Бути незалежним журналістом — складна робота. Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками. Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.
У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Ґонґадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як вони долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення.
Юрій Макаров – журналіст, телеведучий, документаліст, письменник. Розпочинав кар’єру журналіста у 1995 році на ТРК «Студія 1+1». Також працював на Першому національному та ТВі. З 2007 по 2008 рік був головним редактором журналу «Український тиждень». З 2017 по 2019 роки – членом правління НСТУ. З 2019 року – головний редактор Суспільного телебачення. З грудня 2019 року – голова комітету Національної премії імені Тараса Шевченка.
Я прийшов у журналістику, коли журналістики в Україні ще не було: 1980 рік, мене брали в редакцію для закордону завдяки освіті (романо-германський факультет університету), але по дорозі з’ясувалося, що анкетні дані не дозволяють мені перебувати на такій відповідальній ділянці ідеологічного фронту (в мого батька в Болгарії були серйозні проблеми з тамтешнім КҐБ, а я цього чомусь не афішував), тому мене дуже швидко перекинули на заслання до промислово-економічної редакції.
Ніяких особливих мотивів у мене не було, просто несло по життю. Щоправда, дуже гріло посвідчення — червоне шкіряне із золотими літерами «ТАСС-РАТАУ». Який я був ідіот!
Згодом я почав краще розуміти сенс професії. Це не лише повідомляти широким масам, що й де сталося, а й намагатися пояснити суть і значення подій, явищ, проблем. Бути «великим спрощувачем», як колись я прочитав в одній французькій книжці про відомого журналіста. Або популяризатором — у найширшому розумінні цього слова. Тобто не просто розповсюджувати складну та важливу інформацію, а й робити це в популярній, доступній формі. Але цей етап настав, коли я вже потрапив на «1+1», а ще більше — коли зіткнувся з викликом самому очолити медіапроєкт (часопис «Український тиждень»). Відтоді мої уявлення про фах і моє місце в ньому суттєвих змін не зазнали: ділитися знанням (а подекуди сумнівами), пояснювати, аргументувати, спрощувати, популяризувати…
Коли енергію спрямовуєш на те, щоби донести до авдиторії цілком нібито очевидні, зрозумілі для тебе речі, а через якийсь час з’ясовується, що тебе не почули, а найпесимістичніші передбачення справджуються, хочеться все кинути, й такі моменти настають регулярно. В них винна не ситуація, а я сам: не треба брати на себе відповідальність за країну та всесвіт, не треба плутати себе із проповідником, варто все ж таки залишатися журналістом, а не моралізатором.
Так чи так, щоразу вийти з піке допомагає несподіваний зворотний зв’язок. Раніше мене регулярно впізнавали на вулиці, але плутали ім’я: найчастіше називали «Микола Вересень». Це означало, що впізнали не мене, а умовне телевізійне обличчя, хай розкручене, але позбавлене індивідуальності. Тепер, якщо мене зупиняють, то щоби подякувати за колонки в «Українському тижні» або за програму «Війна і мир». Це дає задоволення, далеке від марнославства, — я знаю, що комусь моя робота допомогла визначитися з власними думками, когось — підтримала. І це справді найбільша нагорода й найдорожча компенсація.
Я це відчув на собі, щойно до влади прийшов Янукович. Із Першого каналу мене дуже елегантно виперли, я навіть аплодував, наскільки це було віртуозно виконано. А потім стукався в усі двері й вивчив чарівну формулу: «Я вам перетелефоную». В перекладі українською це означає: «Від…бися». Якби не «Український тиждень», де я акуратно раз на тиждень виходжу з колонкою вже багато років, я би вже пішов у таксисти або репетитори.
Через певний час мій товариш Женя Степаненко зайшов на один канал із документальним проєктом, де я планувався сценаристом, і почув: «Він у нас у чорному списку». Не буду приховувати: це трохи підняло мою самооцінку, але не до такої міри, щоби перестало хотітися їсти.
Зовсім недовго тривав мій роман із ТВі — незалежним каналом, який продали незрозуміло кому, після чого практично вся команда звільнилася. Зрештою, нічого приємного у відлученні від професії не виявилося, хоча я весь час порівнював із радянськими часами й дякував Богові, що «совок» закінчився.
Я захоплююся багатьма колегами, й мені страшенно шкода, що значна частина їх вигоряє або суне в політику. Шкода, бо політик — зовсім інша професія, в чомусь протилежна. Тим більше я захоплююся тими колегами, які орють цю ниву, не розраховуючи ані на кар’єру, ані на статки. Я можу назвати Мирославу Барчук, Павла Казаріна, Айдера Муждабаєва, Дениса Казанського і ще багатьох, багатьох, для кого це єдиний органічний спосіб існування, сенс життя. Ну й недосяжний авторитет — Віталій Портніков, людина феноменального інтелекту й обдарованості, яка пише, як дихає. Мені взагалі дивним чином не притаманні жодні ревнощі або заздрощі, кожен яскравий виступ для мене — лише позитивний стимул не опускати руки.
Найбільше професійна насолода для мене — в самому процесі. У відчутті того, що матеріал мене слухається. Я все життя трохи комплексував, що повільно думаю в режимі реального часу, тобто прямий ефір — не для мене. І коли раптом усвідомлюєш, що встигаєш поставити правильне запитання з матерії, якою донедавна не володів аж ніяк, і влучаєш у «десятку», приходить розуміння, що досвід теж чогось вартий. Тобто процес уже є результатом. Ну а коли тобі ще й дякують, то взагалі нірвана!
Фото: Детектор медіа
