Тетяна Трощинська прийшла в журналістику 1992 року, навчаючись за спеціальністю у КНУ імені Тараса Шевченка. Вела випуски новин та програми на «Українському радіо». Пізніше кілька місяців стажувалась у ВВС у Великій Британії. Потім сім років була заступницею головного редактора «ТСН» на каналі «1+1». Захистила докторську дисертацію на тему управління репутацією органів державної влади. Викладала в Національній академії державного управління при Президентові України та в Києво-Могилянській бізнес-школі.

Викладацька діяльність поступово перетворилася на тренерську. Тетяна почала проводити авторські тренінги з розвитку комунікативних навичок.

З осені 2014 року Тетяна Трощинська працювала на «Громадському радіо» як редакторка та ведуча програм. А рівно за чотири роки, у 2018-му, прийняла від Кирила Лукеренка віжки керування редакцією. Також Тетяна — заступниця голови правління ГО «Громадське радіо». По черзі з колегами веде програми «Громадська хвиля», «Кут зору», «Інший ранок», «Drive Time», авторські програми «40 нові 20», «Хвостата хвиля» на «Громадському радіо», а також два авторських проєкти, «ОргКультура» та «Емоційний інтелект», на суспільному «Радіо Культура».

Наприкінці 2019 року ведуча «Громадського радіо» Лариса Денисенко згадувала Тетяну серед подруг та колежанок, котрі її вразили: «Тетяна Трощинська – головна редакторка “Громадського радіо” в часи фінансового провисання, кадрових скрут, політичних змін, витягнула і зміцнила одне з небагатьох незалежних медіа, ти — неймовірна!» Власне, Лариса перерахувала головні виклики «Громадського радіо» та українських медіа взагалі. Про те, як команді вдалося з ними впоратися й відкрито дивитися в обличчя новим, говоримо з головною редакторкою «Громадського радіо» Тетяною Трощинською.

— Тетяно, ваша авторська програма «40 нові 20» надихає. Вона про людей, які на межі дорослого і зрілого, зрілого й поважного віку змогли кардинально поміняти своє життя, принаймні, подивитися навколо себе під життєствердним кутом зору.

Незалежній українській журналістиці разом із країною цього року минає 29. Напрочуд молодий вік… Втім, кажуть, під час потрясінь та війн діти, юні дорослішають швидше… Кити журналістики кажуть, що їм виклики молодших колег у такому віці й не снилися…

Може, це нові 40 чи навіть нові 60 української журналістики?

— Це комплексне питання добре тим, що над ним можна подумати. Задум програми «40 нові 20» виник у мене як відповідь на кризу, яку переживало «Громадське радіо» (програма стартувала 9 грудня 2018 року. — Ред.). Велику фінансову, значною мірою екзистенційну кризу. Закінчився один наш великий грант, і ми на Спільнокошті збирали кошти для збереження хоча б частини команди. Ми вдячні всім, хто зміг вистояти, залишитись, і, звісно, вдячні тим, хто нас підтримав. Втім частину людей зберегти не вдалося. Тому що зарплати залишилися мінімальні, менеджмент взагалі відмовився на той період від зарплат. Тож «40 нові 20» народилась як волонтерська програма, я записала 25 безоплатних випусків. Тепер цей проєкт продовжено, але під нього вже є грант.

У той момент хотілося зробити щось, з одного боку, цікаве мені, а з іншого — значній кількості людей, про яких просто не говорять. І поговорити з ними навіть не про проблеми, а про певні переживання, важливі багатьом.

— Про які раніше не говорили…

— Не говорили. І ваше «надихає» для мене дуже велика радість і важливий показник. Тому що слово «надихання» я, власне, намагалася закласти в ці бесіди. Чомусь склалося, що у проєкті чоловіків поки що лише два — Андрій Куликов і Пітер Залмаєв. Та як авторка я могла вибирати й по-іншому. Хоча жінки демонстрували більшу готовність говорити. Мені хотілося надати цим людям більшої видимості, ваги.

Українська журналістика не встигла досягнути піку своєї зрілості, на відміну, приміром, від Британії, інших європейських країн або Сполучених Штатів, де твоя журналістська кар’єра могла розвиватися протягом цілого життя. Ми в Україні не встигли розвинути нашу кар’єру, як частина з нас побігла в політику, частина — ще кудись. Поряд із цим змінився, власне, журналістський світ — технологічно, з точки зору підходів, аудиторії та конкуренції, яка з’явилася завдяки технологіям. І ми трохи ніби не встигли подорослішати.

Біда також у тому, що в Україні журналістика довго не розглядалася, а можливо, й досі не розглядається як пік кар’єри. Ти приходиш у журналістику, щоби про тебе почули: зробити кілька розслідувань, записати кілька гучних інтерв’ю. Я не про всіх кажу, але колеги зі мною погодяться, що це є. Тебе побачили, про тебе почули, ти отримав публічність — ось тобі і списочок у депутати, ось іще якась пропозиція. Частина з нас точно не встигла подорослішати у професії.

Що стосується дорослішання суспільства загалом — думаю, випробування, які з'явилися після початку війни, стосуються не лише тих, кому було вісімнадцять і хто одразу став зрілішим. Частина тих, хто мав сорок, теж одразу стали зрілішими. Адже не треба думати, що незрілість обмежується 14 чи 18-ма. Я знаю багатьох людей, яким шістдесят, а вони ще не досягнули зрілості у сприйнятті світу й себе в цьому світі.

Тому досвід, який виявився незвичним і несподіваним, частину людей справді змусив швидко подорослішати. І біда в тому, що не все суспільство. Математики, біологи і психологи мені заперечать, сказавши, що 100 % людей не можуть бути однаковими. І матимуть рацію. Я маю на увазі активну частину суспільства, нехай би це було 20–25 %, яка б могла, як кажуть усі цивілізаційні історики, активніше задавати напрямок руху.

Скільки людей у нас сьогодні позиціонують себе активними? 7-8 %, до десяти, за даними різних соціологічних досліджень. Це добре, але замало, щоб надати достатньої швидкості руху для зміни якості дискусії. Тому велика частина суспільства справді не подорослішала.

— А решті, за даними психологів, 13 років за сприйняттям світу — вони тинейджери…

— Так, наша аудиторія, якій може бути і 50, сприймає багато речей як тинейджери: «тут і зараз», «я сказав чи сказала, так і буде», «світ чорно-білий», «а чому ні, якщо мені здається, що так має бути», «навіщо дискусія, якщо є рішення» і так далі. Тобто дві точки зору, менше півтонів…

— Які головні виклики стояли перед журналістикою в Україні до Майдану і які постали після початку російської агресії?

— Після 2009 року через життєві обставини я пішла із журналістики. Навчалася в докторантурі, писала докторську дисертацію, працювала як викладачка і тренерка. Це був мій свідомий вибір. Я не дуже бачила себе у професії, натомість час до 2013 року витратила на саморозвиток.

Тому про виклики домайданівського періоду мені говорити складно. Можу лише сказати, що всім, хто залишався у професії й був журналістом, а не лише обслугою, очевидно, було дуже складно. Тому й виник рух «Стоп цензурі!»

Повернення моє у професію було дивовижним. Почався Майдан. Уже з'явилося «Громадське радіо» — тоді як волонтерський рух. Я потелефонувала Андрію Куликову і запитала, чим можу як волонтерка допомагати. Взимку 2014-го я дуже захворіла, сиділа вдома й могла долучитися в будь-який дистанційний спосіб до благої справи. Він сказав: «Ти можеш попрацювати контент-менеджеркою. Ми ходимо збираємо всіляку інформацію, а ти ж можеш, сидячи вдома, розшифровувати їх для “Громадського радіо”?» Звісно. Так і сталося.

А вже з осені 2014 року я долучилася як ведуча. Тобто далі пішла вже системна робота. Той період був і залишається чудовим для «Громадського радіо», яке на момент інституційного становлення суспільного мовника цю нішу заміняло. Потужний ривок Суспільне зробило після 2017 року.

Було надзвичайно важливе завдання — працювати з інформацією для тих груп аудиторії, з якими раніше ніхто не працював. Із початком війни з'явилися переселенці, які втратили свої домівки, люди, які лишалися на окупованих територіях, які жили на територіях прифронтових.

— Та й серед ведучих програм «Громадського радіо» з'явилися журналісти, які приїхали з окупованих територій — Вікторія Єрмолаєва, Тетяна Курманова з Криму, Валентина Троян та Олена Терещенко з Луганська. А також нефахові ведучі — програму «Звільніть наших рідних» досі ведуть родичі, на щастя, вже колишніх політв’язнів Кремля: сестра Олега Сенцова Наталя Каплан та брат Євгена Панова Ігор Котелянець…

— Почали з'являтися бійці, бійчині, ветерани, волонтери, родичі загиблих і так далі. Це ті категорії, з якими ми як журналісти не особливо знали як і про що говорити. «Громадському радіо» дуже швидко пощастило в тому сенсі, що ми отримали FM-частоти на Донеччині та Луганщині впродовж 2015-2016 років (а саме в Маріуполі, Краматорську, Костянтинівці, Білолуцьку, Лисичанську, Волновасі, Покровську, Старобільську, Біловодську, Широкому, Зоринівці. — Ред.). І ми не те щоб монополізували ці теми й цю аудиторію, але принаймні багато зусиль докладали, щоб доносити необхідну інформацію до цих людей. Тоді як ніхто з масових мовників особливо не хотів або, напевно, не міг цього робити.

Для нас усіх це був виклик, бо ми мали справу з абсолютно незнайомим контентом. Тривалий час нас жартома називали «Радіо “Переселенець”». Тому що — й ми це точно знали за переглядами — до нас у 2015–2017 роках приходили величезні аудиторії, щоб уранці почути і прочитати силу-силенну тем, пов’язаних із соціальними проблемами переселенців. Це для них було джерелом інформації, якому вони вірили. Люди, які перебували дуже часто у кризовому стані, фактично на роздоріжжі. Люди, які багато що втратили, яким треба було ухвалювати рішення, пов’язані із власним життям. Ми цей виклик, цей gap — «пробіл» намагалися заповнити корисною інформацією для них.

— У 2015–2017 роках теми переселенців, жителів окупованих і прифронтових територій були дуже гарячими. А пізніше вам не закидали, що ви «сидите» на цих темах, освоюєте грант за грантом, хоча це «всім набридло» і «від війни всі втомилися»?

— Однозначно. Закидали не лише нам — будь-кому, хто отримує гранти. «Грантоїди» — улюблене слово у країні. Ми взагалі любимо навісити тавро й не знати, що за цим стоїть. Грант складний тим — пояснюю для тих людей, які ніколи із грантами не працювали, — що за все, зроблене коштом цього гранту, тебе спитають. Я працювала на «1+1» у ті часи, коли канал навряд чи можна було повною мірою назвати олігархічним. За нинішніх умов я не працювала на каналі, який фінансує один бізнесмен. Тому мені важко сказати, як там формується редакційна політика, як там звітують. Точно можу сказати, як це відбувається на «Громадському радіо». У нас є статут, згідно з яким баланс думок, перевірена інформація, достовірність, чесність є нашими цінностями. І ми намагаємося цього дотримуватися. Бо в тяжкі фінансові періоди у «Громадського радіо» не залишалося нічого, крім репутації.

Тому легко сказати, що жити на гранти — легко. Насправді ні. Ти спочатку спробуй його отримай. У нас було два періоди безгрантя, коли ми в наших слухачів і слухачок просили гроші. І це, я вам скажу, нелегко. При цьому кістяк до 20–30 людей залишався. Частина з них якийсь період зарплату не отримувала. Ми у своїх сім’ях домовлялися, як будемо це вирішувати.

Тематика прав людини — важлива. Звісно, на неї не прийде така велика кількість, як на заголовок, даруйте, на сайті «Знай.ua». Ми свідомі цього. У нас є певна кількість тем, які, ми знаємо, не зберуть численну аудиторію. Я інколи жартую, що ми своїм гаслом «Слухайте, думайте» відлякуємо частину аудиторії, тому що слухати й думати складно. Але ми все одно до цього спонукаємо.

«Втомилися від війни» — теж слушна історія. У 2017 році ми проводили дослідження в містах, де маємо найбільшу аудиторію, — Маріуполі й Києві. Оскільки дослідження були якісні, сказати, що люди втомилися від війни, на той період ми не могли. Але потребу в інформації про подорожі, даруйте, собак, котиків і в інших легших темах ми теж побачили.

— І ви почали більше говорити на ці теми в ефірі, а також запровадили окремі програми — «Хвостата хвиля», «Путівник», «U-Cycle Radio Talks», «Їжаки», співпрацю із журналом «Куншт», додали кілька програм про музику різних жанрів…

— Люди насправді цього просили. Але з іншого боку, є величезний виклик — журналістика як сервіс. Чи виконуємо ми важливу суспільну функцію — повідомляємо людям те, що потрібно знати, але що не завжди хочуть знати всі, чи повідомляємо тільки те, що аудиторія хоче знати? Виклик для «Громадського радіо» і для таких мовників, як воно, в тому, щоби збалансувати бажання почути про «котиків» і дізнатися суспільно важливі новини й події, які впливають на життя. Люди мають право вважати, що те, що хтось там десь вирішує й чого вони не знають, на їхнє життя не впливає. Або вони все одно нічого не можуть вирішити, бо все одно, згідно з конспірологічною теорією, все буде, «як вирішить масонська ложа». Звісно, така частина аудиторії є. Але ж є інша — в якої поінформованість краща… І ця краща поінформованість — теж наша функція.

— Я би додала до викликів, прийнятих «Громадським радіо», показувати слухачам ті грані, ніші порушення прав людини, про які вони навіть не замислюються, де їм навіть не спадає на думку, що тут порушуються їхні права… Певне юридичне виховання свідомого слухача…

— Ми акуратніше називаємо це просвітницьким завданням. Цікаво, до речі, подивитися на дані досліджень про контент, за який люди готові платити в різних країнах. Звісно, найбільше готові віддавати гроші за музику й кіно. За якісні новини — найменше, у США, 9 %, а у Швеції — понад 30 %. У різних європейських країнах, США та Канаді 20–25 % людей, за опитуваннями, готові платити якраз за потрібний їм освітній контент. І в цьому немає нічого поганого. Ми розуміємо, що лише інформування — замало.

— Оскільки «Громадське радіо» від початку прагнуло доносити правду до максимальної кількості жителів України, а частоти має лише в низці міст, ви вигадали проєкт «Громадське радіо в твоєму місті». Впродовж весни 2017-го й по літо 2018 року ваші журналісти по черзі вели ефіри з виїзних студій…

— Це один з улюблених моїх проєктів, щоправда як ведучої. Головним редактором тоді був Кирило Лукеренко, нині — наш виконавчий директор. Ми проводили ефіри у відкритих просторах. Можна було подивитись і послухати, як ми це робимо. Це цікаво нашим слухачкам і слухачам. Плюс були безкоштовні освітні заходи в тих містах, де ми були: лекції, майстер-класи. Вміння проводити не лише ефіри — частина доданої цінності команди «Громадського радіо».

— До речі, краудфандингові акції, які Кирило Лукеренко та Ірина Соломко проводили у США, теж приклад того, як невтомно «Громадське радіо» «збиває сметанку»...

— Це дало нам видимість бодай серед американської української діаспори і приблизно п’ять тисяч доларів на Спільнокошт.

— Почула від Зураба Аласанії слово «комісарити» — заради становлення державницьких процесів працювати за значно нижчу платню, але на незалежному від хазяїна, олігарха ЗМІ. Проте не всі профі хочуть поступатися кращими можливостями заради країни. Як і не всі слухачі готові підтримувати ЗМІ, що подобається. Це виклик для незалежних медіа? Чи, може, суспільне мовлення, громадське радіо й телебачення не на часі?

— Щоб у вас не склалося враження, що я живу у світі рожевих носорогів чи метеликів, скажу: те, що частина людей не готова «комісарити», як каже Зураб Аласанія, абсолютно нормально і природно. Більше того, я думаю, до цього готова меншість. Не можна вимагати від людей того, що суперечить їхнім внутрішнім життєвим настановам. Ми не можемо змусити людей робити те, що вони не хочуть. Може, певний період, але потім вони все одно зірвуться з цієї голочки — перевірено менеджерським досвідом. Навіть історичними процесами це перевірено.

На часі чи не на часі? В Україні були періоди, коли громадські чи суспільні мовники були справді дуже на часі. Приміром, 2004 рік. Тоді реформу суспільного мовлення не було доведено до кінця. І з моєї точки зору це проблема. Якби довели, ми би зараз мали інший медійний ринок, іншу аудиторію.

Спробую якомога точніше процитувати Джозефа Пулітцера. До речі, ці слова, сказані в кінці XIX століття, висять у Колумбійському університеті на факультеті журналістики: «Цинічна, продажна, корумпована, демагогічна преса з часом сформує цинічну, продажну, корумповану, демагогічну аудиторію». Скільки часу минуло — й ми побачили, що цинічна, продажна, корумпована, демагогічна преса сформувала велику частину такої самої аудиторії.

Дуже не люблю, коли люди на це ображаються. Навіщо ображатися, якщо це частина реальності? Немає сенсу ображатися на свій вибір. Якщо ми його вже зробили, чого ми ображаємося?

— Чи на часі Суспільне мовлення зараз?

— На часі, точно на часі. Єдине, ми маємо усвідомлювати, яке завдання громадського мовлення. У світових дослідженнях, із якими я дуже багато працюю як дослідниця, можна побачити від дев’яти до вісімнадцяти функцій медіа. Розважальна була панівною. Останнім часом так уже не є, але тривалий час навіть дослідники спрямовували свої зусилля, щоб дослідити, як краще розважити. Розважилися. Зрозуміли, що функції можуть бути й іншими.

Насправді функція перевірки фактів — цілком журналістська. Як і функції аналізу, модерації дискусії, формування спільноти або доступу до інформації тих груп, які не мають можливості її отримати. І так далі. Але ми бачимо, що це ніша, й вона фактично нас обмежує.

Наведу приклад. Восьмирічний топблогер Райян, який робить огляд іграшок Prime World на ютубі, минулого року заробив $19,26 мільйона, за 2018 рік — $22 мільйони, якщо не помиляюся. Й інколи я стикаюся з тим, що ми починаємо дискутувати, як журналістиці протистояти огляду іграшок. Не може журналістика протистояти восьмирічному блогеру Райяну й не повинна. Він зароблятиме свої 22 млн — і з Богом! Щаслива талановита дитина — сподіваюся, що щаслива.

У журналістики зовсім інші завдання. Я розумію, що зібрати аудиторію в понад 20 мільйонів хочеться всім, але це нереалістично громадському мовнику, особливо якщо ти не робиш огляд іграшок. Треба думати, як викристалізувати свої завдання. Ці завдання складні. Ця дискусія не на рік або два. Але так, ми повинні зрозуміти, що журналістика — не огляд іграшок і що конкуренція наша полягає не в цьому. Ми повинні передовсім аудиторії про це розповісти. Тому що ми женемося за «оглядами іграшок», які поступово переходять у медіа просто тому, що це приводить аудиторію. Для мене це дискусія.

— Нині редакції й соцмережі закипають від того, яким чином ми отримуємо інформацію з приходом нової влади. Процитую вас: «“Чорні лебеді”, вони такі. Іноді чорніші, ніж думали». Це був ваш коментар до посту Наталії Лигачової щодо фейкової новини про відставку голови Офісу президента Андрія Богдана. Чим дії, а часто бездіяльність команди Зеленського так обурюють, зачіпають за живе журналістську спільноту і вас особисто?

— Я навчилася не ображатися на вибір людей з часів Віктора Януковича, тому що люди обрали, потім зрозуміли, що обрали щось не те, і змінили, правда, величезною ціною. Люди мають право на помилку, якщо це помилка, і на перемогу, якщо це в результаті виявиться перемогою.

Я думаю, що з журналістами, які позиціонують себе як ті, кому важлива перевірка інформації, фактів, заяв для повідомлення збалансованих новин, і які намагаються робити це, у Володимира Зеленського — латентна позиційна війна. Хоча вона не дуже помітна. Просто президенту, напевно, некомфортний цей світ — світ журналістів, які більше хочуть запитати, ніж переказати, а нам, журналістам, некомфортна відсутність взаємодії із владою. До речі, в Петра Порошенка й журналістів теж був конфлікт, просто він пізніше проявився.

— В одному з останніх своїх фейсбук-постів, який опублікував і «Детектор медіа», ви сказали: «Журналістика як інституція і “уЗеленського” — це два фундаментально різні бачення того, навіщо і кому потрібна журналістика».

— Бо «уЗеленського» — це, напевне, команда талановитих сценаристів, талановитих людей, які створюють віртуальну реальність. До речі, VR в медіа — не в журналістиці, а саме в медіа — це повноцінна частина продукту, коли ти можеш одягнути спеціальні окуляри й відчути, про що розповідають. Так от це щось на зразок продукту «уЗеленського». Тобто для команди Володимира Зеленського, мабуть, було б ідеально, щоб можна було зайти на офіційне інтернет-представництво президента, взяти окуляри віртуальної реальності й відчути, що вони мали на увазі. Не перша владна команда, яка цього хоче, але вони апелюють до мандату довіри людей.

У журналістиці все простіше. Якщо є заява або указ, їх треба перевірити або дізнатися подробиці. Наприклад, нещодавно вийшов указ президента про призов у 18 років. Через кілька годин з’явилося роз’яснення міністра оборони, що, виявляється, це добровільно. Не знаю, звідки взялося слово «добровільно». Але це слово — якраз місце для роботи журналістів.

Коли дезінформують посадові особи — наступний важливий виклик. Наприклад, влітку, коли з’явилася інформація про відставку Андрія Богдана. Я не знаю, хто був ініціатором спроби попрацювати з фейковою, точніше брехливою відставкою (слово «фейк» я теж дуже не люблю: мені здається, воно маскує брехню). З моєї точки зору, такі ситуації були б дуже доброю перевіркою дієвості нового законодавства про дезінформацію, якщо воно існуватиме.

Якраз напередодні нового року, коли законопроєкт ще не презентували, а лише напрацьовували, ми говорили в ефірі з Анатолієм Максимчуком, заступником міністра культури, молоді та спорту. Я хотіла отримати в нього відповідь на два головних запитання. Перше — чи ймовірно може бути покараний очільник будь-якої державної інституції, якщо він повідомляє або множить отакі брехливі заяви? Пан Максимчук сказав, мовляв, так, вирішуватиме суд, але законодавство покликане це передбачати. І друге запитання — як законодавчо відділити умовного «Андрія Портнова» від журналістів? Із цим, за словами заступника міністра, складніше. 

У нинішній ситуації надважливий виклик для журналістів у тому, що через кількість скандалів чутливість до них суспільства стає все меншою. Якщо відбувається скандал за скандалом, ми вже починаємо їх не сприймати як такі. Нам усе важче пояснювати й доводити аудиторії — а це треба робити, — чому це неприйнятно, чому це суперечить закону чи порушує його, чому тут закладено конфлікт, чому це, зрештою, скандал репутаційний? Тому що в аудиторії складається враження, що це нескінченне шоу є нормою.

— Мені здається, що є частина журналістів, які трохи вивищують себе. Вони ображаються, вважаючи, що їхню роль не оцінили, ба більше — знецінили. А чи є щось корисне для журналістів у таких кейсах, як «відставка Богдана», а також у мовчанні Зеленського як стратегії ще під час президентських перегонів?

— Це складне запитання. Щось корисне для журналістів, без сумніву, є. Наприклад, це викристалізовує ту частину журналістів, які довіряють роботі одне одного й журналістським стандартам. Це дуже важлива річ. Не йдеться про поділ журналістів на правильних і неправильних, а лише про дотримання стандартів.

Яка ще перевага? Об’єднання спільноти. Ми почали дискусію. Раніше ми особливо не говорили про це навіть усередині середовища. Медіарух «Медіа за усвідомлений вибір» став результатом того, що викристалізувалася група колег, яким важливі стандарти. Ініціатива з’явилася завдяки виборам, а вибори, у свою чергу, висвітлювалися під певним кутом зору завдяки Медіаруху.

Якщо «уЗеленського» чи команда Зеленського щось не коментує, то в журналістів є перевага в інтерпретаціях для якоїсь частини аудиторії. Але це вже привід замислитися команді Зеленського й самому президентові. Вони вважають, мабуть, що їм добре було би працювати лише з тими, хто апріорі є їхніми прихильниками. Але в житті так не буває.

— Втім у житті не все відбувається й так, як зручно журналістам. Після всіх перипетій і досить болючих моментів для редакції «Громадського радіо» впродовж двох виборчих кампаній Андрій Куликов зрештою сказав: «Якщо нова влада хоче напряму спілкуватися з людьми, стійте поруч, показуйте і коментуйте». Тобто, як я розумію, стримте. І якщо не працює якийсь «орган чуття», вмикайте на повну інші — робочі. Більше інформації отримаєте. Але послідовно, системно, без зайвих емоцій — мовчки. Але ж ми так не робимо…

— Коли влада каже, що хоче спілкуватися з народом напряму, вона лукавить. Тому що влада не може спілкуватися з народом напряму. Це не спілкування — це монолог. Звернення президента — не спілкування. Пресмарафон — теж окремий жанр. Заяви на фейсбуку — так само. Якщо хтось написав багато коментарів, на які ніхто не відреагував, — це квазіспілкування. Ви випустили пар. Емоційно написали: «Ах, дорогий президенте, ми тебе любимо» або навпаки: «Ох, президенте, який ти не такий». Та при цьому діалогу не відбулося — рішення все одно ухвалено.

Спілкування є лише в тому випадку, якщо воно має вплив на співрозмовника. Якщо народ, із яким напряму спілкується влада, у якийсь спосіб до цієї влади достукався, й те, що народові не сподобалося, влада врахувала, — оце спілкування. А вийти з відеозверненням, записаним у себе в кабінеті, — це не спілкування.

— У червні 2017 року в інтерв’ю для проєкту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» Віталій Портников сказав: «Чи потрібні ми президенту Трампу, який може свої думки висловлювати в Twitter? Чи потрібні ви мені як людина, яка зі мною розмовляє? Не потрібні, я можу сам це сказати». Тоді на ці слова Віталія ніхто не звернув увагу, крім моїх знайомих, які за мене образилися. Чим сказане Віталієм відрізняється, знов-таки, від того, що через два роки заявив Андрій Богдан: мовляв, «нам не потрібні журналісти як посередники для спілкування з виборцями»?

— Віталій Портников є авторитетним публіцистом, авторитетним ведучим, людиною, яка має свої великі аудиторії. Так, він сам може все сказати, сам може бути медіа. Я так розумію, що Андрій Богдан теж сам може бути медіа, якщо це не заважатиме його безпосередній роботі в Офісі президента. І кожна людина може бути медіа. В тому-то і є різниця між медіа як інституцією й людиною, яка відкриває свій ютуб-канал. Медіа — це одне, а журналіст — трохи інше. Ми досить часто плутаємо платформу й завдання.

Але я думаю, що Андрій Богдан — не медіа, а людина, яка може впливати на президента. Журналісти потрібні не для того, щоби щось передати людям від Андрія Богдана, а щоби перевірити те, що він сказав чи зробив.

Андрію Богдану чи комусь іще не потрібні традиційні медіа? Ну, окей. Я можу навести цифри дослідження Edelman Trust Barometer, там, правда, не міряли окремо Україну, але цифри цікаві й показують більшу глибину, ніж ми собі мислимо інколи, коли говоримо про традиційну журналістику. Так, у 2019 році Edelman Trust Barometer фіксує найвищий історичний рівень довіри — 65 % до традиційних медіа і 43 % до соціальних. Є країни, які демонструють величезний розрив між цими показниками. Наприклад, Канада і США показують 31 бал розриву, європейські країни — 26 балів. Деякі глобальні процеси докочуються до України із запізненням.

Велика криза довіри фіксувалася в 2017 році. В 2019-му ситуація дещо змінилася. З якої причини аудиторія знову зацікавилися традиційними медіа? Моє припущення — страх, що людям брешуть. І вони шукають якесь джерело чи джерела, які б могли їм показати, що є брехнею, а що є правдою.

— Як цікаво… Пригадую цитату, яка стосувалася соціальних мереж, що людина стає ніби на рівному місці агресивною, коли відчуває небезпеку, яка стосується її особисто. Ці речі можуть бути пов’язані?

— Я намагаюся акуратно ставитися до експертизи, розуміючи, що в нас ерозія експертизи — всі коментують усе. Тож не коментуватиму, що відбувається з людською особистістю, не будучи психологинею. Можу сказати, чи стає агресивнішою аудиторія. Стає. Тому що поняття норми зміщується. Аудиторія отримує дозвіл із телевізійного екрана або із соцмереж, тобто з публічних майданчиків, виливати свій стан. Це роблять «великі люди». В багатьох країнах приходять до влади «великі лідери» й починають у такий спосіб говорити до людей, ніби це нормально. Тобто фактично вони каналізують агресію аудиторії, демонструють її через екран. Насправді це одноразова історія. Ми розізлилися і про це сказали. Це не про стратегії, а про вихлюпування своїх емоцій, що теж має право на існування, але навряд чи добре для перспективи.

— Тобто ми спостерігаємо явище, про яке ви теж говорите як про виклик: коли в публічний простір виливається те, що раніше було маргінальним. У владі більшає людей, мова яких — маніпулятивна, брутальна, агресивна, вульгарна, образлива, лайлива — стає нормою.

— Напевне, у брутальності немає нічого поганого, якщо людина достатньо свідома як виборець, як громадянин чи громадянка, що почуте від політиків не факт. Якщо ми здаємо собі справу з того, що людина робить це в пориві політичної боротьби, адже бореться за те, щоб отримати твою галочку під час голосування, а не завжди тому, що тяжко переживає твої проблеми, то тобі як людині із критичним мисленням буде значно простіше робити вибір, зокрема, політичний.

Чим мали би відрізнятися журналісти від політиків? Тим, що вони розповідають про політичну боротьбу, а не є її учасниками.

— А як журналістові реагувати на людей, яких ви називаєте політичними аб’юзерами?

— Після того, як ми почали говорити про права людини, слово «аб’юзер» стало зрозумілішим, що добре для великої частини аудиторії. Аб’юзери — це люди, які вважають за можливе ставитися до інших не так, як до самого себе. Не так, як би вони хотіли, щоби ставилися до них. Говорячи про політичних аб’юзерів, було б добре звертати увагу на специфічні риси певних політиків чи лідерів, і краще про це могли б розповісти політичні та соціальні психологи. Я ж можу говорити лише про вербальну й комунікативну частину. У якоїсь частини публічних людей з’явилася манера давати інтерв’ю власному его. І це теж виклик. Давати інтерв’ю в цій манері, базуючись на впевненості, що їм можна більше, ніж іншим, що для них правила не існують або вони не такі, як для всіх інших, що для них існує безкарність, у тому числі юридична.

Як говорити з цими людьми? В мене немає відповіді — це виклик. Часто інтерв’ю просто демонструють дві картини світу. І в результаті читач чи глядач отримує розуміння, що існує одна картина світу, але є «слово проти мого слова». Це проблема. Наведу приклад хорошого підходу, який потребує багато ресурсів: інтерв’ю «ВВС Україна» з Ігорем Коломойським від березня минулого року. На одному з публічних заходів тодішня головна редакторка Української служби ВВС Ніна Кур’ята розповіла, скільки зусиль коштувало її команді зробити це інтерв’ю правильно. Кожна заява їхнього візаві перевірялася, щодо неї додавали бекґраунд. За такої підготовки журналістів аудиторія отримує можливість побачити не просто «твоє слово проти мого слова». Вона може цю інформацію перевірити й побачити, чи відповідають слова респондента дійсності.

І ще один момент, пов'язаний із емоційністю. Аб’юзери, як правило, люди не мають достатнього емоційного інтелекту. Вони, напевно, мають право вважати, що можуть так поводитися, але не всі журналісти, далеко не всі можуть дозволити собі адекватну відповідь. Журналісти й не мають цього робити. І є розрив у подачі. Коли у відповідь на цілком нормальне запитання, базоване на фактичних зауваженнях, ти отримуєш емоційний меседж, який у тебе немає можливості ніяк перевірити, ти просто можеш його прийняти й подати, надати майданчик, щоб людина висловилася. І все. Але ж ми не мусимо бути тільки майданчиком.

— Повернуся до мовчання нової влади як виклику. Ви з колегами «придумали» новий формат для радіо — «подкаст для тих, хто потребує тиші. Ми мовчимо для вас»…

— Це був редакційний жарт, який, напевно, не варто пояснювати на широку публіку. А що там є — «ми мовчимо для вас»? Я думаю, є частина аудиторії, яка б із радістю помовчала, бо дуже багато інформаційного шуму. Багато колег цей жарт оцінили.

— Я, навпаки, на нього зреагувала гостро, бо дуже переймалася минулорічними виборчими перегонами. «Громадське радіо», зокрема, слухала дуже уважно, розуміючи ваше надзавдання неупередженості. І скажу так. Часто я сама почувалася Суспільним, на яке не прийшли дебатувати кандидати у президенти. Почувалася редакцією «Громадського радіо», чиє запрошення у проєкт «Свобода вибору» проігнорували провідні кандидати… Бо часто бувала журналісткою, якій не відповів редактор, людиною, якій не дав відгуку ейчар, і так далі — в дитинство. І подумала: може, ці різновиди мовчання — потужний привід нарешті замислитися про причини таких вчинків і нової влади, й покоління, яке вона представляє, і ще більше — про розуміння самих себе?

— Знову досить комплексне запитання. Якраз програму «Свобода вибору з Андрієм Куликовим» як головна редакторка я розцінюю як дуже успішну, тому що до нас прийшло дуже багато кандидатів, 19. Не прийшов Петро Порошенко й не прийшов Володимир Зеленський. Натомість Андрій Куликов вів дебати. Ми дуже вдячні, що обидва кандидати погодилися. Це для нас була велика честь, адже для видимості, довіри до «Громадського радіо» це мало велике значення.

Чому не прийшли провідні кандидати до нас? Тому що Володимир Зеленський нікуди не прийшов, крім каналу «1+1» і виграного в теніс інтерв’ю. Петро Порошенко, треба віддати йому належне, прийшов на «Радіо НВ». Сподіваюся, він дійде до нас не в статусі кандидата.

— До вас прийшов представник його виборчого штабу…

— Так, але ти запрошуєш в ефір політика або експерта. З експертами простіше, якщо ти їм довіряєш, працюєш із ними весь час — «Громадське радіо» цінує своїх постійних експертів. А інколи ти запрошуєш народного депутата чи народну депутатку від певної політичної сили, щоб дотриматися балансу думок. І тут великий виклик — у них встановлені, я так розумію, певні чергування походів на ефіри. Сьогодні «черговий по країні» такий-то, завтра така-то. І в результаті ти отримуєш квазібаланс, тому що людина може бути далеко не в темі. Ну, звісно, озвучує виписані для цієї політичної сили меседжі, які можна й на сайті партії почитати. Зрештою, ти досить часто не можеш отримати глибокої дискусії. Але це глобальна проблема, вона стосується не лише «Громадського радіо». Депутати скрізь ходять за графіком: о 19:30 людина на одному каналі, а о 20:00 на іншому, о 22:30 ти її бачиш на третьому. Цей марафон для них постійний, як і для нас, і тут претендувати на ексклюзивність дуже складно. Вона хіба що може бути в журналістській подачі і в тому, що ти покажеш, що було не так із відповіддю тієї чи іншої людини.

Чому вони не приходять до нас на телеканали чи на радіо? Що робити з цим політичним класом? Та нічого не робити, працювати. Він запитаний зараз у виборця. Думаю, ми маємо побачити якісь зміни, знову ж таки — не так швидко.

Цей політичний клас працює на свого виборця. Цей виборець хоче мати такий політичний клас. Наше завдання — давати трохи більше інформації тому виборцю, який цього хоче, бо ми не можемо наздогнати й надати інформацію примусово. Надати трохи більше знань, скепсису, навчити поставити трохи більше запитань. І, можливо, з часом виборців, які ставлять більше запитань своєму політичному класу або просто міняють цей політичний клас, стане більше.

— Ще один виклик, який я називаю «повзуча окупація» або «зелені чоловічки» в інформаційному просторі. У вересні 2019-го на мій пост у фейсбуку відгукнулася Надія Литвинчук, певно, вчителька української мови й літератури: «Верховна Рада проголосувала за проведення парламентських слухань про захист прав журналістів. Яких?... Коли придумали “свободу слова”, мабуть, сумнівів не було, що журналісти працюють в інтересах країни — у нас — України. Не без того, що може бути критика. Але журналісти мають бути проукраїнськими. А не як на трьох медведчуківських каналах. “ОПЗЖ” “ликует”». Що робити, коли поруч є ЗМІ, де працюють колеги, із професійною поведінкою яких ми, м’яко кажучи, не згодні?

— Ми можемо дискутувати про саморегуляцію всередині професії. Мені завжди складно навіть називати ці канали, тому що там є різні люди зі своїми обставинами. Я можу говорити, що я би, наприклад, десь не працювала. Тому що це мій вибір. Знов-таки: світ нам пропонує незліченну кількість виборів, тільки ми інколи думаємо, що вибору немає. Насправді він є, як правило. Крім дуже рідкісних випадків.

Якщо, приміром, згадати телеміст, планований одним із тих каналів, що ви назвали, то була реакція медіаспільноти (7 липня 2019 року український телеканал NewsOne, що належить соратнику Віктора Медведчука Тарасові Козаку, та російський державний канал «Россия 1» анонсували на 12 липня спільний телеміст під назвою «Надо поговорить». NewsOne заявив, що телеміст пройде «без політики і без політиків». Завдяки відповідним діям влади і під тиском медіаспільноти NewsOne відмовився від проведення телемосту. — Ред.) Коли трапляються такі речі, журналісти можуть реагувати.

У тому, як сприймає журналістів аудиторія, величезне питання довіри. І те, що пише людина, яку ви згадали, для мене дуже болюча історія. Ви ж розумієте, що аудиторія не буде ділити нас на сегменти кращих і гірших. І матиме в цьому сенсі рацію. Люди схильні через свої когнітивні спотворення одиничний випадок чи історію одного телеканалу проєктувати на всіх. Мені на тренінгах і публічних заходах надзвичайно важко доводити, що журналісти бувають різні. Я не втомлююся це робити. Але й люди бувають різні, й далі ми йдемо за цим ланцюжком, тому що ми таким чином огульно можемо навісити тавро на будь-кого.

Але з цим треба робити щось, бодай потрошку — завдяки професійній роботі чи завдяки роботі хоча би частини тих журналістів, які поважають професію. Нас не є величезна кількість — це абсолютний факт. Я розумію, що інколи важко протиставити за видимістю великий телевізійний майданчик більш нішевому продукту — такому, як «Громадське радіо». Це теж факт. Але можна скласти лапки і сказати: «Нічого робити не будемо взагалі».

— Щодо розширення майданчиків: здобуття «Громадським радіо» FM-частоти у столиці, взагалі зручнішої частоти, — це більше перемога чи виклик?

— Виклик — більше зрозуміти київську аудиторію, хоча і тепер нас на УКЦ можна слухати. Технічні роботи завершуються, незабаром ми будемо мовити на 99,4 FM. Це великою мірою перемога, тому що свого часу ми не отримали Луцьк і Кривий Ріг. Дуже добре, що зараз отримали Київ.

Іншого виклику в цьому немає — ми й так мовимо 24 години на добу. Оригінального продукту нині близько дев’яти годин, і ми нарощуємо його кількість. Із цифрами складно, бо різне програмування у вихідні та будні дні, і є програми, які виходять, приміром, раз на два тижні. Новини щогодини, плюс розширені випуски новин о 12:00 та 18:00 щодня, включно з вихідними. З листопада ми збільшили команду й демонструємо зростання охоплення за останні два місяці.

Тож мовлення на ефемці в Києві для нас більше радість, що ми цей продукт зможемо представити. Нещодавно запустили програму Drive Time, яку думали тестувати, але вона добре пішла.

— А от назви — «Drive Time» і «Турбо Ранок Донбас» — оновленої ранкової програми — це намагання йти в ногу з часом чи підігрування часу?

— «Drive Time» — це лише означення відрізку, вона виходить із 18:30 до 20:00. І ефемки апелюють до того, що, можливо, люди стоятимуть у заторах і, дуже сподіваюся, будуть слухати нас. А що стосується «Турбо Ранку» — хотілося б, щоби ранок починався в турборежимі… Ви зразу згадали слово «турборежим»? Слухайте, а я тільки зараз про це подумала. Тож будемо вважати, що ми випадково подумали в одному напрямку з монобільшістю.

— Погодьтеся, одна справа — Андрій Куликов, Тетяна Трощинська, Василь Шандро, Ірина Славінська, Наталка Соколенко, Дмитро Тузов, Лариса Денисенко, і зовсім інша — дві пари молодих, ще не дуже досвідчених ведучих уранці, а буває і ввечері — у «Громадській хвилі». Чи не було відтоку слухачів — як сприймалися нові голоси в ефірі?

— Ви маєте на увазі Богдана Хворостяного, Лізу Цареградську, Анастасію Горпинченко і Дмитра Бєлоброва? Ці ведучі, яких ви називаєте молодими, насправді не настільки вже й молоді у професійному сенсі, бо вони багато років працюють, приміром, у новинах.

Ідея була в тому, щоб ці ведучі працювали у взаємодії — як ефірні пари. «Громадське радіо» часто проводило експерименти з людьми, які сходилися-розходилися в ефірі. В результаті ефірних тандемів ми побудували не так багато. Тому що знайти таку пару — величезний виклик.

Друге. Їхні ефіри показують стабільну динаміку зростання аудиторії. Звучать вони дуже добре і правильно. Для нас було важливо, щоб це були стабільні пари, які працюють щоранку. Тому що вони підхоплюють теми, тому що так досить часто формується інформаційний потік. Таким чином вони напрацьовують взаємодію між собою і слухачем. А Куликов і Трощинська мають іще менеджерську роботу — ми ж не можемо весь час сидіти в ефірах. А ніхто не довів, що хтось із нас кращий. Я слухаю їх із задоволенням, більшим, ніж себе, наприклад.

— Я теж із цікавістю їх слухаю — розгортається ціле психологічне дійство...

— Тут теж виклик, знаєте. Для аудиторії важливо спостерігати за тим, як розвиваються стосунки між ведучими. Досить часто слухачі, глядачі відеотрансляції роблять собі якісь висновки, які не мають стосунку до реальності. Але нам важливо ще й збалансувати подачу інформації. Щоб аудиторія не тільки стежила, як ведучі дивляться одне на одного, а хоча би трошки слухала, що вони говорять.

— З огляду на те, що редакція довіряє ефірний простір новим голосам, яких сама й виховує, чи мають вони бажання й потенціал «глибоко пірнати», готуючи програми? І досягати рівня глибини, якого прагне команда?

— О, так! У нас вимогливість до самих себе в редакційній ДНК. Тому у глибині колег я впевнена. Кожен чи кожна з нас для когось може бути новим голосом. І це не жарт, за останні два місяці в нас дуже зросла кількість нових відвідувачів, за деякі тижні до 80 %.

— Під час президентських перегонів на «Детекторі медіа» з’явився проєкт «Ньюспалм» — «надривно про ганебне — антирейтинг фейків, маніпуляцій, ганьби, зради із життя українських ЗМІ». Із приходом «Зе-команди» до влади «Радіо-НВ» запустило програму «Без кісток» — іронічно-сатиричні підсумки тижня. Ваша й Василя Шандра програма «Хроніки Даннінга-Крюгера» — відповідь на низку викликів часу. З якою метою ви її робили й чи буде продовження проєкту? Чому ЗМІ вдалися до інструментів іронії — від усмішки до сарказму?

— Продовження не буде, проєкт завершився. Я шкодую, що ми цей проєкт не робили і до «Зе-команди». Даннінг із Крюгером не в квітні з'явились. Але зараз, звісно, веселіше: щоби зробити іронічні підсумки тижня, іноді достатньо просто переказати коментарі нових провідних політиків або офіційну хроніку (Ефект Даннінга-Крюгера, або ефект профана, — когнітивне упередження, яке полягає в тому, що люди з низькою кваліфікацією роблять помилкові висновки та ухвалюють невдалі рішення, але їхня некомпетентність не дозволяє усвідомити це. — Ред.).

Це був складний проєкт, бо в нас немає бюджетів на сценаристів. Ми робили його командою з чотирьох людей: ми з Василем, редакторка Віола Бурда й відеоредакторка Наталка Слободян. Можна сидіти в ефірі й пафосно повчати аудиторію про відсутність громадянської культури, а можна поставити кілька скептичних запитань. Друге в більшості випадків ефективніше.

— З одного боку, все більшої популярності набувають подкасти, а з іншого — час вимагає від радіо відеотрансляцій, відеоколонок. Знаю навіть, якщо в новині на сайті «Громадського радіо» є помітка «відео», більше переглядів матеріалу забезпечено. Вам як радіоведучим це болить?

— У нас є внутрішньоредакційний жарт, що коли до нудного заголовка додати «Шок, фото, відео» воно свій мінімум переглядів збере. Якби все було так просто, ми давно би запатентували технологію і збирали зали на тренінги.

Перегляди дає тренд, впізнаваність прізвищ, ексклюзивність інформації, унікальні теми і, ви не повірите, іноді навіть якість матеріалу. Бувають інші чинники. Наприклад, коли багато редакцій мали новорічно-різдвяні вихідні, «Громадське радіо» їх не мало, й ми відстежували президента в Омані, катастрофу літака в Ірані тощо. Аудиторія це оцінила. Подкаст «Правда про жіноче здоров'я», який більше ніж пів року не виходить, досі є одним із найпопулярніших. Бо ми говорили про те, про що говорять мало й не так чесно.

— Є різні думки щодо об’єднаності журналістської спільноти: немає цеху, немає гільдії. Той, хто хоче об’єднатися, не знає як. А той, хто не хоче, — йому або й так зручно, або не бачить потреби. Від вас я почула, що «українські медіа не є і не можуть бути єдиним середовищем»…

— Зараз — ні. Бо в нас різна природа походження, різні цілі, стратегії, різні джерела фінансування. Але якась частина, звісно, може бути об’єднаною. Що ми маємо на увазі під усіма журналістами? Знову ж таки — я дуже боюся ідеалістичних уявлень, що журналісти всі разом, дружно, натовпом кудись прийдуть і щось комусь скажуть. Завжди існує якийсь кістяк людей, яким небайдуже. Навіть згаданий Медіарух — це теж старт, теж кістяк, навколо якого можна робити чимало корисного.

Чи можемо ми бути єдиним середовищем на 100 %? Звісно, ні. Тому що люди, які працюють на телеканалі ZIK, мають одні завдання, а на «Громадському телебаченні» — інші завдання, а на Суспільному мовнику — треті. Й інколи для того, щоби приєднатися до якихось принципів і стандартів, тобі доводиться зробити крок — покинути свою роботу. Будемо цього свідомі.

— Ще один виклик часу — чутливі теми: і ті, що принесла війна, й ті, які раніше просто замовчувалися. Але такі теми є і всередині журналістського цеху. Ми вміємо «роздягати» корупціонерів, олігархів, маніпулятивних політиків. Але… Ми не готові говорити про себе, оголювати своє наболіле. Які кроки ми можемо тут зробити? Попри конкуренцію й рейтинги своїх ЗМІ, можливо, більше добрих слів одне одному говорити — це ж потужна мотивація...

— Головна чутлива тема в дискусіях журналістського середовища — хто правильний, хто неправильний. Коли ми починаємо дискутувати про це, згадуємо біографії одне одного. І якщо ти в журналістиці трохи більше, ніж два роки, то в твоїй біографії могло бувати різне. Адже в тебе могли бути які завгодно обставини, про які, може, хтось і не знає. Це середовище невелике. Частина з нас знає одне одного по 20 років. А тому нам здається, що ми знаємо, чим ця людина дихає. Не завжди так.

У нас багато чого не проговорено. Це зрозуміло. У нас були певні періоди справжньої цензури. Я, наприклад, людина, яка пам’ятає темники, які з факсу вилазили. У мене купа свої власних незакритих гештальтів, скажімо так, роботи 2002–2004 років у новинах.

Просто треба розуміти, яка в нас мета. Наприклад, витягувати ці чутливі теми на поверхню заради саморегуляції. Скажімо, є частина журналістів, якій довіряє суспільство. Поступово кількість колег, яким довіряють, збільшується. Чому я веду мову про саморегуляцію? Бо якщо цей процес не очолять журналісти, його очолить хтось інший.

Я проти того, щоби держава очолювала процес об’єднання журналістів. Коли ми починали Медіарух перед виборами, то робили звичайні кроки. Певна група колег домовилася чесно повідомляти про те, що експерт, який приходить в ефір, може представляти ту чи іншу політичну силу. Або політик, який є гостем ефіру, працює на того чи іншого кандидата в президенти. І так далі. Ми змогли про це домовитися. І якась частина медійників так і чинила.

Ми як «Громадське радіо» під час ефіру запитували в експертів: «Скажіть, будь ласка, чи працюєте ви на когось? Якщо так, то на кого саме?» Це вже відкрита інформація для наших слухачів і слухачок: люди чують, що наш співрозмовник працює на таких-то кандидата чи кандидатку. І тому їхня позиція не є наукою, а є політичною боротьбою — як каже у книжці «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими» Том Ніколс.

Зараз точаться дискусії, пов’язані із законодавством про протидію дезінформації. Це теж майданчик для розмов. Звісно, ми швидше виходимо з реактивного. Скажімо, приходять вибори — і ми реагуємо на них. Це вже добре. На попередніх виборах не було і цього.

— Можливо, як відповідь на ці потреби часу ЗМІ почати створювати однойменні громадські організації. Є «Громадське радіо», а є ГО «Громадське радіо». Завдяки цьому стають можливими виїзні лекції, ініціативи, публічні дискусії, які є продовженням того, що бурхливо обговорюється в ефірі чи на веб-шпальтах…

— Це частина нашої місії. В багато проєктів ми намагаємося закладати просвітницьку складову. І, на щастя, є донори, які також вірять у важливість цієї місії. Було б нечесно не давати нашій аудиторії більше. Наша команда унікальна тим, що ми не просто ведемо ефіри, ми маємо експерток та експертів. Прикладів маса: офлайнові події в регіонах для «Правди про жіноче здоров’я», проєкт «Громадське радіо у твоєму місті», наші з Ларисою Денисенко, Катериною Мацюпою та колегами з «ЮрФем» майстер-класи з гендерночутливих тем у межах проєкту «Я захищаю її», тренінги для Академії виборчої журналістики, куди були залучені майже всі наші новинарі.

— Як журналістські виклики часу позначаються на дітях? Якою мірою відчуває їх ваш син? І наскільки ви як редакторка і журналістка думаєте про аудиторію школярів та студентів?

— Я адресувала це запитання синові (це було додаткове запитання, яке виникло під час роботи над текстом інтерв’ю. — Ред.), він запропонував створити фокус-групу із синів :) Я би у свої п'ятнадцять точно цього не запропонувала. Це означає, що принаймні частина з них критичніше мислить, вони не готові лише свою думку видавати за єдино правильну й готові чути альтернативу.

Я можу думати про аудиторію школярів і студентів, але я свідомо пішла з викладання, лишила лише тренерство, і, боюсь, я для них вже як історичне кіно :) Іноді даю непотрібні поради :)

— «Працюй так, ніби тебе зараз чує кожна людина в Україні, ніби тобі вистачає грошей на найсміливіші починання, ніби твоє радіо — найвпливовіше, найулюбленіше...» Як вам, головній редакторці «Громадського радіо», зробити ці слова інструкцією до виконання — попри виклики, про які ми з вами говорили?

— «Громадського радіо» чудове тим, що мені практично не доводиться говорити цих слів. Команда за кілька років роботи викристалізувалася. Ці слова є в редакційному повітрі, незримо в кожного десь записані. Дуже рідко доводиться щось говорити й нагадувати, крім особливих моментів. Я не впевнена, що досвід «Громадського радіо» легко повторити. Тому що люди в нас — у хорошому сенсі скажу — поштучно обрані. Це люди, які сповідують цінності, які готові перетерпіти певні періоди або готові піти на другу роботу, аби за щось жити, але далі працювати тут. Тому коли запитують про рецепт, я не впевнена, що він для масового поширення. Це роки спільної праці.

P.S.

– …Коломойський і Богдан все одно, сподіваюсь, нас не читатимуть, — сміється Тетяна.

– Сподіваєтесь? — майже дивуюся я.

– Жартую. Я не думаю, що в них є час нас читати, але моніторинг, напевно, все одно ж є.

– Ох, дарма ви так думаєте, адже на пресмарафоні президент Зеленський сказав, що принаймні знає «Детектор медіа». А ось п’ятий президент України Порошенко слухає подкасти «Громадського радіо» — ви бачили цей пост у його фейсбуку?

– Добре, що Петро Порошенко або його пресслужба нас слухає, в кожному разі це фактично слава, але програма «Київ-Донбас» не виходить уже рік. Це архів :)

Фото: Олексій Темченко, «Громадське радіо»