13:10
Вівторок, 11 Лютого 2020

Борис Потятиник: «Було б добре, якби університети доєдналися до руху порятунку журналістики #SaveJournalism»

«Важливо говорити, що золота ера журналістики минула. Тобто налаштовувати майбутніх журналістів не так на високі заробітки, як на служіння суспільству, зокрема і з романтичним забарвленням», – вважає професор Школи журналістики УКУ.
Борис Потятиник: «Було б добре, якби університети доєдналися до руху порятунку журналістики #SaveJournalism»
Борис Потятиник: «Було б добре, якби університети доєдналися до руху порятунку журналістики #SaveJournalism»

Торік професор Борис Потятинник долучився до колективу Школи журналістики Українського католицького університету. До цього часу впродовж семи років очолював створену ним кафедру нових медіа у ЛНУ імені Івана Франка.

В інтерв’ю «Детектору медіа» він ділиться думками про те, що загрожує сьогодні медіапрофесії, як вишам реагувати на виклики та яке місце займають етичні цінності у формуванні сучасного покоління журналістів на прикладі УКУ.

– Пане Борисе, з якими найбільшими викликами сьогодні бореться журналістика в Україні?

– Якщо говоримо про якісний її вимір, а не розважальні медіа і так звану жовту пресу, то їй загрожує вимирання – причому в усьому світі.

– Чому аж так драматично?

– Не можна не визнати, що журналістика впродовж останнього десятиліття подавала виразні ознаки занепаду. Причому це стосується не тільки України.

Фраза The End of Journalism стала частиною тисяч заголовків, які ми аналізували впродовж останнього десятиліття. Серед причин цього занепаду, як відомо, найкритичнішими є дві: фінанси і технології. У ХХІ столітті кожний власник ноутбука або смартфона зміг відчути себе видавцем чи журналістом-аматором. Безповоротно минула властива для попередньої епохи ексклюзивна «сакральність» процедури допуску до ефіру чи друкованої публікації.

Відходять у минуле складені більше 100 років тому бізнес-моделі. Тобто ті, які сформувались ще за часів Пулітцера, який один з перших вийшов на мільйонні наклади щоденної преси. Цебто масова періодика, а згодом радіо і телебачення стали для рекламодавців чудовим інструментом приваблювання масової авдиторії. На противагу цій моделі інтернет, пошукові системи та соціальні мережі надали рекламодавцям численні можливості виходу на зацікавлену авдиторію без посередництва редакцій. Отож, багаті і впливові медіаінституції почали стрімко втрачати прибутки, що не могло не призвести до зменшення заробітної платні журналістів (наприклад, у порівнянні з тими ж таки піарниками) та скорочення робочих місць у редакціях. Передусім це торкнулося закордонних кореспондентів, утримання яких ніколи не було дешевим задоволенням, а згодом і всіх решти редакційних осередків.

У США у багатьох містах середнього розміру лишилося по одній газеті і відсутність конкуренції не найліпше позначилася на їхній якості. У багатьох менших містечках не залишилося жодної, що незабаром породило цілий рух, спрямований на порятунок локальної преси – хоча б у формі вебсайтів, оскільки втрата локальної преси негативно позначається на якості життя спільноти.

– А як це виглядає у нас?

– Якщо спроєктувати тенденцію на Львів, то тут закрилося кілька щоденних видань і тижневиків, зокрема «Львівська газета». Хоча до числа трьох, які все ще виходять у світ, входить і найбільший, хай і популярного формату, українськомовний щоденник світу (із сукупним тижневим накладом понад 1 млн екз.) – «Експрес». Позитивним також є пожвавлення інтересу до так званих «глянцевих» журналів: ринок відповів народженням таких видань, як «Локальна історія», «Егоїст» та подібних. Загалом же, коли йдеться про друковану періодику, то баланс радше негативний.

Не краща ситуація і в сфері телебачення, особливо після того, як зі Львова основні свої потужності перемістили до Києва телеканали ZIK та «24», хоча залишаються ще Суспільне «UA: Львів», регіональне представництво 5-го каналу. Зі Львова на 18 областей України у кабельних мережах працює канал НТА. З позитивів також можна згадати те, що на колишньому рівні залишається діяльність FM-радіо. Що стосується інтернет-радіо, то тут Львів представлений доволі цікавими проєктами, як-от MJoy чи «Сковорода». Втім, більшість студентів магістерської програми з журналістики УКУ орієнтуються не так на місцевий ринок, як на працевлаштування у Києві.

Повертаючись до глобальних тенденцій, констатуємо, що в самих тільки США зайнятість у ньюзрумах скоротилася упродовж десяти років (2008 – 2018) на чверть. Освітній ринок зреагував цілком очікувано: зацікавлення абітурієнтів журналістикою теж знизилося.

– Проте не повсюдно, зокрема в Україні невиправдано високим залишається інтерес молодих людей до понад 70 бакалаврських програм із журналістики, хіба не так?

– Можливо, це, крім іншого, пояснюється тим, що в українській версії журналістської освіти простежується мало диференціації між промоційною діяльністю (на користь конкретного бізнесу, політичних партій чи державних структур) та незалежною журналістикою (хай і відносно незалежною). Тобто значна частина випускників бакалаврських програм із журналістики обирають при працевлаштуванні PR.

Таким чином, з погляду фінансових пріоритетів, варто переходити на підготовку медіапрацівників широкого профілю, фахівців з великим діапазоном комунікаційних умінь і знань, як-от підготовка текстових матеріалів, візуалізація, використання соціальних мереж та інших каналів веб-простору, маркетингові комунікації тощо.

Проте, з іншого боку, сьогодні ми не можемо нехтувати іншим світовим трендом, спрямованим на порятунок журналістики. Згаданий вище мем «the end of journalism», який набув популярності впродовж останнього десятиліття (2009 – 2019), поступово витісняється запитанням «How to save journalism?»

– Чи все в медіапросторі заслуговує порятунку?

– Звісно, далеко не все те, що було в щоденній журналістській практиці, заслуговує порятунку. Але журналістика як суспільна інституція з кількасотлітньою історією, безперечно, напрацювала достатню кількість доволі цінних елементів. Причому не тільки у сфері збирання, обробки та розповсюдження інформації, але й у сфері етики. Недаремно правдошукачі, подвижники розслідувальної журналістики багаторазово ставали героями кінематографічних хітів (від «All the President's Men» до недавнього «Ґарет Джонс»).

Один з представників цього руху #saveJournalism Крістофер Вінк переконує, що журналістика – це не про бізнес-моделі, а про стратегію. Журналістське мислення, на його думку, вносить позитивні зміни в економіку, державне управління, культуру, практично в усі сфери життя, приносячи більше прозорости і відповідальности. Цебто йдеться про збереження унікального соціального і людського капіталу.

Журналістика, яку тепер намагається порятувати увесь світ, може виглядати одним з важливих пріоритетів УКУ. Це сфера, у якій, принаймні в елітарній, етично зорієнтованій її частині, присутні служіння і мучеництво.

– Які шляхи порятунку журналістики можна запропонувати?

– Передусім говорять про пошук нових фінансових моделей. Зокрема, акцент роблять на неприбутковій журналістиці, яка не оподатковується або має значні податкові пільги. Інший варіант – краудфандинг, який практикують і в Україні: через спеціальні платформи, як-от «Спільнокошт», збирають гроші на певні журналістські ініціативи. Зрештою, закордонна авдиторія готова платити надійним виданням за їхній контент щомісячною підпискою. Але, знову ж таки, невідомо, чи вдасться знайти моделі, які повернуть високі зарплати журналістам, коли багато хто з них перекваліфіковується в рекламників.

Тому, на мою думку, важливо говорити, що золота ера журналістики минула. Тобто налаштовувати майбутніх журналістів не так на високі заробітки, як на служіння суспільству, зокрема і з романтичним забарвленням. У цьому контексті не так уже й дивно виглядає думка – вичитав її зовсім недавно – про те, що якісні медіа в майбутньому будуть культивувати в університетах, цих традиційних територіях свободи, які в такому разі будуть свого роду резерватами чи заказниками якісних медіа, де часописи, радіо й телебачення фінансуватимуться так, як фінансується освіта.

– Тут, напевно, можна зауважити, що конкурентами університетів стають короткотермінові курси. Чи погоджуєтесь із цим?

– Звичайно. Але вони мають недоліки, з якими можуть змагатися тільки традиційні навчальні заклади. Людська психіка передбачає, що знання та навички потребують часу для розвитку, а від маси інформації на інтенсивах часто йде голова обертом. Проходить час, і все вивчене вивітрюється, якщо не має нагоди бути втіленим на практиці одразу. Більшість записаних на онлайн-курси не закінчують їх. Кажуть, що дешеві університети будуть орієнтуватися на дистанційне навчання та відеолекції відомих вчених, але класичну освіту курсами не замінити.

– Як вдається університетам в Україні реагувати на виклики сучасності?

– Вони зобов’язані реагувати, але ніколи не наздоженуть постійні технологічні зміни. Якщо в УКУ на магістерській програмі з журналістики студент проводить два роки, то в державному університеті – чотири на бакалавраті або 6 років із магістратурою; після випуску вони потрапляють у зовсім інше середовище, ніж коли тільки вступили. Передбачити майбутні зміни дуже складно, але реагувати слід обов’язково. У далекому 1997 році ми наполягли на відкритті в ЛНУ дисципліни «Новітні електронні медіа». Можливо, вона була першою для українського контексту, хоч і не новаторською зі світової точки зору. На початку 2000-их завдяки нам у навчальних планах багатьох факультетів і відділень журналістики з’явився предмет «Медіакритика».

Щодо навчальних технік, то мені до вподоби партнерський підхід до навчання, який може допомогти вирішенню проблеми. У групі 20 студентів, безперечно, хтось краще розуміється на SMM, а хтось майстерно створює інфографіку. До обміну досвідом треба запрошувати не тільки фахівців, а й тих, хто вчиться. Викладач ділиться матеріалом, у якому почувається більш впевнено, та модерує такий партнерський підхід. Звісно, якщо ми говоримо про математику, професор часто більш ерудований та компетентний, ніж його аудиторія, але в новітніх медіа неможливо бути компетентним у всіх напрямках.

– Чи чекають зміни на Школу журналістики УКУ та кафедру медіакомунікацій, які готують таких фахівців?

– Коли я почав працювати в УКУ, то порушив питання про створення PhD програми, аспірантури з журналістики та комунікативістики, проте для неї треба шукати спонсорів. Комерційно виправданим було би відкриття бакалаврату з журналістики або широко закроєної бакалаврської програми на факультеті суспільних наук за аналогією до Artes Liberales. Якби вдалося це організувати, то вдалим було б поєднання із соціологією; у США саме з таких співпраць народжувалися спеціальності з масових комунікацій. Водночас у Європі журналістика часто виростала з політології і є частиною відділень з політичних наук, як у Польщі. Гадаю, що симбіоз трьох таких напрямків, включно з філологічним, дав би непоганий результат. На магістерці працюємо над запровадженням навчання з отриманням подвійного диплому: УКУ та одного із закордонних університетів.

– Попри нижчі показники, порівняно з попередніми роками, вмотивовані вступники й далі подають заявки. Що спонукає їх до такого вибору?

– У нас склалася глибока культура цінності автора і його творчості. Я б сказав, що це частина людського капіталу, який дуже шкода втратити. З одного боку йдеться про аналітизм, з іншого – про вже згаданий вище романтичний ореол професії: боротьба за правду та вплив на суспільство. Пригадайте, щороку з’являються рейтинги фільмів з журналістом у головній ролі, хоч виграють, як правило, старі стрічки – «Своя людина» (The Insider, 1999) режисера Майкла Манна або «Вся президентська рать» (All the Prezidentst’s Men, 1976) Алана Пакули. Їхні герої вирішують конфлікти та борються з нарко-, бізнес- чи політичними кланами. Так, журналісти ніби воюють зі злом усього світу й у такий спосіб приваблюють молодь.

Зараз я думаю, що описане уявлення про професію перетинається з місією УКУ – «свідчити, служити, спілкуватись» – і дуже пасує до журналістики. Є ще у наших гаслах слова, які рідше згадуються, – «мучеництво» й «маргіналізація». Якщо спроєктувати на професію, то побачимо, що проблема маргіналізації журналістики близька на тільки нам, але й, скажімо, для США, і для деяких європейських країн, де відчуваються спроби владних еліт відкинути журналістику, зробити її непотрібною. Що ж до мучеництва, то одразу згадуються випадки погроз, калічень, убивств журналістів через їхню діяльність. Це ще одна важлива причина, чому журналістику слід підтримувати навіть тоді, коли вона не приносить прибутку.

– Говорячи про подальше працевлаштування, наскільки вважаєте ефективною формулу універсального журналіста? Чи не потрібно розділяти всередині професії, до прикладу, технічні чи тематичні напрямки?

– Люблю запрошувати до студентів телевізійника Арсена Данилюка, редактора «Головних новин Львова». На запитання студентів про навички, які потрібно освоїти для роботи на телебаченні, він завжди відповідає: «Технічних деталей ми навчимо. Важливо, щоб людина, яка приходить знімати сюжети, брати інтерв’ю, знімати стендапи, спочатку вміла зв’язно формулювати запитання та формувати свою позицію». Такої думки дотримуються багато професіоналів та роботодавців.

Мені дуже близький напрям універсалізму. Кілька років тому я мав нагоду поїздити за запрошенням німецького посольства тамтешніми університетами. У Гамбурзі я відвідав одну приватну школу журналістики, яка дуже здивувала своїм підходом; за два роки до виходу на пенсію автора медичної тематики керівництво школи починає розшукувати серед вступників фахівця медицини або зацікавленого в такій роботі. Протягом навчання на чотирисеместровій програмі студент освоїть класичну схему: преса, радіо, телебачення та новітні медіа. Невідомо, чи використає можливість випускник, але так чи інакше працює німецька система; на виході з університету він матиме поглиблене знання в певній сфері і водночас необхідні навички для роботи і в іншому медіа.

Виглядає, що у львівських медіареаліях виграють універсальні журналісти; нішеві фахівці будуть потрібні радше в Києві, хоч універсали, зокрема і наші випускники, і там легко знайдуть роботу: Суспільне, «Громадське», «Радіо Свобода».

Школа журналістики УКУ, яка готує таких фахівців, була лідером рейтингу українських шкіл журналістики за дослідженням «Детектора медіа» у 2016 році. Друге місце тоді посіла НаУКМА. За тими самими методиками працюємо й сьогодні.

УКУ є приватним навчальним закладом, який при створенні магістерки пішов шляхом НаУКМА. Обидві школи мають дуже індивідуалізований підхід. Приходячи на навчання, студенти отримують більше уваги викладача, а останній стає практично ментором кількох магістрантів. Такий підхід асоціюється, як каже один досвідчений львівський журналіст, з підготовкою морських котиків – у цьому знову певний романтизм; коли говоримо про журналістів, як спецназівців, маємо на увазі, що ті виконують важливі суспільні місії, піддаючи себе ж небезпеці. Таких фахівців треба вирощувати поштучно, а саме цим займаються університети-лідери в Україні та за кордоном.

Фото: Лесик Урбан

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2012
Переглядів
Коментарі
Oleh
16:12 / 11 Лютого 2020
Щодо локальної преси у США. Нещодавне дослідження локальних ЗМІ (осінь 2019), проведене американцями (серед них служба Gallup) показало небезпечну тенденцію: місцеві новини починають тяжіти до упередженості, і тому їм перестають довіряти. Місцеві новини на другому місці після місцевої влади, кому американці довіряють найменше.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду