Премія імені Георгія Гонгадзе, заснована українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою (КМБШ), Асоціацією випускників КМБШ та «Українською правдою», розпочала показ відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». У межах проєкту провідні українські журналісти діляться історіями про створення ключових медіа, учасниками яких були, а також про формування трендів і явищ, що визначали інформаційний порядок денний у країні і свідками яких були оповідачі. Ми вже публікували лекції Вахтанга Кіпіані, Віталія Портникова, Наталії Лигачової та Ольги Герасим’юк. Тема лекції головної редакторки «Української правди» Севгіль Мусаєвої — «"Українська правда" та еволюція онлайн-журналістики».

Першим місцем роботи Севгіль у Києві був спортивний телеканал. На початку своєї кар’єри в діловій пресі вона працювала в агентстві «Економічні новини», газеті «Дело» та журналі «Власть денег». Влітку 2011 року Севгіль почала працювати кореспонденткою у журналі «Forbes Україна», що входив до «Українського медіахолдингу». Однією з найпомітніших її публікацій тих часів стало розслідування про молодого харківського олігарха Сергія Курченка. Коли Курченко купив УМХ, Севгіль звільнилася. За кілька місяців вона разом із колишніми журналістами «Forbes Україна», Liga.net та інших видань запустила ділове інтернет-видання Hubs і була його головною редакторкою. На запрошення Олени Притули у жовтні 2014 року стала головною редакторкою «Української правди». З яких етапів складається історія розвитку української онлайн-журналістики, за яких обставин Олена Притула та Георгій Гонгадзе вирішили створити «Українську правду», як еволюціонувало це видання протягом двадцяти років, — про це й не тільки у лекції Севгіль Мусаєвої. До вашої уваги текстовий виклад цієї лекції.

— 2000 року, коли створили «Українську правду», мені було тринадцять років. Я жила в Криму. Яким був медійний ринок 2000 року? Були телеканали, наближені до бізнесменів з оточення президента Леоніда Кучми. Було державне телебачення, приватні та державні радіостанції, були друковані видання, також контрольовані різними бізнес-групами. Як такої свободи слова тоді не було. Це був перехід від радянської доби до нової української історії; за часів Кучми сформувався клас олігархів, які починали захоплювати медійний ринок. 1998 року відбулися парламентські вибори, фактично монополізовані олігархічними групами. Кучма створював цю систему, аби жити в теплій ванні, не чуючи критики. Така собі Білорусь під синьо-жовтим прапором.

За таких умов 2000 року двоє журналістів, Георгій Гонгадзе і Олена Притула, вирішили створити онлайн-видання.

Олена розповідала мені, як 22 грудня 1999 року вони з Георгієм були в закордонному відрядженні. Тоді призначили новий склад Кабінету міністрів України; Олена і Георгій намагалися з’ясувати прізвища всіх міністрів, але в інтернеті цієї інформації не було. Довелося телефонувати в Україну. Тоді й виникла ідея створити сайт.

Чому «Українська правда»? Георгій казав, що хотів поєднати дві речі. «Правда» — це назва радянської газети, головного рупора пропаганди тих часів. «Українська» — слово, що надавало старому явищу нового сенсу. За логотип видання Георгій обрав Дон Кіхота з картини Пабло Пікассо. Друзі Гонгадзе розповідали, що він любив порівнювати себе з Дон Кіхотом. Історія цього персонажа, з одного боку, смішна, з іншого — трагічна; вона про ідеали і служіння ідеалам. Георгій був саме такою людиною.

Видання з’явилось онлайн 16 квітня 2000 року. Олена хотіла запустити його на два дні раніше, коли в Києві була тогочасна державна секретарка США Мадлен Олбрайт. Та врешті обрали 16 квітня — день, коли відбувався так званий референдум, ініційований Кучмою задля посилення його влади.

Першими публікаціями «Української правди» стали передруки матеріалів Гонгадзе з інших видань, а також матеріал під заголовком «Біла руїна» — натяк на те, що Україна стає схожою на Білорусь.

До 16 вересня сайт змагався за кожного читача. Часом за день на «Українську правду» заходило два десятки людей. Георгій радів кожному відвідувачу; він роздавав візитівки з адресою сайта у Верховній Раді, де працював парламентським кореспондентом. Зараз за добу на «Українську правду» заходить мільйон людей.

Звісно, владі не сподобалося, що з’явився новий незалежний майданчик. Георгій Гонгадзе помітив, що за ним стежать, і влітку 2000 року заявив про це. «Пане генеральний прокурор, — писав він. — Я, журналіст Георгій Гонгадзе, висловлюю свій категоричний протест проти знахабнілої поведінки правоохоронних структур, які розпочали кампанію цькування проти мене та моїх колег по роботі. Протягом двох тижнів представники міліції активно проводять збір інформації у людей, що знають мене, не пояснюючи при цьому мети цього збору». Звісно, Георгій розумів, що найкращий захист — це публічний розголос. Але, на жаль, це не допомогло. Стеження не припинилось, а 16 вересня 2000 року Георгій зник. Як з’ясувалося потім, його викрали представники правоохоронних органів і в цю саму ніч убили.

Зникнення журналіста відлунювало в суспільстві, але влада робила все можливе, щоби продемонструвати: вона не має до цього жодного стосунку. Кучма казав, що не знає, про кого йдеться, аж поки в кінці 2000 листопада з’явилися так звані плівки Мельниченка, людини, яка працювала в охороні президента Кучми. На цих записах Кучма говорив про фізичне усунення Георгія — вивезти, мовляв, «цього грузина». Після публікації записів скандал набув міжнародного масштабу і призвів до політичної кризи. Згодом тіло Георгія без голови знайшли у Таращанському лісі. Довести, що це саме його тіло, довго не могли, бо слідчі органи робили все, аби рідні не мали до нього доступу, а необхідні експертизи не проводилися. Зрештою одному з друзів удалося потрапити до тіла й забрати частину біологічного матеріалу для експертизи.

Політична криза призвела до початку акції «Україна без Кучми». Люди вимагали справедливого розслідування вбивства. Кучма тоді нагадував загнаного в кут звіра.

Згодом розслідування справи Гонгадзе стало вимогою Помаранчевої революції. Я в ті часи була першокурсницею Інституту журналістики Київського університету імені Шевченка. Добре пам’ятаю, як зі сцени Майдану кандидат у президенти Віктор Ющенко особисто обіцяв матері Георгія Лесі Гонгадзе знайти тих, хто замовив і вбив її сина.

2002 і 2003 роки були найскладнішим часом в історії «Української правди». Видання жило на ґрант; сума була смішна — двадцять тисяч доларів на рік. Команда з кількох людей далі випускала новини. Працівників видання не запрошували на пресконференції, ігнорували, можливостей професійного розвитку не було. Все змінилося 2004 року, адже «Українська правда» була одним із небагатьох видань, де не було цензури, й висвітлювала все, що відбувалось на Майдані.

Мене досі часом питають, чи можна передплатити газету; насправді ж «Українська правда» ніколи не виходила друком, але 2004 року люди почали роздруковувати тексти «Української правди» й поширювати в регіонах, де не був поширений інтернет.

2005 року почався новий етап історії «Української правди». Цензура впала, політична ситуація змінилась, і з’явилася велика надія не демократизацію. І вона справді частково відбулася. З 2005 року рекламодавці перестали боятися розміщувати рекламу в опозиційному виданні, й «Українська правда» могла заробляти гроші. Вони були невеликі, й редакція далі складалася з кількох людей, які дуже багато працювали. Та важливо було створити прецедент — довести, що на українському медіаринку можуть існувати видання, які живуть на гроші від реклами.

У той самий час у політиці нової влади почали з’являтися старі явища — непотизм і корупція. Одним із найгучніших журналістських матеріалів тих часів було розслідування Сергія Лещенка «Андрій Ющенко, син Бога?». За кілька місяців після перемоги Ющенка на президентських виборах Сергій розповів, як молодший син президента Андрій дозволяє собі неприпустимі речі.

«Українська правда» стала форпостом розслідувальної журналістики. Саме наше видання першим розповіло про маловідомого олігарха Дмитра Фірташа, власника компанії «Росукренерго», яка отримала за Ющенка монопольне право постачання російського газу в Україну. Багато розповідали про схеми, які існували в уряді Тимошенко; про «широку коаліцію», про яку домовлялися Тимошенко й Партія регіонів. Цю роботу відзначали нагородами, а аудиторія росла — вже у 2005-2006 роках на сайт заходило 300-400 тисяч людей щодоби. Це був величезний успіх.

Тоді почали розвиватись інші онлайн-видання, на український медіаринок заходили міжнародні групи, зацікавлені інвестувати в Україну. Та все змінилося 2010 року, коли президентські вибори виграв Віктор Янукович. Він доволі швидко почав поширювати свій вплив на медіаринок. Зокрема за рахунок олігархічних груп, які надавали медійну підтримку президенту та його Партії регіонів. Попит на новини зростав, а «Українська правда» робила нові резонансні розслідування — про Межигір’я, оточення і родину Януковича.

Я тоді працювала у «Forbes Україна», де зробила гучне розслідування щодо Сергія Курченка. Це був «младоолігарх», наближений до Олександра Януковича. Він монополізував постачання палива та нафтопродуктів на український ринок. Ми з моїм колегою Олександром Акименком виявили ці схеми. Невдовзі після публікації розслідування Курченко купив весь медіахолдинг UMH Group, який видавав, окрім «Forbes Україна» та інші видання, зокрема «Кореспондент». Так само зазнав рейдерського замаху опозиційний телеканал ТВі. Янукович і його оточення робили все, що могли, аби зачистити медіаринок до чергових президентських виборів. «Українська правда» була форпостом боротьби за свободу слова. Коли виник рух «Стоп цензурі!», журналісти «Української правди» були серед його лідерів. Були, наприклад, щорічні поїздки до Межигір’я, бо Янукович обіцяв показати резиденцію журналістам і не виконав обіцянку.

Траплялись і погрози знищити «Українську правду». Наприклад, тогочасний віцепрем’єр Борис Колесніков говорив, що готовий викласти мільйон, аби «Української правди» не існувало.

Історія не вибачає помилок. Влада відмовилася від процесу євроінтеграції, почалися протести, які спершу отримали назву Євромайдан, а згодом — Революція гідності. Протести тривали кілька місяців і закінчилися загибеллю понад сотні людей. Звісно, журналісти дуже переймалися тим, що відбувалося. Я тоді ще не працювала в «Українській правді», але колеги розповідали, що мали план на випадок, якщо почнуться арешти. Наприклад, вивезти частину команди за кордон.

На жаль, із завершенням Революції гідності ці непередбачувані часи не закінчилися: почалась окупація Криму, війна на Донбасі. Це була нова реальність, у якій доводилося працювати журналістам у нашій країні.

Медіаринок у цей час зазнавав нової великої трансформації. Зник єдиний центр впливу — Адміністрація президента. Але журналісти стикнулись із новими викликами, адже ніколи не висвітлювали війну й окупацію у власній країні. Ми не відрізняли БТР від БМП. Складно це було й тому, що ти можеш бути журналістом, але перш за все залишаєшся громадянином. Внутрішній конфлікт між журналістом і громадянином у багатьох медійників триває досі.

Я стала головною редакторкою «Української правди» наприкінці 2014 року. Це був важкий час: тривала війна, в нас було майже цілодобове чергування, бо військові могли подзвонити й о другій-третій ночі. Пам’ятаю, як ми переживали другі мінські угоди, Дебальцево…

На жаль, історія має властивість повторюватися. Ми зрозуміли, що люди, які прийшли до влади, так само використовують корупційні схеми. Почалися нові розслідування, які стосувались оточення прем’єра Арсенія Яценюка, президента Петра Порошенка. І нові погрози на адресу «Української правди». А наприкінці 2015 року ми помітили стеження за будинком Олени Притули. Стежили й за колишнім журналістом «Української правди», а на той час уже народним депутатом Сергієм Лещенком. Згодом ми отримали розшифровки наших розмов в анонімному конверті.

Я, напевно, тоді не до кінця розуміла, наскільки загрозливою може бути ситуація. Не очікувала, що ми знов переживемо втрату колеги. Це сталося 20 липня 2016 року. Мені зателефонувала засновниця видання Олена Притула і сказала, що внаслідок вибуху в машині загинув Павло Шеремет. Він був відомим російським і білоруським журналістом, а на той час уже кілька років жив в Україні й був директором із розвитку «Української правди». Розвивав нові напрямки, зокрема освітній, мав багато планів — і всі вони зупинились 20 липня.

Це було дуже несподівано, дуже зухвало. Ми вірили, що справу розкриють, та й влада казала, що розслідувати загибель Павла для неї — справа честі. Це вбивство вплинуло не тільки на журналістів «Української правди». Колеги казали мені, що для них це було крайньою точкою, коли всі зрозуміли небезпеку журналістської роботи. Що після цього випадку в них з’явилася самоцензура. Можливо, це було однією з цілей убивць Павла Шеремета.

Справу почали розслідувати, довго не було жодних результатів, редакція знов переживала важкі часи, відчувала загрозу. Сказати б, тваринний страх. Були й інші історії — наприклад, до нас приходила Служба безпеки України через те, що ми нібито опублікували секретні дані.

2019 року, коли президентські вибори виграв Володимир Зеленський, почалася нова історія й постали нові виклики для медіа. «Українська правда» почала активніше працювати з читачами, будувати з ними горизонтальні зв’язки. Постав Клуб читачів «Української правди». Це не тільки створення спільноти, а й зміна бізнес-моделі видання.

Медіабізнес в Україні не є бізнесом як таким — зазвичай він використовується як інструмент впливу, зокрема політичного. Це стосується не лише телеканалів, а й інтернет-видань — політичні гравці захоплюють онлайн-простір, і провідні видання перебувають під політичним впливом. І все ж це найвільніша частина медіаринку. Проте змінюється економіка: раніше ми заробляли переважно на рекламі. Зараз — прагнемо заробляти зокрема й за рахунок підтримки наших читачів. Завдяки цій підтримці ми розвиваємо нові напрямки: подкасти, журналістика даних, документальні фільми. Закордонні великі видання давно пішли цим шляхом, а «Українська правда» завжди була трендсетером для ринку. Важливою є довіра. Ми маємо працювати не тільки над тим, як подаємо інформацію, а й над тим, чи викликаємо ми довіру в аудиторії. Творення спільноти — це такий собі «клей», що поєднує редакцію й читачів. Якість цього «клею» залежить від зусиль редакції.

Я дуже сподіваюся, що трагічні моменти в історії «Української правди» залишаться в минулому. Думаю, згодом ми дізнаємось імена справжніх убивць Павла Шеремета, замовників його вбивства і вбивства Георгія Гонгадзе. Бо журналісти не зможуть почуватися безпечно у своїй країні, поки ці два зухвалі злочини не будуть розслідувані.

Завершу тим, із чого починала, — образом Дон Кіхота, з яким ототожнював себе Георгій Гонгадзе. Думаю, з цим образом ототожнюють себе й журналісти «Української правди». Це не робота, а служіння й любов до своєї професії. Успіх будь-якого онлайн-видання, будь-якого журналіста в Україні залежить від цих двох аспектів — служіння й любові. І Павло Шеремет, і Георгій Гонгадзе неймовірно любили свою справу, людей і нашу країну.

Нещодавно ми зробили нові футболки із символікою нашого видання: Дон Кіхот не на коні, а на гіроскутері — символ зміни часу, журналістики, технологій і способів поширення інформації. Дон Кіхот має бути сучасним, але в нього залишаються цінності. Цінності «Української правди», цінності журналістики, яку ми хотіли би бачити в нашій країні, втілені у вислові «кожен із нас — син своїх справ».

Фото: скриншоти