаєш. Які є стипендії. Взагалі є три види стипендій: урядові (у Британії це лише Chevening), університетські (але їх замало) та від філантропів (всілякі фонди, приватні особи). Для навчання у Британії стипендій небагато, значно більше для навчання у США. Але якщо ви хочете саме у Британію, то варто над цим попрацювати. Я працювала півтора року: шукала стипендії. У результаті в мене є три стипендії, які доповнюють одна одну та повністю покривають вартість навчання. У Британії дуже дорога освіта, десь 30 тисяч фунтів на рік. Плюс ще витрати на проживання, їжу — ще тисяч 15.

І без англійської мови неможливо, як розумію?

— Звісно, треба здати іспити IELTS. В кожного навчального закладу є свої вимоги до знання мови. Наприклад, 7–7,5 — це рівень Advanced. Діють такі іспити протягом двох років.

Добре, англійська та гроші. Що ще забули?

— Там доволі тривалий вступний процес. Потрібно написати мотиваційний лист, пояснити, хто ти та чого ти хочеш. Запропонувати тему дослідження із посиланнями на джерела, на книжки по темі. Тобто потрібно вже кимось у житті бути та мати розуміння, ким ти хочеш бути. Далі потрібно — ще до вступу — провести міні-дослідження, яке ти вже будеш розвивати в самому університеті під час навчання.

Треба мати хороші оцінки на бакалавраті та в магістратурі, вони це цінують. Принаймні треба мати 4 за п’ятибальною шкалою. Треба мати рекомендаційні листи з роботи або з попереднього місця навчання.

І це я розповіла тільки мінімум із того, що потрібно. Там багато нюансів, дрібниць, зокрема, щоб отримати стипендію, потрібен окремий пакет документів. Треба мати достатньо впертості.

Я подавала документи у тринадцять університетів лише тому, що думала, що треба мати якнайбільше запасних варіантів. Були пропозиції з Оксфорду, з Кембриджу — з міжнародних відносин, з інших відомих університетів. Але без грошей. Із Глазго мені пощастило, що була стипендія одразу на половину суми від університету — за лідерські якості. І Глазго — це в моєму випадку краще за Оксфорд або Кембридж, бо там є war studies. А в консервативніших університетах такої спеціалізації немає.

Що ж ти врешті-решт будеш досліджувати? Як зрозумів із твоїх слів, ти вже знаєш тему, бо заявляла її при вступі.

— Так, і воно теж пов’язано з медіа. Я хочу вивчати, як країни-агресори використовують медіа, щоби впливати на конфлікти, на хід війни, на її початок. Це такі proxy war (посередницькі війни), де держави воюють не безпосередньо, а на територіях та за допомогою інших країн або інших сил. Такі «сірі кардинали» війн. І як ми можемо побачити з медіа, що ескалація конфлікту починається, і як ці країни через медіа на конфлікт впливають. Тобто це водночас і аналіз стратегії війни, і аналіз висвітлення в медіа. Як державні медіа готують своїх громадян до такої війни.

Це буде на прикладі війни на Донбасі?

— Так, це буде Росія. Тому що Росія каже, що вона не є стороною конфлікту, що Україна воює сама з собою, ніби це громадянська війна. Тому для України цей «сірий кардинал» — це Росія. А для Сирії, наприклад, це вже Росія, США й Туреччина. У Вірменії — Росія й Туреччина. Тобто це сили, які не залучені в конфлікт на своїй території, але які можуть впливати на хід подій, на сам конфлікт.

Буде надзвичайно цікаво дізнатися про результати твого дослідження. І тоді зробити його презентацію в Центрі журналістики Київської школи економіки.

Обов’язково. Повчуся рік у Глазго, а тоді — презентую обов’язково.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2294
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Підтримай нас! Стань частиною проєкту!
Щодня наша команда готує для вас найсвіжі та незалежні матеріали. Ми будемо надзвичайно вдячні за будь-яку вашу підтримку. Ваша підтримка – це можливість зробити ще більше!
Підтримати нас
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду