Андрій Шевченко працював кореспондентом “Нового каналу” у Нью-Йорку та Вашингтоні після терактів 11 вересня.

Ідеальний для телебачення теракт … Літаки падають по черзі, вежі завалюються не одразу – все без поспіху, залишаючи телевізійникам достатньо часу для того, щоб приготувати сотні камер, які фіксуватимуть весь цей апокаліпсис, кожним новим епізодом примножуючи жах і паніку.

У години, коли на очах усього світу розвалювалися Штати-всемогутні, разом із диким CNN-івським логотипом “Америка у війні” перероджувалися і її мас-медіа. Вони інакше дивляться на свободу слова і навіть на цензуру. Бо ця країна уже бачила, як іменита Ей-Бі-Сі знімала з ефіру шоу, ведучий якого політнекоректно назвав американців боягузами, і як “інкубатор свободи” – Держдепартамент – затуляв рот рупорові цієї свободи – “Голосу Америки”, забороняючи видавати в ефір інтерв”ю з лідером Талібану.

Ці медіа готові на кілька днів відмовитися від реклами, втрачаючи мільярди доларів, - бо вважають, що неетично встик до нью-йоркських руїн видавати в ефір піццу за $8.99 чи новий епілюючий крем. Більше того, самі рекламодавці одразу після трагедії відкликАли з каналів свої ролики. І саме через бойкот рекламодавців закрилося уже згадане “недопатріотичне” Ей-Бі-Сі-шне шоу. Моральний вибір - розкіш, яку в Україні і медіа, і рекламодавці дозволити собі просто не можуть.

Ці медіа виявилися краще готовими до війни, ніж американські військові і дипломати. На всіх серйозних каналах задовго до бомбардувань були напоготові карти Афганістану, на яких розмашистими стрілами можна буде малювати удари “командос” і місця “точкових” ударів. Так само заздалегідь були зверстані й ефіри дня “Ч” – дня удару-відповіді. Власне, телеканали, здається, навіть говорити “війна” почали раніше за конгресменів і генералів.

За останні тижні у житті американських журналістів відбувалися дивні речі. Телеканали дружно відмовлялися показувати заворожуючі, суперхітові кадри пікіруючих літаків і палаючих веж – щоб не травмувати і без того розхитану психіку “янкі”. CNN, яку за її ліберальність і обережність журналістська тусовка називала Clinton News, до хрипоти доводила, що вона не рідше за інших вживає слово “терористи” (забудьте про легендарну презумпцію невинності!). Конкуренція перетворилася на змагання у патріотизмі – хто красивіше зніме американський прапор і у кого сльозивіший кліп під державний гімн. А самі журналісти дістали із пронафталінених скринь патріотичну і зовсім нерепортерську лексику – “наша країна”, “ми готові відповісти”, “ми переможемо”.

У цих нових координатах абсолютно природним виглядає навіть Президент, який свою блискучу сорокахвилинну промову перед Конгресом блискуче читає із … блискуче замаскованих телесуфлерів. Все логічно: в історичні хвилини, коли нація у тривозі, її вождь мусить виглядати ціцероном, орфеєм і богом-олімпійцем в одній особі.

Це тема, яка гіпнотично тримає всю країну біля екранів. Спочатку її показують як фільм жахів, потім як філігранний детектив, потім – як ток-шоу, на яке дедалі більше схожі американські новини. Їхні новини – це повноцінний полілог – з ретельно виписаними діалогами і мізансценами, з рівнозначимими (поруч із ведучим) персонажами-репортерами, за якими стежать, майже як за героями серіалів, - яка у неї сьогодні зачіска, чому він сьогодні хрипить, як цього разу він підколе колегу, якому передає слово. Така собі курилка – поінформована, обережна, але жива!

Місяць після терактів уже подарував американській журналістиці нових героїв. У хрестоматії для репортерів може увійти щоденник CNN-івського Ніка Ричардсона про тиждень, який він переховувався у талібському Афганістані з відомим уже всьому світу відеофоном – єдиним квазітелеінструментом, за який талібські закони не передбачають ув’язнення. Криза ще раз підтвердила, що найкращий результат дає команда, у якій репортерам надається максимум ініціативи, майже повна автономність. В результаті це люди з різних планет – американські “енерджайзери”, які витягують десятихвилинні включення, не даючи глядачеві очі відвести, і сірі українські “електроніки”, які здатні лише виконувати вказівки випускового редактора, бо відвикли, відучені або і ненавчені приймати самостійні рішення. Інша сторона медалі – “їхні” шалена відповідальність і нелюдська професійність. Це тринадцятигодинні робочі дні із ефірами щопівгодини, це маніакальний підбір правильного і коректного слова, кадру, логотипа, це армійські дисципліна і обов’язковість.

Нарешті, все це могло б не спрацювати, якби Америка не мала таких героїв новин - політиків і військових, експертів і дипломатів. Теракти з тисячами жертв стали фантастичним випробуванням для всіх обтяжених владою, які мусили щодня, щогодини виходити до журналістів і пояснювати, переконувати і надихати свій народ. Який дикий контраст з українськими можновладцями, які, судячи з історії зі збитим ТУ, навіть виправдовуватися не вміють, де там – націю підтримати і заспокоїти! З рештою, очевидне і головне: шалені рейтинги новин не набереш самими лише суперісторичними подіями. За цю довіру і за цих глядачів треба було змагатися раніше, щоб у часи великих випробувань просто робити свою справу.