Про що ця книга?

Два з половиною роки тому Олена Холоденко прийшла до Наталії Лигачової, шефредакторки «Детектора медіа», з ідеєю відтворити зріз поточного моменту в журналістиці: на чому вона стоїть, із чого починалася та що буде завтра. «Наталія Лигачова запропонувала зібрати матеріал для  підручника з історії журналістики перших 25 років незалежності України, – згадує авторка книги. – Ми вирішили зробити проект два в одному: записувати історичну частину - спогади та аналізувати сучасний момент».

У результаті виник мультимедійний проект із серії розмов зі знаковими для української журналістики діячами: тексти, відео та аудіорозмови, а також фото. «До кожного виходу інтерв'ю ми робили тизер - мікрофільм про героя. Незважаючи на те, що на книзі стоїть моє ім'я, це колективна робота “Детектора медіа”, а загальна редакція Наталії Лигачової та Отара Довженка. До речі, саме завдяки Отарові збірка вийшла вдвічі тоншою», – каже авторка.

«Детектор медіа» вирішив випустити збірку інтерв’ю у двох частинах. До першої частини книги, яку презентували на 26-му Book Forum, увійшло 15 інтерв’ю українських медійників. Серед них: Олександр Швець, Юлія Мостова, Олександр Мартиненко, Микола Вересень, Олександр Ткаченко, Микола Княжицький, Віталій Портников, Андрій Куликов, Інна Кузнецова, Ігор Юрченко, Наталія Лигачова, Дмитро Гордон, Ігор Померанцев, Володимир Мостовий та Олександр Крамаренко.

У другій частині, яку планують видати до Нового року, будуть представлені інтерв’ю із Зурабом Аласанією, Мирославою Ґонгадзе, Валерієм Калнишем, журналістами Криму (Валентиною Самар, Володимиром Притулою, Гаяною Юксель), воєнкорами (Андрієм Цаплієнком, Єфремом Лукацьким; Анастасією Березою, Веніаміном Трубачовим), Сергієм Тихим, Олексою Шалайським, Сонею Кошкіною, Анастасією Станко, Севгіль Мусаєвою та Отаром Довженком.

Назва книги – слова Анасасії Станко, «які є однією з відповідей на запитання про сутність журналістської професії», пояснює Олена Холоденко.

«Сенс книги в тому, щоб люди, які робили журналістику незалежної України і роблять її досі, могли поділитися власними рефлексіями щодо того, чим же є ця журналістика. У книзі також багато фактів, тому людям, які досліджують історію, вона буде корисною», – каже Отар Довженко.

Він вважає, що «Мені погано, коли мовчу» – це не лише про журналістів і внутрішні проблеми журналістики, а й про події в Україні очима тих людей, які робили справжню журналістику.

«Наприклад, Олена кожному співрозмовнику ставила питання про справу Ґонгадзе, – зазначає він. – І з цих відповідей вимальовується різнобічне бачення історії, яка стосується в першу чергу життя країни, а не журналістики. Вбивство Георгія — це не внутрішня проблема професії, а величезна проблема всієї країни, яка приховала страшну історію. І таких гіперпосилань на важливі події у збірці багато. Про це ви навряд чи зможете прочитати в якомусь іншому підручнику. Історії з нашого нещодавнього минулого, які вже або забуті, або перекручені, розказані досвідченими людьми, яким є сенс довіряти. У цьому головна цінність цієї книги для людей, які не є журналістами».

Що авторка дізналася про своїх героїв?

Багато інтерв'ю в цій збірці не лише про професію, а про життя. «Ми намагалися не відходити від плану, але мені було важливо дізнатися, чим мій співрозмовник цікавиться і захоплюється окрім журналістики, – пояснює Олена Холоденко. – Ми виявили багато неймовірних нюансів. Наприклад, Андрій Куликов мріє вести великі концерти, а коли він був школярем, його бабуся, яка працювала дикторкою на радіо, прищеплювала Андрію смак до української та білоруської мов. Олександр Швець збирає музей іспанської порцеляни і у своєму фейсбуці створив фотоекспозицію цих фігурок і розповідей про них. Якби Юлія Мостова не стала журналісткою, то хотіла б оформлювати книги. Олександр Мартиненко був головою харківського рок-клубу до того, як створив «Інтерфакс-Україна». Микола Вересень грає в театрі. Отар Довженко взагалі випадково потрапив у журналістику».

Авторка каже, що по-іншому починає сприймати спілкування зі своїми співрозмовниками, коли дізнається про них особисті деталі.

«Я захоплююся тим, яка Олена терпляча в розмовах з героями, – зауважує Отар Довженко. – Мені пощастило бути в ролі останнього з них. Наша бесіда тривала більше чотирьох годин. Не кожна інтерв'юерка стільки б витримала. Говорити з цими журналістами непросто. Для того, щоб почути щось ексклюзивне від, наприклад, Андрія Куликова, потрібна професійна підготовка. Авторка дуже системно до цього підійшла».

Своїх героїв Олена Холоденко називає «динозаврами». «Бо вимирає потреба в тих стандартах, які вони несуть із собою. Вимирає “обрійність” мислення, потреба системності, голографічності бачення, моральності, – пояснює вона. – Найстарші з колег намагаються влитися в сучасне життя, яке щодня змінюється і говорити однією мовою з тими, хто лише приходить в професію».

У відповідь на тезу про потребу в якісній журналістиці, Андрій Куликов згадує історію про принципи радянської журналістики: «Коли я прийшов працювати кореспондентом пропаганди в радянську газету, один працівник розповів мені три головні правила роботи радянського журналіста. Перше – якщо тебе не пускають у двері, то лізь у вікно. Згодом я зрозумів, що це універсальне правило, яке діяло не тільки в радянський час, а й зараз в Україні. Друге – якщо події, яку ти маєш висвітлити, немає, то створи її. На жаль, ми досі бачимо, як деякі колеги цього притримуються, хоча, я вважаю, що це хибний принцип. Третє й найголовніше – брехня на користь радянської влади – свята правда. Але брехня на користь будь-якої влади, не важливо – подобається вона вам чи ні, ніколи не буде правдою».

Найсумніше, що Олена Холоденко виявила під час роботи над проектом, — сучасні журналісти не готові до діалогу між собою. «Коли говорять, що війна нас не об'єднала — я не погоджуюся. Мені здається, що відбувся якраз зворотний процес. Війна виявила те, якими ми є. Загострила те добре і погане, яке в нас завжди було. Всі давні образи та нерозв'язані конфлікти зараз даються в знаки. І ці шрами зачіпати стало болісніше, ніж раніше. Багато героїв говорили про те, що зараз немає журналістики, але є журналісти. Тому, колегам треба об'єднуватися і без емоцій обговорювати проблеми, які стоять перед журналістським цехом», – вважає журналістка.

З нею частково погоджується Андрій Куликов: «Емоції у нашій справі присутні завжди. Так, журналісти певною мірою розрізнені. І навіть ті, хто увійшли в цю збірку, не завжди охоче розмовляють один з одним. Проте спілкування все одно відбувається і, зокрема, завдяки таким книгам, як зробила Олена».

Фото: Анастасія Сафандула