Read in English

17 вересня в ІА «Укрінформ» відбувся круглий стіл «Саморегуляція та журналістські стандарти під час виборчих кампаній», організований громадськими організаціями «Детектор медіа» та «Інститут масової інформації» (ІМІ) за підтримки Internews.

Організації презентували посібник «ЗМІ та вибори. Саморегуляція, безпека, закони» авторства Ігоря Куляса, Романа Головенка та Ірини Земляної за загальною редакцією Наталії Лигачової та Оксани Романюк.

Автори видання спробували поглянути на ті суто практичні і специфічні питання, які ставить перед журналістом передвиборча тематика з погляду дотримання стандартів професії. Зокрема в посібнику розповідається, як журналістам не почати свідомо чи несвідомо агітувати за кандидатів і убезпечити себе під час висвітлення виборів.

Голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова назвала видання «дуже хорошою роботою колег, яка має допомагати ЗМІ якісно пройти дві виборчі кампанії, що відбудуться в Україні наступного року».

Голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова та співавтор посібника Роман Головенко

«Мої колеги розписали ідеал того, як мають висвітлюватися кампанії, — зазначила вона. — Ми розуміємо, що до цього українським медіа зараз надзвичайно далеко — настільки, що мені навіть гірко про це думати. Ситуація нагадує мені 2004 рік, коли також було дуже багато викликів і відчутна присутність російського впливу. Тоді слогани на рекламних білбордах ділили Україну на три частини — це була робота російських технологів. А Путін приїздив давати інтерв'ю кільком телеканалам. Сьогодні ми очікуємо ще більшого російського впливу. У нас також, на жаль, і через чотири роки після Революції гідності лишилася та сама олігархічна модель медіа. Відбувається великий вплив медіавласників на редакційну політику. І — що мене найбільше турбує — вплив самих журналістів на політику великих ЗМІ навіть знизився. Ми пам’ятаємо, що Майдану 2004 року передувала так звана журналістська революція. Зараз ми хочемо знайти паростки, які дали б можливість медійникам сказати своє слово і під час цих виборів. Та я не бачу зараз серед великих медіахолдингів сильних журналістських команд, здатних протистояти тиску власників. Була би рада помилятися».

Пані Лигачова запросила всіх присутніх колег — співробітників і керівників ЗМІ, представників парламенту, Комісії з журналістської етики (КЖЕ), Незалежної медійної ради (НМР), Національної ради з питань телебачення та радіомовлення висловитися щодо того, «яку головну проблему матимуть українські ЗМІ під час двох виборчих компаній і чи є можливості її вирішення і якщо так, то які».

Виконавча директорка ГО «Інститут масової інформації» Оксана Романюк, Наталія Лигачова та Роман Головенко

Сама ж Наталія Лигачова переконана, що ЗМІ необхідно згуртуватися довкола кількох принципів, які кожен із них погодиться не порушувати, зокрема з долученням до цього процесу топ-менеджменту і власників. Вона нагадала досвід парламентської кампанії 2012 року, коли було підписано Меморандум про стандарти висвітлення виборчої кампанії. І хоча власники ЗМІ та громадські організації, вочевидь, мали тоді різні мотиви для підписання цього документа, він дозволив аудиторії отримати більш плюралістичну інформацію. Потрібне, на думку Наталі Лигачової, підсилення ролі КЖЕ та НМР у медійних процесах. Голова ГО «Детектор медіа» вважає, що нинішнє законодавство недостатньо захищає незалежність редакцій медіа від впливу власників. На її думку, хорошим кроком також стала би широка піар-кампанія Суспільного мовлення, яке дотримується журналістських стандартів і позбавлене впливу зацікавлених у перемозі на виборах сил.

Своє бачення ситуації та пропозиції під час круглого столу висловили два десятки учасників круглого столу. «Детектор медіа» записав головні їхні тези.

Оксана Романюк, виконавча директорка ГО «Інститут масової інформації»:

— Ми зараз бачимо дві ключові проблеми. Це, по-перше, зростання фізичної агресії щодо журналістів: із початку року кількість нападів зросла на 20 %. Це пов’язано з неофіційним стартом виборчої кампанії. Люди з політичними амбіціями на місцях не зацікавлені в чесній роботі журналістів. Що з цим робити? Важливо турбуватися про безпеку на персональному рівні, потрібна солідарність і публічність.

По-друге, маємо кластер проблем із контентом, де багато маніпуляцій. Ми фіксуємо найвищий рівень джинси за останні п’ять років в онлайн-ЗМІ. У мене таке враження, що політичні пакети взяли чи не 98 % медіа. Головна причина — економічна ситуація на ринку інтернет-ЗМІ й тиск власників. За останні два роки медіа, які були лідерами за якістю, ще більше її покращили, а ті, в яких вона була найнижча, — погіршили. Тож поляризація по контенту зростає. Найбільше питань викликають «Обозреватель» та «Страна.ua». Перший публікує багато жовтого контенту і джинси, а друга — новини, в яких думки подаються як факти. Ще п’ять років тому фейки в українському медіапросторі були дивиною, одразу викликали обурення й активне засудження. Тепер це сприймається вже майже як норма.

Вихід — започатковувати професійну дискусію. Адже ми втрачаємо журналістську професію. Якісні ЗМІ все менше впливають на аудиторію, тому вона голосуватиме, базуючись на маніпуляціях, джинсі, емоціях. Медіа варто об’єднатися за базовими принципами.

Андрій Куликов, голова Комісії з журналістської етики та голова правління ГО «Громадське радіо»:

— Нам потрібен орган, якась консультативна рада, яка буде раз на 2-3 тижні «заміряти рівень» ситуації. Новий чи на основі наявних — НМР, КЖЕ, ІМІ та інших організацій. Висновки можна публікувати на базі «Детектора медіа» й, можливо, «Громадського радіо». Для цього можна в позитивному сенсі використати емоції нашої аудиторії. Адже до мене вже чи не півроку приходять слухачі, які кажуть, що критично потрібна журналістська ініціатива. Вони пам’ятають кампанії «Стоп цензурі», «Краще не брехати», журналістську революцію 2004 року… Це справляє враження на людей і в нас таким чином була би можливість впливати. Треба братися за це — час не чекає.

А ще потрібні фонд журналістської солідарності й курси навчання іншої кваліфікації. Я завжди казав, що обов’язок журналіста перед собою та своїми близькими — мати додаткову професію. Щоб мати змогу піти з професії на той час, коли в ній не можна працювати за етичними і професійними стандартами.

Катерина Сергацкова, співзасновниця та головна редакторка видання «Заборона»:

— Більшість тих, хто зараз тут, уже поділяє однакові цінності. Питання в тому, наскільки ми можемо практично це реалізовувати. Вже фактично стартувала передвиборча кампанія, існує велика кількість фейків, які багато ЗМІ поширюють. Навіть ті, що загалом працюють за стандартами. Бо бракує професійності в конкретного журналіста. Мені здається, проблема також у тому, що кожен живе в бульбашці — у своєму виданні, й часом не хоче приділити увагу іншим. Сказати колегам: «Ви сьогодні опублікували щось схоже на джинсу, чи фейк, чи недостатньо перевірили». На мою думку, нам треба комунікувати так щодня.

А ще потрібно припинити публікувати новини на основі постів у Фейсбуку. Бо ми вже перестали нормально працювати.

Олексій Мацука, керівник «Донецького інституту інформації», засновник «Громадського ТБ Донбасу» і сайту «Новости Донбасса»:

— Ще один суттєвий виклик — це запит аудиторії. Він, на жаль, на чорно-білий, емоційний контент. Так завжди було. Колишні блогери вже стали телеведучими, а інші — на шляху до цього. Кожен із аудиторії обирає те обличчя, якому довіряє. Питання в тому, чи ці медійники або блогери, телеведучі усвідомлюють відповідальність за те, що доносять до аудиторії… Люди думають, що це журналістика, але це тільки особиста думка блогера чи публіциста, яка часто не підтверджена фактами. Ми маємо визначитися, хто є журналістами.

Технології з дискредитації професійної й незалежної журналістики йдуть також від передвиборчих штабів, бо їм незалежні медіа не непотрібні. Не потрібні вони тут і Росії, яка діє через угрупування «ЛНР» та «ДНР». Останні під виглядом дуже патріотичних ЗМІ запускають кампанії з дискредитації незалежних українських журналістів. Ці нові гібридні форми внесення дестабілізації в українське суспільство спрямовані на те, щоб люди нікому не довіряли й пересварилися.

Нам потрібен пошук шляхів до взаємоповаги журналістів, визнання ними своїх помилок. Немає дискусії й рефлексії про те, що ми вже наробили, яка б дозволила рухатися далі. Потрібно підсилювати саморегуляцію та співрегуляцію. Для нас авторитетом є КЖЕ, й ми не раз наголошували читачам, що якщо в них є питання до нас, вони мають звернутися до експертів комісії. Але в суспільства ще немає, на жаль, знань про цей орган. А щодо співрегуляції…Потрібно, щоб я міг надіслати Каті (Сергацковій. — «ДМ») статтю з питанням, чи все там гаразд, а вона — мені. Тут немає мови про конкуренцію — це намагання зробити контент більш авторитетним і виваженим.

Зоя Красовська, авторка моніторингів новин українських телеканалів для «Детектора медіа», Львів:

— Великою проблемою теленовин, окрім порушень стандартів, є інерційність. На мою думку, ЗМІ та журналістам бракує бажання взятися за складну тему й пояснити, що насправді відбувається в актуальних темах: у медицині чи з цінами на газ, наприклад. Між тим це теми, на яких політики будуть сильно спекулювати під час виборів.

Я бачу вихід у тому, щоби підтримувати журналістів, які роблять хорошу роботу. Мені особисто стало цікавіше працювати над моніторингами, коли я почала в них відзначати не лише порушення журналістами стандартів, але й, навпаки, хорошу професійну роботу, яку виконують насправді журналісти на всіх каналах, хоча б у деяких темах. Сподіваюся, таке публічне визнання продемонструє колегам, як можна працювати за стандартами, чесно й по совісті.

Думаю, редакціям також варто створювати спільні якісні проекти, які ставали би помітними для суспільства, й підтримувати одне одного.

Тетяна Лебедєва, голова наглядової ради НСТУ, почесна президентка Незалежної асоціації мовників:

— Вибори стануть важким випробуванням для журналістів чи навіть останнім бастіоном.

Нам потрібні саморегуляція і створення відповідальних медіа, а також медіаграмотність і консолідація зусиль усіх здорових сил. Остання — дуже на часі, на неї є запит. Це те, що відрізняє ситуацію до Революції гідності. Тоді мало хто розумів, що таке медіа, чому вони важливі й можуть ставати смертельним інструментом в інформаційній війни.

Треба, нарешті, дати дефініцію, хто такий справжнім журналіст, а хто — маніпулятор і пропагандист. Головною ознакою має бути рівень відповідальності за ту інформацію, яку людина поширює. Погоджуюся, що потрібно створити осередок людей, які погодяться не робити певних речей: наприклад, не вживати мову ворожнечі, не публікувати джинсу й чорний піар. Треба писати такий меморандум і долучати людей у регіонах, де ще жахливіша ситуація.

Ми ще не можемо сказати, що Суспільне вже стало вагомим гравцем на інформаційному ринку. Але згідно з моніторингами «Детектора медіа», мовник не порушує жодних журналістських стандартів, хоча в мене є достатньо питань до тематики, кількості й спектру їхніх новин. Та нарешті в української аудиторії на ТБ з’явилася альтернатива, якої ніколи не було. Думаю, скоро люди це помітять і почнуть більше дивитися Суспільне. А «Українське радіо» вже демонструє великі успіхи щодо привернення уваги слухачів.

Світлана Остапа, заступниця шеф-редакторки «Детектора медіа»:

— Перед великими мовниками постане питання, як збалансовано висвітлювати вибори, якщо власник зацікавлений у просуванні однієї сили. Треба буде мати мужність виступити з протестом проти однобокої подачі. Якщо такі спроби будуть, їм потрібна буде наша підтримка й, можливо, посилення норм щодо редакційних рад і невтручання в редакційну політику в новому законопроекті «Про аудіовізуальні послуги», який уже зареєстрований і перебуває в Комітеті свободи слова та інформаційної політики.

Якщо ми відчуваємо відповідальність перед суспільством за свою роботу, треба посилити дотримання журналістських стандартів, зробити все, щоби попри розвиток інтернету не допустити вимирання професійної журналістики. Роблячи свої матеріали, завжди бачити перед собою споживача інформації, а не власника чи політика. У мене великі сподівання на Суспільне щодо цього.

Григорій Шверк, депутат Верховної Ради України, член Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики:

— Згідно з українським законодавством, у редакційних колективів є можливості створювати редакційні ради, відстоювати свою незалежність, звертатися до суду через тиск та оприлюднювати інформацію про нього. Чи можуть законодавці якось це посилити? На мою думку, чим менше впливу держави, тим краще — в будь-якій сфері. А в медіа — тим паче.

Відверто кажучи, не варто очікувати, що з наближенням виборів парламент ухвалить щось, що призведе до більшої незалежності колективів ЗМІ. Я гадаю, саморегуляція — значно кращий спосіб досягти дотримання журналістських стандартів. Однак тепер організації із саморегуляції, яка була би впливовою, немає. У порівнянні зі впливом власників.

Думаю, до найближчих виборів не треба очікувати великих змін у законодавстві. Вибори, на жаль, пройдуть за умов, які є тепер. Але наш комітет добре ставиться до будь-яких пропозицій від журналістської спільноти й усі їх розгляне.

Ольга Большакова, керівниця Центру адвокації та лобіювання Незалежної асоціації телерадіомовників (НАМ):

— Ми вже третій рік працюємо над концепцією співрегулювання. Але для повноцінної реалізації потрібні зміни до закону «Про аудіовізуальні послуги» й тепер ми чекаємо на законопроект. Мало шансів, що встигнемо до виборів.

Для того, щоби власники не дивилися на медіа як на спосіб перемогти у виборах, вони мають бути фінансово спроможними. Щоразу, коли в Україні забороняють певний вид реклами чи, скажімо, вводять мовні квоти, це зменшує бюджет ЗМІ. Я не політолог і не можу оцінювати, що важливіше для суспільства наразі: заборона радянських фільмів чи краща фінансова спроможність телеканалу, мовні квоти чи краща фінансова спроможність радіостанцій… Але завжди, коли законодавці приймають певні обмеження для ЗМІ, вони мають думати про це.

Велика проблема також те, що в нас немає визначення реклами як такої. У цьому корінь зла. Поки, насправді, кожен матеріал може називатися рекламою, тому й поняття джинси немає. Ніхто не хоче за це братися. Досвід показує, що джинсу можна відрізняти або за критерієм платності — а це додаткова робота для правоохоронних органів, або за дотриманням журналістських стандартів — а це навантаження на експертні органи.

Існує величезний запит від суспільства на прості рекомендації. На те, за кого голосувати. І воно їх отримує з емоційних меседжів неякісних ЗМІ. Тож журналістам треба приготувати просту і зрозумілу незаангажовану аналітику для пересічного громадянина.

Варто починати із себе. Наприклад, придумати певні «мітки» для матеріалів та соцмереж. Пишучи пост у Фейсбук, вказувати, чи це особиста думка, чи свідчення очевидців, чи неперевірена інформація. Якщо вони стануть поширеними у свідомих блогерів, це матиме ефект.

Потрібна також єдина прес-карта. Це був прекрасний механізм, який треба впроваджувати попри негативний досвід.

Мінімум, на який усім треба погодитися, — це не розміщувати контрагітацію й рівно ставитися до всіх політичних сил.

Ще один механізм, але не панацея — це експертна рада перед виборами щодо дотримання ЗМІ певних вимог. Треба нагадати про неї Нацраді та ЦВК.

Тамара Кравченко, очільниця відділу зв’язків Нацради зі ЗМІ, громадськими організаціями та діяльності суспільного мовлення:

— Оскільки законодавство не змінилося, Нацрада на цих виборах матиме такі ж можливості, як і раніше. У нас працює робоча група щодо виборів, до якої входять незалежні ГО та міжнародні організації.

Ми неодноразово казали, що в нас мало функцій регулювання, особливо щодо контенту. Але ми робимо моніторинг за дуже вдалою системою, яку розробив європейський експерт, Расто Кужель, і тепер її ще покращує. Методологія дозволяє показати, які були маніпуляції, в яких ефірах було більше запрошених з одного боку, яка тональність виступів…

Ми не можемо впливати на своїх ліцензіатів відповідно до цього моніторингу, але ми принаймні його оприлюднюємо. Я переконана, що шлях саморегулювання і співрегулювання —  найкращий.

Євген Радченко, директор із розвитку ГО «Інтерньюз Україна»:

— Головний ворог свободи слова — не держава, а власники великих каналів. Друга проблема — некритичне ставлення до джерел інформації самими журналістами. Крім того, це жадібність ЗМІ й бажання заробити на виборах. Медіа треба раз і назавжди зрозуміти, що не вибори працюють для журналістів, аби їх збагатити, а журналісти працюють для суспільства.

Законодавцям нарешті треба визначитися, хто відповідає за діяльність ЗМІ під час виборів — Нацрада чи ЦВК. Це дрібні зміни в законодавстві, які ще можна встигнути прийняти — при політичній волі.

Регулятор має бути підсилений. Хоч би тим, що депутати не приймуть постанову про мораторій на перевірку ЗМІ. Має бути заборонено політичну рекламу на телебачення та радіо.

Я великий прихильник відновлення громадських кампаній на кшталт «Краще не брехати». Вони сильніше впливали на журналістське середовище, ніж просто моніторинги.

Сконсолідуймо зусилля медіа та держави! Адже зовнішні загрози тепер набагато сильніші, ніж внутрішні.

Дмитро Хоркін, генеральний продюсер «Українського радіо»:

— Ці вибори ми вперше будемо висвітлювати як незалежний мовник, а не рупор Комуністичної партії чи держави, яка призначала наших керівників. І це велика відповідальність.

На Суспільному не буде політичної реклами в міжвиборчий період. Наші журналісти керуються тільки редакційним статутом, на них ніхто не тисне. Але, на жаль, перший канал Суспільного радіо та ще одне розмовне — «Радіо НВ», згідно з дослідженнями, слухають лише 20 % аудиторії. А всі інші слухають музичні, де в новинах розповідають, що рейтинг однієї кандидатки зріс, а інший подарував корову селу. Діджеї, які читають там новини, не усвідомлюють важливості своєї роботи.

Великий виклик також — вибір редакціями експертів, особливо політологів, адже вони часто працюють на політичні сили. Треба шукати незалежних та повідомляти про те, що хтось із запрошених консультує таку-то політичну силу.

Дмитро Золотухін, заступник міністра інформаційної політики:

— Я теж вважаю, що держава має бути якомога далі від регуляції медіа не тільки перед виборами, а й у цілому. Переконаний, що рішення КЖЕ та НМР мають бути ширше представленими в публічному просторі.

Але не думаю, що КЖЕ, НМР і всі інші організації зможуть забезпечити швидкий результат. Крім того, вони часом дискредитуються тими, кого вони критикують, — адже це часто представники популярних медіа, в яких є для цього більше можливостей. Тому подальше створення саморегуляційних установ і розвиток наявних — це не єдиний вихід.

Потрібні відкриті листи, заяви експертів, медійних ГО — такі, які, наприклад, часом пишуться ними щодо законопроектів або певних дій держави. Але бракує тих, які дають спільну оцінку діяльності, наприклад «РИА “НовостиУкраина”» й того, чи є Кирило Вишинський журналістом, чи ні. У якихось ситуаціях такі листи та заяви є, а в інших ні. Чому? Їх написання не потребує створення нових інституцій.

Наталя Болховська, «Вінницький прес-клуб»:

— Із 1 вересня, коли вимкнули аналогове ТБ, чверть населення лишилася без телебачення. У цьому є позитивний момент — вони вже не під впливом олігархічних ЗМІ. Цифрове ж коштує близько 600 грн — це півпенсії сільського пенсіонера. Регіони й сільська місцевість значною мірою визначатимуть результати голосування — і цей ринок вільний. Районна преса має тиражі 1‒4 тисячі примірників. Я думаю, буде багато безкоштовної партійної преси, яка боротиметься за голоси цих людей.

А щодо саморегуляції… У Молдові, де три мільйони населення, є величезна кількість скарг до комісії з етики. 40 тисяч запитів про можливість закриття католицького радіо надійшло в такий орган у Польщі. У нас про КЖЕ люди не знають, а треба, щоби знали. Варто звернутися до регіонів, створити там осередки.

Сергій Гузь, журналіст, екс-головред видання «Город 5692» (м. Кам'янське), член Комісії з журналістської етики:

— Треба визначити, не хто є й не є журналістом, а що можна вважати плюралістичною позицією у ЗМІ, а що — сепаратизмом. Наразі цієї межі не існує. А далі ми вже будемо оцінювати ситуацію відповідно до цього — кого називати прокремлівськими, сепаратистськими. Ми вішаємо ці ярлики без обґрунтування, базуючись тільки на своїй думці. Такі критерії дуже потрібні й для регіональних редакторів, щоб вести редакційну політику, не виходячи за ці межі.

Потрібен захист журналістів і редакторів на місцях. Бути незалежними в регіональних медіа — це фантастика. Кілька років власник може з цим миритися, але чим ближче вибори, тим вірогідніше, що почне тиснути. Угоди про незалежну редакційну політику не діють — власник просто розриває з редактором контракт і змінює редакційну політику. Як редактору захиститися? Можливо, є сенс думати про нову профспілку чи об’єднання журналістів.

Наталія Курдюкова, співзасновниця та керівниця харківського видання «Накипело»:

— Проблема в першу чергу в самих журналістах і їхній зацікавленості в обговоренні цих питань. Проблема не в цензурі, а в самоцензурі, особливо в регіонах. «Прогіб» ніхто не скасовував. У нас у Харкові практично в усіх медіа виходять матеріали про те, як наша губернаторка щось відкрила чи десь була присутня. Немає зацікавлення бути незалежними. І ще одна проблема в тому, чи розуміє аудиторія, що таке стандарти, й чи зацікавлена отримувати матеріали, зроблені згідно з ними та з етикою.

Ми у своєму виданні ніяку політичну рекламу не беремо, ніяку, бо маємо розкіш — міжнародну підтримку. Я — за заборону політичної реклами, бо наше суспільство не має такого рівня розвитку, який би дозволив нормально реагувати на неї.name="_GoBack">

Віктор Трегубов, головний редактор сайту «Петро і Мазепа»:

— Чимало всіх цих проблем зумовлені об’єктивними чинниками. Тому ми не зможемо просто домовитися й вирішити їх. Не лише тому, що тут немає Дубінського, Влащенко чи інших «поважних» людей. Десять років ми говорили, що проблема в тому, що всі великі медіа залежні від власників. Але з’явилися нові великі проекти — грантові, як «Громадське ТБ», й виявилося, що бути незалежним недостатньо, аби стати одночасно якісним і масовим медіа.

Довіра до медіа падає в усьому світі — навіть там, де немає проблем із фінансуванням чи втручанням у редакційну політику. Через те, що люди після появи соцмереж хочуть чути лише ту думку, яка їм подобається. Це, з одного боку, дає поштовх до розвитку авторської журналістики, а з іншого — знищує об’єктивну й збалансовану.

Сумніваюся, що допоможуть органи контролю. Чи громадські авторитети — бо для значної частини суспільства вони такими не будуть. Ми не знайдемо людей, які стали би такими для всіх.

Ми маємо прийняти думку, що це сучасний етап еволюції, а не наше недопрацювання. Так склалася економічна, демократична й технічна ситуація щодо медіа.

Все, що ми можемо, — це казати правду й не соромитися називати прізвища і сварити колег. Не соромитися сказати, що те, що вони роблять, — це не журналістика, а проплачений матеріал чи контент, спрямований на знищення нашої країни.

Валерій Калниш, головний редактор «Радіо НВ»:

— Перше — залиште рядових журналістів у спокої. Вони не потребують такого захисту, про який ішлося. Треба йти говорити до топ-менеджерів і власників — і це буде понятійна розмова. Навіть силовики часом зустрічаються з «ворами в законі», аби вирішити проблему.

Друге — в нас дуже багато структур, які відстоюють інтереси журналістів, а самі журналісти часом про них не знають. Ми між собою не можемо домовитися, хто легітимніший.

Давайте повернемося до того, що було в нульові. Повернімося до західних структур. Щоб був такий «Інтерньюз» і IREX, як тоді. Проведемо курси для журналістів, яким будуть довіряти всі.

Хороша ідея також про прес-карту: треба відрізняти хто є хто, бо щось усі хочуть бути журналістами. Хай навіть це вдасться втілити вже після виборів.

Мінімум, про що ми всі можемо домовитися з власниками, — це не публікувати контрагітацію, а давати різну політичну рекламу.

Олександр Мартиненко, генеральний директор інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна»:

— Багато медіа живуть від виборів до виборів. І от нарешті настав щасливий для багатьох із них рік, коли можна окупити свою попередню діяльність. А для власників ЗМІ, олігархів — це можливість замінити телеефіром власні грошові внески кандидатам. Внесок загальнонаціонального каналу знижує потенційний внесок у передвиборчий фонд кандидата десь на 10‒20 мільйонів доларів. Це все гроші — і ми з цим нічого не зробимо.

На прикладі Трампа, водночас, усі зрозуміли, що можна взагалі прибрати журналіста як посередника між політиком і народом. Така тенденція вже є в наших парламентарів. Мова виключно про їхні синхрони, а канали — це просто майданчик для їх розміщення. Політики говорять тільки тоді, коли є десяток камер, — про це кажуть мої журналісти. Напряму йде звернення до виборців, без участі журналістів.

Професія журналіста нині існує у трьох іпостасях: копірайтер, редактор і презентатор. Посад кореспондентів уже немає. Редактори переписують соціальні мережі, бо це легше й за це платять. Щодо цього в мене рецептів немає.

Боротися треба з новинами-метеликами, які вранці з'являються, вдень набирають зрілості, а ввечері вмирають. Таких щодня п'ять. Їх професійним журналістів треба ігнорувати.

Контрагітація буде — це ознака виборчої кампанії. А от фейковий компромат проти конкурентів — це справді проблема, з цим треба боротися.

Потрібно створювати фактчекингові платформи за допомогою донорів. У світі немає іншого рецепту. Люди, які будуть там працювати, мають забути про свою позицію й однаково перевіряти і друзів, і ворогів. А знайти таких буде важко.

Уже відбувається технологія розділення країни на південно-східну й північно-західну, яка розгорнеться під час виборчої кампанії. Ті, хто думає брати участь у поширенні цих ідей, мають уявити себе на місці мешканця Донецька, який перебуває наразі в Донецькому аеропорту. Якщо люди будуть цим займатися, врешті це закінчиться одним — Донецьким аеропортом у кожному українському місті.

Катерина М’ясникова, виконавча директорка Незалежної асоціації телерадіомовників (НАМ):

— Зараз нам треба зробити зусилля й оголосити правила роботи під час виборів. Дуже конкретний список. Якби суспільний мовник публічно погодився працювати за цими правилами, було би вже добре. Потім потрібно запросити всі охочі медіа сформувати групу тих, хто «за все хороше». А Нацраді, «Детектору медіа» та іншим організаціям на початку грудня оголосити ці правила й методику моніторингу. І вже потім оцінювати контент згідно з ними.

Як тільки сформується нова громадська рада в Нацраді, треба ініціювати нову експертну раду до виборів.

Любов Найдьонова, медіапсихологиня, докторка психологічних наук, керівниця всеукраїнського експерименту зі впровадження медіаосвіти:

— Я щаслива, що ця розмова про висвітлення виборів у країні в стані війни почалася. Нам треба йти до власників, топів і звичайних журналістів, діяти всюди.

Усі ці наші проблеми вирішить тільки звернення до людей. Треба підвищувати їхню медіаграмотність. Люди не знають, що таке якісна й неякісна журналістика. Наш освітній експеримент — всеукраїнський, у ньому беруть участь школи кожної області. На базі цих шкіл медійники могли би виступити перед освітянами, поділитися знаннями, а вони далі понесуть цю інформацію. Це напередодні виборів могло би дати дуже позитивний рух. Запрошую всіх до цього.

Фото Надії Федорової