Поки більшість медіа скаржиться на падіння доходів під час карантину, до журналіста Дмитра Поворознюка вишикувалася черга з рекламодавців. І все завдяки реаліті-шоу «Футболіст», яке цими днями виходить на ютуб-каналі «Трендець» спортивного сайту Tribuna.

«Детектор медіа вже коротко писав про це шоу: спортивний журналіст у свої 33 роки йде у професійні футболісти до футбольного клубу «Верес». І знімає документальний фільм про свої пригоди. Класичний, здавалося би, прийом, коли «журналіст змінює професію», спрацьовує на всі 100 %, бо йдеться про мрію дитинства багатьох українців. Це майже як стати космонавтом.

Дмитро Поворознюк розповів про цей проєкт під час стрим-подкасту «Дедлайн», який веде Андрій Яніцький, директор Центру журналістики Київської школи економіки. «Детектор медіа» ексклюзивно публікує найцікавіші розмови цього проєкту. Відео цієї розмови доступно за посиланням.

— Дмитре, розкажіть про себе. Ви — з Рівного, знімаєте переважно спортивні відео?

— Спорт — це занадто широко. Я знімаю відео про футбол.

— Але крім футбольного каналу «Трендець», у вас ще є канал MyRivne. Це про рідне місто, я так розумію?

— Так, я сам живу в Києві, але народився й до 16 років жив у Рівному. Намагаюсь якісь соціальні проєкти робити в цьому місті. Як у будь-якому невеличкому провінційному місті, а 250 тисяч населення — це, порівняно з Києвом, провінційне місто, там багато чого відстає в плані медіа. Хотілося б знання, які отримуєш в Києві, приносити в регіони.

— Виглядає досить професійно! Я б навіть порівняв деякі відео із шоу Дудя, якщо вас таке порівняння не образить.

— Якщо знаєте, Дудь — спортивний журналіст, футбольний, із сайта Sports.ru (Tribuna є частиною Sports.ru. — Ред.), і він став найкрутішим російськомовним інтерв’юером у світі. У футболі є перемоги й поразки, є сльози, ейфорія — все, як у житті. Через футбол можуть вирости дуже сильні медійники, дуже сильні телеканали, програми.

— Чи є, крім вашого ютуб-каналу, футбольна журналістика в Україні?

— Звісно, вона є. У нас дуже потужні телевізійні канали, канал «Футбол». Багато контенту. У нас є близько десяти спортивних каналів на ютубі, тобто головний контент власного виробництва, звісно, зараз на ютубі. Телеканали роблять акцент на трансляціях, на дорогому контенті, на тому, чого собі не можуть дозволити блогери або маленькі видання.

— Чому інші види спорту не дуже популярні?

— Що рейтинг дає — те й у пріоритеті. Коли я починав свій ютуб-проєкт, у нас була така думка: аудиторія футболу в Україні один мільйон чоловік, наприклад, а спортивна — три мільйони чоловік. Це якщо взяти всі види спорту. Зрозуміло, краще робити на широку аудиторію! Але це помилка. Ми думали, що робитимемо якісь випуски про хокей, про бокс, про баскетбол, футбол — і нас дивитимуться всі. Але, як ми зрозуміли, люди, якщо цікавляться боксом, хокей дивитися не будуть. Якщо людина цікавиться баскетболом, вона не дивитиметься легку атлетику чи плавання.

Ми починали з різних видів спорту. Але вони слабко набирали трафік у порівнянні з футболом, і через це ми перейшли на суто футбольну тематику, де отримали найбільше підписників, найбільше переглядів.

Дуже важко розвивати медіа, де аудиторія в тебе мінімальна й де ти не можеш на цьому заробляти. Фактично люди, які розвивають непопулярні види спорту — плавання, наприклад, легку атлетику, — вони благодійники. У нас є хороші результати в цих видах спорту, але аудиторія цих видів маленька. Для чого журналістам розвивати ці види спорту, якщо вони не можуть на цьому заробити? Хіба що, як благодійність, як хобі для себе. Коли людина щось любить — вона щось у цій сфері розвивається. Тому, доки не з’явиться аудиторія в цих видів спорту, доки не з’являться рекламодавці, готові піднімати всі види спорту й підтримувати медіа, які говоритимуть про ці види спорту, я не бачу особливого прогресу.

Є один приклад у світі, це UFC (Ultimate Fighting Championship, бої змішаного стилю. — Ред.), там де обличчя — це Конор МакҐреґор. Десять років тому ніхто не знав про цей турнір. Дуже агресивна маркетингова кампанія, медіакампанія, зробили те, що зараз UFC — один із найкрутіших турнірів та одна з найкрутіших бізнес-моделей у спорті.

Можна підняти будь-який вид спорту, але в це потрібно вкладати ресурси, потрібно будувати систему, і, в ідеалі, щоб це робили приватні інвестори, а не держава, тому що державне фінансування — це нестабільно. Сьогодні є, завтра немає.

— Якщо казати про вплив коронавірусної хвороби на спорт і на спортивну журналістику, щось змінилося у вашій роботі?

— Зрозуміло, що спочатку це був шок. Футбольні турніри, чемпіонати, матчі — все зупинилося. Доступ до футболістів став дуже складним. Ти можеш домовитися із футболістом, але клуб забороняє йому зустрічатися з людьми. Журналіст не проходить тести на коронавірус перед будь-яким інтерв’ю, це теж був би нонсенс. Тому зрозуміло, є ризик, є обмеження. Із цієї точки зору — це виклик для багатьох журналістів, тому що прямого контенту, де ти зустрічаєшся з героєм, стає менше.

Але журналістика повинна залежати не тільки від героїв. Важливо також розвивати лідерів думок. Людей, які можуть говорити від свого імені, без героя. Яку слухає аудиторія, яку цитують, чиї слова обговорюють. Тобто це людина, яка сама може взяти телефон і запустити трансляцію в інстаграмі, фейсбуку чи ютубі, поговорити на якусь тему. Таких людей у нас одиниці, але їх стає все більше. Є журналісти, які стають цікавішими за футболістів, і в Європі — в Англії, Італії, Німеччині, Франції, Іспанії — вже давно так є.

— У нас, на жаль, мало таких авторитетів не тільки у спортивній журналістиці, а в економічній, культурній журналістиці теж. Ймовірно, причина в тому, що в журналістиці молодь, а старші люди обирають іншу, більш оплачувану роботу. Замкнене коло: немає грошей у журналістиці — немає авторитетних кадрів. Як вийти з цієї ситуації?

— Із цієї ситуації допоможе вийти технічний прогрес. Раніше ми всі залежали від великих холдингів: телеканалів, великих газет або радіостанцій. Коли я починав працювати в журналістиці, я розумів, що зможу бути редактором років за 15–20. Що я не можу одразу стати ведучим. Я міг працювати вдесятеро краще, але якщо місце зайняте, то підвищення можна було не чекати. Але технічний прогрес, соціальні мережі, доступні камери почали цю систему руйнувати. Тепер людина з телефоном може мати більшу аудиторію, ніж великі телеканали.

— Ми з вами зараз говоримо, і ви у футбольній формі. Чому?

— Коли людина робить контент, вона завжди ставить собі питання: «Що далі?» Навіть якщо ти знайшов «золоту жилу», вона пропрацює декілька років, не все життя. Ми на каналі «Трендець» здобули дуже великі цифри для українського ютуба: майже 287 тисяч підписників. Це дуже багато.

Ми зібрали футбольне ядро, зробили багато роликів, були різні цікаві проекти. Але з коронавірусом це все призупинилося. І був час придумати щось нове.

Ми постійно розповідаємо про футбол, але як журналісти. Я подумав, що було б цікавіше розповідати про футбол від імені гравця.

Я займався в дитячій спортшколі в Рівному. В місті є футбольний клуб «Верес». І в мене виникла ідея стати футболістом «Вереса». Мені 33 роки, зрозуміло, це такий вік, коли багато футболістів уже закінчують кар’єру, а не розпочинають. Але я зробив для себе такий челендж — стати футболістом, дебютувати в Першій лізі, де грає «Верес».

Захотів зробити класну медійну історію, показати, чим живе команда. Це Перша ліга, цих футболістів майже ніхто не знає, це не зірки, не футболісти збірної України. Як вони виживають, які в них зарплати, про що вони говорять, як вони їздять на виїзди по 12–15 годин в автобусах, що вони відчувають, як живуть їхні діти, як на відстанях вони продовжують будувати стосунки в родині, як виглядає інфраструктура таких клубів… Дуже багато речей, які ти можеш показати, якщо перебуваєш усередині, спілкуєшся щодня з цими футболістами.

Коли ми запустили проєкт, він викликав ажіотаж у футбольній спільності. Це дуже приємно, тому що, мабуть, я за всю свою кар’єру не отримав стільки позитивних відгуків, стільки слів підтримки і від футболістів, і від знайомих, і від незнайомих людей.

— Дмитре, я вам скажу, що я сам футболом не захоплююся, мені більше подобається баскетбол, але із задоволенням передивився всі серії «Футболіста», які зараз є на вашому каналі. До речі, скільки їх буде?

— Плануємо зробити вісім серій. Серії про життя команди виходять раз на тиждень, зрозуміло, мені цікаво подивитися, як людям зайде історія про команду, яку мало знають в Україні.

Це приклад того, що якісний контент можна робити в Полтаві, в Рівному, в Луцьку і ще десь. Зрозуміло, що спочатку ми зібрали аудиторію в Києві. Дуже складно почати з маленького міста, щоб тебе глобально дивилися. До цього ми робили відео майже з усіма футболістами України: «Динамо», «Шахтар»... Але тепер ми розповідаємо цій аудиторії про життя команди з Рівного.

— Це самоокупний проєкт чи збитковий для редакції?

— Якщо брати бізнес-модель і математику, то ми заробляємо на себе. Це одне з головних завдань сучасних медіа. Збиткові медіа живуть від власників, від олігархів, і це вже старі медіа, які вмирають. Нові медіа себе окуповують, у тому числі й ми. У нас достатньо багато реклами, зараз ми бачимо рекордну кількість запитів від рекламодавців. Ми навіть зіткнулися з такою проблемою, що не можемо всю рекламу вставляти в ролики, бо ми робимо максимум дві інтеграції в одному фільмі.

— Я помітив ОККО і помітив Comfy.

— У нас були Comfy, ОККО, PariMatch. У нас є ще запити від різних компаній, навіть не на разове розміщення, а на серію випусків. Це класно, що великі компанії нас підтримують, що ми заробляємо на цьому проєкті. Я не отримую зарплату у «Вересі», тобто я отримую 5000 гривень і всі їх віддаю на благодійність.

— Скільки людей працюють над проєктом? Мабуть, велика команда?

— Оператор, монтажний інженер і я — це команда проєкту. Крім цього, є SMMник, який веде соцмережі, але він не прив'язаний виключно до цього проєкту, він веде всі наші соцмережі. Також є редактор, який випускає ролики, дивиться аналітику, але ця людина з нами на фрилансі. Ще є одна людина, яка займається дизайном, робить обкладинки, але це теж більше як фриланс.

Є витрати на транспорт, на паливо, на триразове харчування команди. Якихось інших глобальних витрат немає. Клуб дав мені одяг, я постійно в екіпіруванні «Вереса». 95 % витрат — це зарплати.

Зрозуміло, ми могли найняти купу людей, взяти три камери, найняти двох монтажних інженерів, трьох редакторів, чотирьох сценаристів, гримера й масажиста... Але ми говоримо про сучасні медіа. Вони оптимізують ці непотрібні витрати, які є дуже часто на телебаченні. Коли над програмою працюють 100 чи 50 людей. Ми показуємо ті самі цифри, маючи три-чотири людини.

— Вам доводиться знімати в дуже різних умовах. Розумію, що в Києві може бути студія, світло. А що робити на виїзді, де світло погане, умов немає, інтернет слабкий?

— У нас у Києві теж немає студії, немає офісу, це питання оптимізації. Щось можна зробити з дому, щось у коворкінгу. Це зараз ми працюємо з оператором, а раніше я сам усе знімав на маленьку камеру. Ви можете витратити на техніку десь 20 тисяч гривень — і мати чудову якість зйомки. Зараз не така ситуація, як 15 років тому, коли професійна камера коштувала 30 тис. доларів і коли ніхто не міг собі дозволити її купити.

— Монтаж теж самі робили?

— Ні, монтаж — це професійна людина. 50 % успіху проєкту — це монтаж. Як би ти не зробив, як би не відзняв класно, якщо монтаж це все не підкріпить, то випуски будуть нецікаві, втратять свою головну фішку. Монтаж може, навпаки, підсилити ефект. Тому це має бути окрема людина, профі, який цим житиме, займатиметься.

— Тобто нові технології дозволяють робити класний інформаційний продукт у будь-якому місті України, не тільки у столиці?

— Теми, які в ютубі збирають найбільше переглядів і зробили людей мільйонерами, — це музика, бо кліпи збирають мільйони переглядів. Людина може одну пісню слухати багато разів. Але музичний кліп — це складно, багато залежить від команди, від техніки.

Друга найпопулярніша тема — це дитячий контент: відео для дітей, про іграшки. І такі речі ти можеш знімати будь-де. Ви можете з дитиною їхати в село, в будь-яке місто, подорожувати і знімати. І такі відео теж набирають багато, бо діти можуть дивитися те саме відео багато разів.

Треба також розуміти свою аудиторію. Якщо ти робиш для України, як ми робимо виключно про український футбол, то максимум можемо зібрати з України 300 тисяч переглядів. Це глибина нашої аудиторії у футболі. Якщо ми зробимо випуск про топові футбольні команди інших країн, то можемо зібрати мільйон переглядів. Навіть якщо говорити українською, відкривається аудиторія Казахстану, Білорусі, Росії. У нас є кілька відео, які зібрали більше мільйона переглядів, але це не тільки український глядач.

Якщо ж говорити про англомовний контент, то це просто космос. Можна зібрати мільярди, тому що англійську розуміють мільярди людей. З цієї точки зору ми не можемо конкурувати аудиторією, але ми можемо конкурувати якістю.

Мені кажуть, що не бачили аналогів проєкту «Футболіст» у світі. Кажуть, що це революційна штука і класно було би в інших країнах подивитися подібні історії. Думаю, що в Україні ми часто себе недооцінюємо.

Фото: фейсбук Дмитра Поворознюка