Крим дав українській журналістиці чимало яскравих імен. Ще в дев’яностих, коли півострів був зоною турбулентності, тутешні журналісти мали нагоду працювати з інформаційними приводами, цікавими всьому світу, та вчитися в колег із провідних західних ЗМІ. За роки незалежності тут виникла яскрава й непровінційна медійна екосистема, що говорила кількома мовами (російською, українською, кримськотатарською, мовами меншин). Російська окупація 2014 року завдала кримській журналістиці нищівного удару.

Валентина Самар, отримавши диплом журналіста в Києві, у 1991 році «вийшла заміж у Крим». Журналістську кар’єру починала в українській редакції Кримського державного радіо, де вела власну авторську програму «Два кольори». Згодом з’явилося творче об’єднання «Острів Крим», де новини виходили кількома мовами. «Ми допомагали створювати національні редакції етнічних груп, які поверталися з депортації». Радіоініціатива поширилася і на телевиробництво, і в професійному житті Валентини на кілька років з’явилося державне телебачення.

Наприкінці 90-х журналістка працювала в кримських ЗМІ й одночасно у всеукраїнських була власним кореспондентом, зокрема на «1+1» та Новому каналі. А оскільки інформація з Криму, зроблена фаховими журналістами, завжди була дуже затребуваною, паралельно співпрацювала з українською редакцією BBC і подеколи з Reuters.

У 2003 році в період «тузлинської кризи» Валентина Самар почала писати для «Дзеркала тижня», ця співпраця триває й досі, хоча авторка статей давно перестала бути «власним кореспондентом» видання в Криму.

Своїм найважливішим професійним доробком Валентина Самар вважає створення «Центру журналістських розслідувань» у Криму, який на початку 2014 року було зареєстровано як інформаційну агенцію, що виробляє мультимедійний продукт. «Центр», працівники якого займалися антикорупційними розвідками, став базою для тренінгів із технології журналістських розслідувань для всієї України, і виховує вже друге покоління журналістів-розслідувачів.

Гаяна Юксель називає свій шлях у журналістику «із Криму до Криму». Її сім’я повернулася з депотації наприкінці 90-х. Гаяна закінчила середню школу у Джанкої, але професійну освіту поїхала здобувати в Ростов-на-Дону — вже на той час у тамтешньому університеті журналістика викладалася півстоліття. Навчаючись, Гаяна Юксель співпрацювала з газетами «Труд», «Комсомольская правда», була задіяна в кількох місцевих проектах. У Криму, Гаяна продовжила роботу в корпункті «Комсомольской правды» і проекті «Теленеделя».

Молоду журналістку цікавила історія кримсько-татарської преси, що стало темою її дисертації. Гаяна із захопленням спостерігала, як кримскі татари, повернувшись на батьківщину, відроджували свої медіа. «Мову, релігію, культуру нашого народу ЗМІ зробили важливими і затребуваними. Тобто це не стало чимось нав'язливим, що спускають згори, – це стало природним, красивим, і тому дуже популярним».

А у 2006 році Гаяна Юксель з однодумцями створила інформаційну агенцію «Кримські новини». «Це був регіональний проект із яскраво вираженою національною і етнічною компонентою. Ми писали про все, що відбувається в Криму, але у фокусі нашої уваги був кримськотатарський народ». «Кримські новини» співпрацювали з «Аль-Джазірою», BBC, TRT — державною телерадіокомпанію Туреччини.

У 2014 році команда була змушена переїхати на материкову Україну. І вже тут, у Києві, рік тому створили радіо Hayat, що в перекладі означає «життя».

Володимир Притула потрапив до Криму в часи перебудови за розподіленням — як випускник Одеського політехнічного інституту. Його, нежурналіста за фахом, дивувало, що про «буремне, надзвичайно яскраве» життя ні місцева, ні центральна преса не пише: про севастопольських неформалів, представників української громади, «Просвіти», яка тоді ще називалася «Товариство української мови». Ще більше Володимира дивувало, що ці події трохи, але висвітлювали московські видання. «Я запитував тоді в наших активістів, чому вони самі не пишуть? Тим більше, що в українських громадських організаціях було багато журналістів, зокрема військових журналістів. Вони відповідали: “У нас немає часу, пиши ти”».

І він почав писати. Спочатку замітки в місцеву пресу. Потім зателефонував до газети «Молодь України», яку надзвичайно любив і яка була на той час надзвичайно популярна. Редакція просто брала його інформацію. Ця діяльність захопила Володимира Притулу, він переїхав жити до Сімферополя. Першим працедавцем, який заплатив Притулі гонорар, був Сергій Набока — «батько» «Уніару», першої незалежної в Україні інформаційної агенції «Республіка».

Невдовзі Володимир почав співпрацювати з «Радіо Свобода», «Інтерфаксом», Reuters, друкувався у «Дзеркалі тижня» — впродовж 10 років від початку появи тижневика, співпрацював із газетою «Голос України».

Володимир каже, що фахових журналістів у Криму було не дуже багато. «Можу назвати більше десятка людей просто з хорошою базовою освітою, а головне — з гарячім серцем, які прийшли в професію, залишилися в ній і прикрасили кримську журналістику».

Після анексії Криму Російською Федерацією інформаційне агентство «Центр журналістських розслідувань», проект «Крим. Реалії» української редакції «Радіо Свобода», QHA Агентство «Кримські новини», ТРК «Чорноморська», телеканал АТR (і його проекти — сайт «15 минут», дитячий телеканал Lale, радіо Meydan), портал BlackSeaNews, сайт «События Крыма» та інші медіа були вимушені виїхати з Криму та відновили роботу на материковій Україні (єдина українськомовна газета «Кримська світлиця» «роздвоїлась»: у Криму журналісти продовжили випуск сайту, а в Києві з’явилося друковане видання з новою редакцією). Поруч із ними виникли нові проекти, що говорять про Крим: радіопроект «Крым. Реалии» та його партнери ГО «Радіо кримських громад», Радіо Hayat, програма «Київ-Донбас» «Громадського радіо», телепроект «Громадське. Крим», канал Суспільного «UA: Крим», кримськотатарська редакція іномовлення України «UA:TV», платформа ДП «Кримський дім» та інші. Сьогодні на материковій Україні працює більше десятка ЗМІ, адресованих кримчанам.

Є й такі, що залишилися. Прийняли нав’язане окупантами російське правове поле та працюють, уникаючи гострих політичних та соціальних тем. Чи правильно вони роблять? Чому важливо не тільки говорити про Крим, а й жити в Криму, попри те, що він окупований? Що робити, аби наблизити звільнення півострова? Про це в межах спецпроекту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» розмірковують головна редакторка Інформаційного агентства «Центр журналістських розслідувань» та оглядачка «Дзеркала тижня» Валентина Самар, директорка інформаційного агентства «Кримські новини» та головна редакторка Радіо Hayat Гаяна Юксель та шеф-редактор проекту «Крим. Реалії» української редакції «Радіо Свобода» Володимир Притула.

— Колеги, які ЗМІ зробили доокупаційну журналістику Криму і впливали на розвиток медіа в масштабах України?

Валентина Самар: У 90-ті роки в Криму відбувалися події, які мали значення не локальне, не регіональне, а міжнародне — розподіл Чорноморського флоту CРСР між Україною і Росією, статус Криму, повернення кримських татар — цілого народу й релігії — зі сталінської депортації. Крим мав усі складові потенційного тліючого конфлікту, й дуже багато порівнянь ходило, на що це буде схоже: чи то нові Балкани, чи то нова Чечня? Завдяки цим подіям не вщухала увага міжнародної преси до Криму. І для нас це була серйозна фахова школа. Вже в 90-х ми працювали за високими професійними стандартами Бі-бі-сі, Reuters, АР і світових телекомпаній, адже працювали для них фрилансерами, працювали з іноземними журналістами, допомагаючи їм у Криму. Пам’ятаю часті візити президентів, прем’єрів до Криму, міжнародні саміти, які там часто проводились, — Ялту називали літньою столицею України.

Все це, звісно, формувало нерегіональний рівень журналістики. Тому дуже багато журналістів поїхали з Криму в Київ і стали дуже відомими. Почнімо з Тетяни Коробової, яка й до того вже була дуже відомою, а також Олена Притула, Юрій Куликов, Олена Савченко, Осман Пашаєв, Андрій Яницький. Чимало молодих журналістів, які працювали в кримських ЗМІ, приїжджали в Київ на тренінги й залишалися, як, приміром, Роман Бочкала. Місцева журналістика була настільки сильна, що навіть журналістів із президентського пулу редактори не завжди відряджали з Києва на події до Криму, бо знали, що кримські кореспонденти відпрацюють самі.

Тому кримська журналістська школа була потужною. І дуже солідарною. Ми вміли постояти за себе.

— Чи можна сказати, що матеріали кримських журналістів були більше затребувані світовими ЗМІ, ніж центральними українськими?

Валентина Самар: Я так не можу сказати, бо в мене великий досвід роботи і для національних ЗМІ: наша робота завжди була дуже затребувана. Фахові журналісти, які пройшли таку школу, працювали за професійними стандартами й мали добре ім’я, були нарозхват. Коли ти йшов з однієї роботи з принципових причин, ти безробітним не залишався.

Те ж саме стосується кримських ЗМІ, які мали абсолютно нерегіональну історію. Це ТРК «Чорноморська», яка мала охоплення аудиторії не лише в Криму, а й на на півдні України й навіть на російській Кубані. Оскільки я там свого часу працювала, то знаю, що люди зі своїми проблемами телефонували і з Херсонської, і з Миколаївської областей.

ATR — перша і єдина у світі кримськотатарська телекомпанія — це взагалі унікальна історія. Вона так потужно розвивалася перед анексією Криму, що буквально за кілька років стала найцікавішою й наймодернішою ТРК не тільки в Криму, але і в Україні в цілому.

Серед унікальних проектів не можна не згадати міжнаціональне об’єднання «Острів Крим», створене на державному радіо на початку 90-х, у самий розпал «мєшковщини». Наші новини щогодини виходили кримськотатарською, українською й російською мовами, а ще — вірменською, болгарською, німецькою. Закордонні журналісти знімали про нас сюжети й дивувалися, бо вони такого досвіду дуже мало бачили в світі.

Володимир Притула: Кримська журналістика стала яскравим явищем в українській журналістиці. І це при тому, що за радянських часів вона була одна з найпрісніших журналістик не тільки Радянського Союзу, а й України. Згадати хоча би «Кримську правду» — таку кондову, найбільш цензуровану газету. Молодіжний «Кримський комсомолець», теж надзвичайно прісний. А ці районки жахливі! Усе, що було в радянські часи найгіршого, існувало тут практично до кінця перебудови. Потім вибухнув «Кримський комсомолець», який став «Южным курьером». Цю газету зачитували, її наклад був величезний.

А потім — отакий неймовірний вибух: повернулися кримські татари, завирувало життя на державній телекомпанії, де з’явилася українська редакція, а потім — кримськотатарська, а потім — міжнаціональна. З’явилися нові ідеї, творче об’єднання «Остров Крым», програма «Сиреневый айсберг», унікальна на той час. Це що стосується радіо. З’явилася «Чорноморка» — перша незалежна, а потім одна з найяскравіших телекомпаній.

На газетному ринку першим променем стала газета «Авдет», яка робилася у «врем’янці» — тимчасовому будиночку на городі Ільмі Умерова, українського національного героя. Тексти набиралися в напівкустарних умовах, а друкувалася газета в Литві. Це був кінець перебудови, цензура, в Криму друкувати було ще неможливо.

1992 рік — з’являється «Кримська світлиця», перша справжня повноцінна україномовна газета. До цього в Красноперекопську активісти видавали «Кримський вісник», який виходив раз на місяць, а «Кримська світлиця» навіть після анексії відродилася й виходить у Києві.

2000-ні роки — це «Первая Крымская», яку очолила Ліля Буджурова — перша редакторка газети «Авдет», журналістка, яка зараз залишається найвпливовішою, до її думки досі прислухаються.

Валентина Самар: Ще було «яскраве» «Крымское время».

Володимир Притула: Це було специфічне видання, але теж яскраве. «Крымская правда» теж залишилася — радянська журналістика була затребуваною в Криму.

Кримська журналістика була і залишається напрочуд різноманітною. Крим сам по собі був місцем суперечок, інформаційним вулканом. Тому удар 2014 року по кримській журналістиці був надзвичайно сильний, майже смертельний.

Гаяна Юксель: Крым всегда имел серьезную и разнообразную прессу, и для этого были все исторические предпосылки и традиции. К примеру, работая над диссертацией, я подсчитала, что у крымских татар до депортации выходило 129 печатных изданий, а сколько еще потеряно, скольких еще мы не знаем. Есть издания, о которых известно лишь благодаря одной строчке в каком-то источнике. Во времена тоталитарного режима этот потенциал был придавлен, понятно, что на полуострове, как и везде в тоталитарном государстве, была выстроена однопартийная система прессы. А когда, уже после развала СССР, были созданы условия для развития и свободы прессы, это, конечно же, проявилось в большом количестве открывшихся СМИ, в разнообразных материалах, журналистских проектах.

Если говорить именно о крымских татарах, то, вернувшись на родину в конце 1980-х из депортации, они смогли возродить свои национальные средства массовой информации. Эти медиа очень сильно повлияли на сам народ и воссоздали стратегически важные для нас компоненты — язык, религию, культуру. Журналисты сделали их важными и востребованными, заинтересовали людей.

Поэтому Крым всегда был открытым и насыщенным с точки зрения СМИ регионом. По последним данным, перед оккупацией Крыма РФ в 2014 году в Крыму было зарегистрировано официально 1350 СМИ. Понятно, что работали не все. Но все равно, на два миллиона населения — какая концентрация СМИ и какое количество разных журналистских проектов!

— Отже, 2014 рік, анексія Криму, закрито близько 70 теле- й радіокомпаній, багато кримських журналістів були змушені виїхати з Криму. На материкову Україну мігрували цілі редакції. Розкажіть про ці медіа, а також про нові проекти, яких би не було, якби не анексія Криму.

Валентино, почнемо з «Центру журналістських розслідувань», який ви очолюєте, й ТРК «Чорноморської», на платформі якої ви робите телепрограму. З якими новими завданнями ви почали працювати тут? Хто і яка за кількістю ваша аудиторія?

Валентина Самар: Інформаційне агентство «Центр журналістських розслідувань» — це медіапроект ГО «Інформаційний прес-центр», однієї з найдавніших у Криму і найбільших на півдні та сході України медійних організацій. У нас була ціла мережа по всьому Криму — шість медіацентрів. У кожного з них були свої медіапроекти — сайти, теле- чи радіопрограми на місцевих станціях, а в Севастополі — сайт та агентство журналістських розслідувань «Гражданская оборона» на чолі з Тетяною Ріхтун. Ми мали власну студію виробництва, де в рік випускали від одного до трьох телепроектів, які розміщувалися на місцевих телекомпаніях. Центр журналістських розслідувань також був базою для тренінгів із технологій журналістських розслідувань для ЗМІ всієї України.

У наших медіапроектах працювали більше 20 журналістів, і на той час не було жодної подібної редакції в Криму та на півдні України, яка би спеціалізувалася на антикорупційних розслідуваннях. Приміром, законність доходів політиків і чиновників ми досліджували ще 2008 року, коли про публічне декларування їхніх статків мріяли тільки справжні відчайдухи. І за ці розслідування ми стали лауреатами першого національного професійного конкурсу «Гідна Україна» ще в 2009 році! Тема контролю за «золотом партій» — фінансами політичних партій ще взагалі не звучали в українських ЗМІ, а ми вже робили спецпроект «Ціна влади», досліджували видатки політиків і партій на виборчу кампанію-2012.

На початку 2014 року ми зареєструвалися як інформагенція і вже йшли до того, щоб наші медіацентри виростали в самостійні ГО і ЗМІ, інституційний розвиток яких передбачався на наступні роки.

Наш центр був першою недержавною установою, яку захопили російські військові, що стояли за спинами проросійських маргіналів. Це транслювалося у прямому ефірі. Ми були змушені залишити свою студію, коли почався тиск і погрози. Ми розуміли, що рано чи пізно нас звідти викинуть без нічого, тому орендували приміщення у ТРК «Чорноморська», куди й перевезли обладнання і все, що змогли. Працювали, майже щодня виходячи в прямий ефір, аж до початку серпня, і, мабуть, були останніми з кримських ЗМІ, хто, виходячи в ефір на півострові, називав речі своїми іменами: окупацію окупацією, анексію анексією.

Усе це було розгромлено в один момент разом із самою «Чорноморкою». Студії було зруйновано, техніку вивезено. Ми залишилися майже без нічого, крім власних комп’ютерів, але не припиняли випуски новин. Поступово люди переселялися в Київ, і вже з осені 2014 року ми зібралися в редакцію. У цей час «Чорноморська» відновила супутникове й кабельне мовлення вже з Києва.

— Тобто, як і в Криму, ви використовуєте інтернет-платформу і телемайданчик?

Валентина Самар: Так, ми завжди намагалися конвергувати матеріал: якщо ввечері виходила програма, то на ранок із неї були новини, стаття чи інтерв’ю. Ми весь час робили контент для кількох платформ, щоби ширше його розповсюдити і збільшити свою аудиторію. Ми працювали як агентство, яке виробляє мультимедійний контент «кримської тематики». Цим ми займаємося й сьогодні.

У нас багато розслідувань за цей час вийшло у проекті «Слідство. Інфо», який транслювався в ефірі трьох національних телеканалів. Проект стартував фактично водночас із анексією Криму, і ми проводили розслідування на окупованій території, коли ще там перебували. Перші наші розслідування — вбивства, зникнення людей: Решата Аметова, Тимура Шаймарданова, арешт Олега Сенцова, Олександра Кольченка, викрадення Андрія Щекуна. Ми робили ці матеріали ще з Криму, і майже ніхто з нас не користувався псевдонімом.

Ми відроджуємося — вже третій рік у нас працює корпункт у Херсоні, ми намагаємося бути ближчими до кордону, ближчими до людей, намагаємося й там, на підступах до Криму, зачищати територію від корупції. Працюємо з журналістами локальних ЗМІ Херсонщини, проводимо спільні розслідування.

— Ще одне медіа, яке переїхало з Криму на материкову Україну, — Інформаційне агентство Qirim Haber Ajansi («Кримські новини»), на базі якого торік з’явилося радіо «Хаят».

Гаяна Юксель: Мы начали работать в Крыму в 2006 году. За эти 10 лет с небольшим нам удалось реализовать массу проектов, которые, на наш взгляд, популяризовали и сам крымскотатарский народ, и Крым как уникальный этнополитический регион. Помимо освоения интернет-площадки, где представлялись новости в виде текста, фото и видео, мы делали телепроекты. Например, программа «Крымское зеркало», 87 выпусков которой вышло в эфире ТRТ — гостелерадиокомпании Турции с 80-миллионной аудиторией. Наша программа выходила раз в неделю на канале ТRТ «Авас», но, к сожалению, была приостановлена из-за оккупации Крыма. Последние выпуски мы снимали, рассказывая о самообороне, о зверствах, которые чинились в Крыму, о похоронах Решата Аметова и так далее. Была еще масса проектов, среди которых совместные проекты с Би-би-си, «Альджазирой», ТРТ, другими международными и украинскими медиа.

За это время мы участвовали в конкурсах, получали награды. Много молодых журналистов у нас выросли и ушли в другие крымские СМИ, уехали за пределы Крыма. Поэтому то, что случилось в 2014 году, для меня стало огромной трагедией. Я прекрасно понимала, что из-за нашей позиции в Крыму нам остаться не дадут.

На момент аннексии в редакции работало 25 человек. Основной удар пришелся на генерального координатора информационного агентства — моего супруга Исмета Юкселя. Во-первых, в августе 2014 года ФСБ запретила ему въезд в Крым в течение пяти лет. Он стал третьим, кому официально огласили такой запрет: сначала Мустафа-агъа Джемилев, потом Рефат Чубаров, а потом он.

К сожалению, давление продолжилось и на материковой Украине. Это было осенью 2014 года. Мой муж подходил к дому, сзади подошел человек и на ломаном турецком языке сказал ему проходить в машину. В машине сидели четыре человека. Исмет сел в машину и почувствовал под спиной дуло. Ему сказали не дергаться и не разворачиваться. Один из сидевших в машине, опять-таки на ломаном турецком, стал с ним разговаривать. Они разговаривали долго, но суть разговора сводилась к тому, чтобы Исмет сделал заявление в отношении Мустафы Джемилева: мол, что он вор и коррупционер. И тогда Исмету можно будет въехать в Крым и ему вернут его бизнес. Он сказал, что они знают, что он этого не сделает, поэтому могут стрелять. После этого у него спросили, не думает ли он, что у него дочь и жена в Крыму. Тогда он понял, что ситуация серьезная… Ему пообещали, что через какое-то время вернутся к этому разговору, но больше не появились.

Я уже не говорю о провокациях, о вызовах в ФСБ, об избиениях, о том, что нам угрожали. Но мы понимали, что остаться в Крыму не сможем, и до времени «Ч», которым было назначено 1 апреля 2015 года, делали все, чтобы перенести работу в Киев и здесь продолжить.

— Запитання до Валентини і Гаяни: на які кошти ви працюєте, хто ваші інвестори?

Валентина Самар: Ми працювали і продовжуємо працювати виключно на кошти міжнародних фондів і донорів. Це стосується і спільних розслідувальних проектів. Приміром, «Слідство. Інфо» спонсорувало Міністерство закордонних справ Канади. Багаторічний проект інституційного розвитку Інформаційного прес-центру та діяльності редакції фінансувало USAID через програму «У-Медіа» «Інтерньюз-Нетворк». Ця ж програма підтримує і розслідування, які ми робимо з нашими колегами з локальних центрів журналістських розслідувань, які виходять тепер на Bihus.info у програмі «Наші гроші з Денисом Бігусом». Діяльність на прикордонні з Кримом, тренінги для журналістів Херсонщини і спільні розслідування з ними підтримав Фонд розвитку ЗМІ посольства США. Крім того, ми подаємося на різні конкурси, отримуємо грантові кошти для додаткових проектів.

Гаяна Юксель: У нас три источника финансирования: грантовая поддержка, поддержка диаспоры и наш частный бизнес. Если в Крыму большую часть средств давал сопроводительный бизнес, которым мы легально занимались, то сейчас, когда бизнес разрушен и запускается с нуля, главными для нас являются поддержка грантодателей и крымскотатарской диаспоры, в основном из Турции и Румынии.

— Володимире, на кого спрямований проект «Крим. Реалії» української служби «Радіо Свобода»? Що вам вдається зробити, на відміну від ваших українських колег, які не мають корпунктів по всьому світу? Хто ті люди, які відвідують сайт, слухають і дивляться ваші програми, адже ваш проект — теж мультимедійний?

Володимир Притула: Проект «Крим. Реалії» був відповіддю компанії «Радіо Свобода» / «Радіо вільна Європа» на окупацію й анексію Криму. Уже в перші дні окупації стало зрозуміло, що передусім страждатиме свобода слова, право людей на отримання інформації. Були захоплені або заблоковані українські телеканали, незалежні місцеві теле- і радіокомпанії. Ми спостерігали напади на журналістів, і стало зрозуміло, що кримчани стикнуться з проблемою браку достовірної інформації. Тому ми почали працювати вже на початку березня 2014-го. Проект «Крим. Реалії» створювався кримськими журналістами й редакція працювала в Криму. Спочатку я працював сам, та вже в 20-х числах березня з невеликою командою ми запустили перший, російськомовний, сайт «Крым. Реалии».

Потім запустили україномовний сайт і сайт кримськотатарською мовою. Редакція ще перебувала в Криму, але одночасно в Києві ми почали працювати над телевізійним проектом. Перші програми знімалися й повністю монтувалися в Криму, й тільки після цього ведучі записувалися в Києві.

Із травня ми відчули тиск спецслужб — журналістів викликали колишні есбеушники в колишню штаб-квартиру СБУ, де вже було ФСБ. А потім долучилися, власне, кадрові працівники ФСБ: погрози журналістам, їхнім родичам... Журналістам нагадували долю колег, яких викрадали в той час, київських і кримських — Андрія Щекуна, активіста Решата Аметова. Нам казали прямим текстом: «Через співпрацю з “Крим. Реалії” вас чекає ця доля, можна не дійти додому».

28 журналістів були змушені покинути Крим. Більшість із них продовжує співпрацю з проектом тут, на материку. І така ж сама кількість були змушені припинити співпрацю з проектом: або пішли із професії, або припинили працювати з нами. Це теж було велике випробовування для нас.

19 квітня 2016 року в семи кримських журналістів, яких запідозрили у співпраці з «Кримом. Реаліями», пройшли обшуки. Микола Семена був затриманий, його засудили до ув’язнення умовно, але із забороною на три роки займатися журналістською діяльністю. Нам удалося видати тексти, які він писав для «Криму. Реалій» за два роки праці з нами: це книжка на тисячу сторінок. Вся історія перших років окупації.

Зрештою нам довелося вивезти редакцію на материк, закрити офіційний офіс, а за рік і неофіційний. Після розгрому 2016 року в нас забрали всю оргтехніку. Їм вдалося залякати частину людей, хоча не вдалося знищити нашу журналістську мережу. З’явилися активісти, блогери, які не є професійними журналістами, але стали справжніми громадянськими кореспондентами — частина з них працює відкрито, частина не афішує цього. Але кількість наших джерел інформації попри зусилля російських спецслужб збільшилася. Як і наша аудиторія в Криму.

Зараз російськомовний сайт «Крым. Реалии» має 1,5–2,5 млн відвідувачів на місяць, десь від трьох до п’яти мільйонів переглядів сторінок. Звісно, переважно це не кримська аудиторія, хоча ми працюємо для кримчан. Але так сталося, що ми стали також джерелом інформації про Крим, вікном із Криму. Тому нас читає вся Україна й Росія, а кримчан серед читачів — майже половина. Наш сайт намагаються блокувати у Криму. Але технічні можливості (VPN тощо) дозволяють обходити блокування. Ми бачимо, що цифри нашої кримської аудиторії зростають.

Для кримчан ми запустили радіопроект. Спочатку він виходив лише на середніх хвилях і робився спільно з українським суспільним мовником. Тепер ми маємо власний проект в FM-діапазоні 24 години 7 днів на тиждень і плануємо розширюватися. Маємо дві телевізійні програми — україномовну для аудиторії на материку та російськомовну для аудиторії як у Криму, так і за межами України. Нас дивляться в більш як 20 країнах у мережі міжнародного телеканалу «Настоящее время» (Current Time). Крім того, регіональні партнери беруть наш продукт. Ми маємо більш як 100 тисяч підписників у Фейсбуку, десятки тисяч у Твіттері, у ВКонтакте, в Однокласниках, Ґуґл+, Телеграммі, Вайбері.

Я був вражений, коли запостив наш текст про Ялту в одній із проросійських ялтинських груп. Знайшлися люди, які сказали: «Так це ж “Радіо Свобода”, це ж америкоси, піндоси». Та одразу десятки й сотні людей, які, я знаю, мають проросійські погляди, почали писати: «Крим. Реалії» — це є одне з небагатьох джерел, де можна щось дізнатися, де інформація не зацензурована. «Це ж вам не “Кримінформ”», — писали. І це найвища оцінка.

— Наскільки ви відчуваєте, що те, що ви робите з материкової України, потрібно кримчанам, що на ваш сигнал чекають в Криму?

Володимир Притула: Наша головна аудиторія — кримчани, ми працюємо для них, думаємо про те, що їм цікаво було би прочитати. Звісно, оскільки ми є частиною великої міжнародної компанії, в нас є можливість отримувати інформацію від наших кореспондентів із Вашингтона, Москви, Києва, Лондона тощо. Якщо це цікаво, ми даємо цю інформацію кримчанам. У першу чергу ми пишемо про те, що відбувається в Криму. Для нас важливо отримувати фідбек, коли нам дякують, сварять по-злому, сварять по-доброму, критикують.

Спершу ми дуже переживали, що люди будуть боятися телефонувати. Так, спочатку боялися. А коли ми почали менше говорити про політичні питання, а більше — про соціальні, які турбують кримчан, звичайні люди почали дзвонити й розповідати, що в них світла немає, немає води, що в них проблеми з перетином адмінкордону, з виїздом за кордон із російськими паспортами, з нищенням їхнього майна тощо.

Телефонують і в ефір, і поза ефіром, просять звернути увагу певну тему. У нас є важлива місія — ми одне з небагатьох видань, яке регулярно й постійно стежить за всіма судами, що відбуваються в Криму. Про переслідування й арешти ми отримуємо інформацію від незалежних журналістів, громадянських журналістів, блогерів, просто від кримчан, які надсилають нам повідомлення.

— У нас є прифронтова територія на Донбасі. Чи можна сказати, що з Кримом також є прифронтова територія — Херсонська область, Одеська, Запорізька? Якби центральні канали брали матеріали, створені тамтешніми журналістами, ці історії були б інакші?

Валентина Самар: Ви просто не уявляєте тамтешній рівень журналістики. У шести районах, прилеглих до Криму, немає жодної локальної телекомпанії, останнє радіо померло торік. Люди там більше дивляться російські канали, ніж українські.

Зараз немає проблем із тим, щоб отримати інформацію, є проблема, як виробити на місці якісний контент — на це гроші потрібні. Але якісний контент є. Інша справа — редакційна політика, і що ті чи інші канали ставлять у десятку своїх новин.

Гаяна Юксель: Полоса в Херсонской области, которая граничит с Крымом, и в целом Херсонская область — очень сложный регион, где сильно российское влияние. В том числе, к сожалению, влияние российских СМИ, которые и из оккупированного Крыма, и из близлежащих территорий России воздействуют на тамошнюю аудиторию.

Некоторые тамошние журналисты, будучи на территории Украины, как мне кажется, не очень хорошо представляют себе происходящее в Крыму или относятся к этому странно. Я думаю, что их немного, но они журналисты, и некоторые из них возглавляют СМИ. Приведу простой пример. Мы ездили в Генический район Херсонской области и разговаривали с редакторами ведущих местных печатных изданий о создании вкладки на крымскотатарском языке в их изданиях. Когда я рассказала о том, что была вынуждена покинуть Крым из-за своей позиции как гражданина и журналиста, о том, что мы писали о происходящем так, как есть, например, оккупацию назвали оккупацией, референдум — непризнанным миром, то в ответ мы услышали: «А что же вы хотели, зачем вы выступали?». Я не знала, что сказать своим украинским коллегам.

Поэтому работа в этих регионах очень важна. Необходима целенаправленная государственная политика с привлечением разных СМИ.

Мы участвовали в проекте по выпуску газеты «Крымское слово», рассчитанном на приграничную территорию Херсонской области, организованном МО и МИП, но он длился всего год.

— У Криму залишилися деякі ЗМІ, після анексії з’явилися нові, які мовлять українською, кримськотатарською, іншими мовами. Що з ними відбувається? До участі в нашому спецпроекті ми запрошували Наджіє Фемі, головну редакторку радіо «Джанлі» (Canlі), та вона відмовилася: сказала, що буде мати проблеми.

Валентина Самар: Це правда, але це не означає, що це закрита тема. Вони молодці, що працюють, виходячи з тих можливостей, які в них є.

— Наджіє Фемі брала участь у форумі «Терджиман» скайпом і, зокрема, сказала, що в Криму потрібно зустрічатися, спілкуватися, обговорювати теми, пов’язані з національною ідеєю кримських татар, різні соціальні питання. На ці слова Наджіє звернув увагу Ільмі Умеров, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу: Наджіє говорила «езоповою мовою», бо є небезпека — повертаються так звані кухонні розмови, які були за часів СРСР.

Валентина Самар: Це очевидно.

— Як працюють ЗМІ, які не визнають окупацію Криму, але перебувають на території півострова? І чому ці медіа обростають дотичними продуктами на зразок музики, записів аудіокнижок, мовних курсів?

Володимир Притула: У Криму не залишилося ЗМІ, які не визнають «нової влади». Сама легальна робота в Криму де-факто є визнанням окупації. Інша справа, що вони змушені в таких умовах жити і працювати, змушені перестати бути справжніми ЗМІ. Щось залишилося більш-менш незалежне, якісь паростки пробилися після того, як чоботами солдатськими, кагебістськими там потовклися й позакривали практично все, що можна було закрити, вичистили повністю інформаційне поле. З’явилося незалежне інтернет-радіо, проект Лілі Буджурової «Караденізпродакшн», з’явилася якась невеличка газета «Кримський терен». Це все важко назвати ЗМІ — це видання про історію, кухню, мову, культуру, і соціальних, політичних, економічних питань вони майже не висвітлюють. Звісно, хоча би таке має бути, це хоч якісь прояви незалежних, непідконтрольних владі медіа в Криму.

Решта — проросійські видання, які були, або ж прокремлівські мас-медіа, які прийшли на територію Криму. Сьогодні два десятки лише державних або пов’язаних із державою російських радіостанцій, які працюють на півострові, починаючи від «Спутника» й закінчуючи радіостанціями «Волна», «Звезда», «Вести», «Россия-1», «Крим-24» — всі на окремих частотах, украдених в українських мовників. І коли ви крутите ручку приймача, чуєте все одне й те ж саме. Те саме з друкованими виданнями: все під жорстким контролем. Десяток чи два десятки телекомпаній, локалізованих у Криму, працюють під контролем РФ. Крім них в ефірі є російські державні мас-медіа. Трошки легша ситуація в інтернеті, але там теж навіть формально незалежні або опозиційні видання мусять задекларувати лояльність Путіну й російській державі.

— Краще було б, якби радіо «Джанли» (Canli), радіо «Зейтун» (ZeyTune) — музично-культурний проект, взагалі не існувати як ЗМІ?

Володимир Притула: Звісно, хоча би таке має бути, це хоч якісь прояви. З іншого боку, це декларація, це вже сам виклик, що є непідконтрольне, воно існує.

Гаяна Юксель: В Крыму не осталось журналистики в классическом понимании. Там есть информационное поле, находящееся под контролем власти. Вычистили всех несогласных, всех называющих вещи своими именами, всех объективно освещающих события. Заполнили информационное поле российскими СМИ, то есть, по сути, изменили информационный ландшафт. И на этом фоне осталось несколько старых крымских проектов, заявивших о смене информационной политики и признании оккупационной власти, и возникли уже новые крымские.

Когда в 2014 году нас закрывали, не давали возможности работать, запретили въезд в Крым нашему генеральному координатору, ко мне пришел один знакомый крымский журналист. Он сказал мне, что я веду себя неправильно, потому что заняла такую позицию — писала о политике, об оккупации, назвала референдум 16 марта не признанным миром. А они заняли умную позицию — стали писать о культуре, истории, кухне, традициях, о песнях и плясках, и теперь им продлили лицензию. Они отошли от политики, социальных тем, правовой тематики, и таким образом остались в Крыму. А те, кто называл вещи своими именами открыто, к сожалению, были вынуждены покинуть Крым. Роскомнадзор является формальным государственным органом, потому что должен помогать СМИ получать лицензии на право информационной деятельности, а превратился в репрессионный орган, с помощью которого СМИ выдавливались из Крыма.

— Із того, що я почула від Наджіє Фемі, виходить, що вона через якісь причини змушена залишитися в Криму й робить усе, що їй під силу. Нехай це буде езопова мова, якою вона розмовляє з кримчанами й доносить до них те, що ми хочемо донести з материкової України. А є такі, хто просто змінив позицію і прийняв російську владу?

Валентина Самар: Звісно. Колаборація є в усіх сферах життя. Та й багатьом у Криму не треба було міняти свою позицію, вони дотримувалися прорадянських поглядів усе своє життя, нічого в їхньому житті не змінилося, крім того, що вони «побєділі». Тимчасово, я дуже сподіваюся.

Для Росії й корумпованої кримської влади було б ідеально, якби звідти виїхали всі проукраїнські, навіть нейтральні, але потенційно нелояльні громадяни, а їхнє місце зайняли росіяни. Чим менше на півострові залишиться людей будь-якої професії, які жили там до окупації, то для Росії краще, бо структура населення змінюється. Неймовірно серйозна політика ведеться, яка дуже добре фінансується.

Як ми можемо чинити цьому опір? До останнього залишатися там жити. Ми сиділи там до останнього. Тільки коли виникла реальна небезпека, кожен із нас поїхав.

Тому, якщо колеги знаходять форми для того, щоб залишатися там і тримати зв’язок зі своєю аудиторією, бути корисними людям, це важливо. Люди мають відчувати зв’язок між собою, зв’язок зі своїм минулим і мати надію на майбутнє. Тому потрібні проекти — культурологічні, для дітей, для молоді. Хай вони будуть не політизовані, але вони мають бути наші — українською, кримськотатарською, російською, англійською, якою завгодно мовою, але наші.

— Валентино, ви казали, що Мінінформполітики отримало гроші на такі проекти?

Валентина Самар: Так, про це повідомлялось, але як ці гроші буде витрачено — я не знаю. Поки що ми не бачимо, що їх використовують для інформування аудиторії в Криму, насамперед дитячої й молодіжної. Це ті, за кого ми маємо битися до останнього. Тому що в голові бабусь ми вже нічого не зробимо: хоч матимемо 100500 таких потужних холдингів як «Крим.Реалії», вони вже не наші (Поки інтерв’ю готувалося до публікації, МІП оголосив конкурс «Інформаційна реінтеграція Криму» на виготовлення аудіовізуальної продукції. Результати мали бути оголошені на початку вересня. Натомість перша заступниця міністра Еміне Джапарова в ефірі радіо «Крым. Реалии» повідомила про продовження конкурсу ще на місяць без пояснення причин і підстав (таймкод 21:20–23:28). — О.Х.).

— Скажіть, будь ласка, що замовчують про Крим українські ЗМІ? Про що ніколи не розповість медіа на материковій Україні?

Валентина Самар: Основні власники великих ЗМІ — це олігархи, бізнес яких зав’язаний у тому числі й на Росії. Тому багато речей не будуть звучати в цих медіа, бо це невигідно їхнім власникам.

Кримська тематика сама по собі — «терра інкогніта» і для наших колег, і для керівництва держави, бо Крим не болить і не пече як проблема, яку треба вирішувати сьогодні. І з цієї причини ніхто не занурюється в те, що там відбувається. Немає виваженої державної політики стосовно окупованої території, немає політики в гуманітарній сфері. Тому наші кримські правозахисники й журналісти продовжують роками судитися з державою Україна для зняття дискримінаційних норм законодавства, які заклали лобісти-бізнесмени.

Приміром, закон про Вільну економічну зону «Крим», який зробив нас нерезидентами. Ми, виходить, люди другого сорту в порівнянні з вами. Без папірчика — довідки про те, що ми є внутрішньо переміщені особи, — наш паспорт не працює. Ми не можемо взяти кредит у банку, не можемо будувати бізнес так, як інші. Навіть у людей, які приїдуть у Київ з окупованого Донбасу, більше прав, ніж у кримчан, які постраждали від анексії, зазнали арештів, тиску, погроз, тортур тощо. Правозахисники з Криму змушені боротися з державою Україна для скасування постанови Кабміну № 1035, яка регламентує куций перелік особистих речей, які можна взяти з собою — люди не можуть евакуюватися звідти нормально, аби не давати хабарі на тому ж «кордоні».

— Сьогодні є дві точки зору: перша — Крим у пріоритеті, вирішується питання Криму — вирішується питання Донбасу. І друга — питання війни, а не територіальної цінності, першочергове. Тобто це означає, що відсутня державна політика щодо Криму, влада не знає, як розв’язувати цю проблему. Що мають робити журналісти? Якою має бути мета загальноукраїнських і кримських ЗМІ?

Валентина Самар: Я не згодна з тим, що в держави зовсім немає політики. Немає правильної політики, бо є лобістські закони й решта законодавства, ухваленого для того, щоб олігархи мали змогу продовжувати бізнес із окупантами. Це і є політика нинішньої влади щодо Криму.

Проекти, які розробляються, в тому числі за участі громадянських інститутів, «ходять колами» Кабміну, Адміністрації Президента, Верховної Ради роками. Рішення про те, щоби збудувати туалети і стоянку для автобусів на пропускному пункті «Чонгар», Кабмін ухвалює три роки! Десятки засідань, сотні узгоджень і переузгоджень.

— Є думка, що ЗМІ мають створити запит на деокупацію. Проте, за даними Нацради з питань телебачення та радіомовлення, у 2017 році присутність теми Криму на центральних каналах становила 0,1 %, Донбасу — 2,2 %. Тема Криму йде зі шпальт газет, з екранів телеканалів. Як її утримувати? Люди, які живуть у Криму, хочуть, щоб їхніми проблемами опікувався офіційний Київ — а їх цікавить, що відбувається в Україні?

Валентина Самар: Така віддаленість Криму існувала й до анексії. Але щойно Крим з’явиться в порядку денному політиків українських і міжнародних, коли буде створено майданчик для міжнародних переговорів про деокупацію, він буде в топі новин не тільки в Україні, а й по всьому світу. Поки цього немає, вимагати розповідей про те, чого немає, від ЗМІ неможливо.

Володимир Притула: З іншого боку, Валентина розповіла про роль українського олігархату у створенні і проваджені кримської політики української влади. А власники телеканалів і ЗМІ хто, хіба не ті самі олігархи? Так, звісно, вони формують інформаційне поле. Є ЗМІ, заточені на скандал, на комерційний успіх. Подивіться певні канали. Кілька місяців голодує український активіст Володимир Балух, який оголосив голодування 19 березня 2018 року. Великий інтерес до цього?

Валентина Самар: Закриті порти, через які не можна нічого імпортувати. Експортувати товари, вироблені в Криму, також не можна без українського дозволу. Ці заборони порушуються щодня. Я називаю теми міжнародного рівня, бо вони стосуються санкцій, введених ЄС і США проти Росії через анексію Криму, — мали б ці теми цікавити українські ЗМІ?

Ми зробили кілька розслідувань, які стосуються «ільменітової схеми». (Ільменіт, титаністий залізняк, — рідкісний мінерал, який є цінною рудою для отримання титану і його похідних. Ільменіт також використовують для виробництва високоякісної фарби для бойової техніки, зокрема, військових кораблів. — О. Х.). Ільменіт — українська сировина, яка поставляється в окупований Крим на завод «Кримський титан» Дмитра Фірташа. Вироблений там діоксид титану експортується незаконно, в тому числі до ЄС. Більше того — хімічні відходи скидаються у відстійники на території Херсонської області, і Фірташ за це не платить роками, платить податки й екологічні відшкодуваня тільки росіянам. Це тема? Тема. Два розслідування щодо «ільменітової схеми» вийшли у програмі «Слідство. Інфо», ще одне — в «Наших грошах із Денисом Бігусом». Покаже це «Інтер»? Ні, не покаже. Покажуть це телеканали, на яких сидять друзі співвласників і співвласники «Інтера»? Ні, не покажуть. Тому новини, які мають досить велике значення, не будуть розходитися.

— Тож запитання залишається: що мають робити ЗМІ? З початком війни точиться дискусія, ким має бути журналіст під час війни — громадянином чи професіоналом. А мене також турбує, чи мають ЗМІ співпрацювати, коли йде війна на Донбасі, коли Крим анексований, чи вони мають конкурувати, як і раніше?

Валентина Самар: Не можна пропустити новину. Якщо ти знаєш, що це новина, але не повідомляєш її через те, що хазяїн тобі забороняє чи ти не хочеш її давати — це професійний злочин, приховування інформації від своєї аудиторії, від суспільства. Тому треба жорсткіше ставитися до дотримання професійних стандартів.

Достатньо солідарно працюють українські розслідувальні проекти. Наші закордонні колеги кажуть, що в нас дуже сильна розслідувальна журналістика. Але фахових журналістів, які працюють за стандартами, має бути на порядки більше. І вони мають створити критичну масу в нашому цеху, щоби впливати й на інших. Бо якщо 90 % повідомляють новину, а 10 % не повідомляють, то ставлення до цих ЗМІ буде іншим, їм не будуть довіряти. Хотілося би, щоби відповідальний прозорий бізнес купував чи запускав нові медіа, які створюватимуть олігархічним медіа конкуренцію.

Та й у самих журналістів має бути фахова честь і гідність — ти журналіст чи ти лакей?

Гаяна Юксель: С захватом Крыма и началом войны на Донбассе эта дискуссия ведется, но украинские журналисты, во всяком случае, примеры, которые я вижу, стараются придерживаться профессиональных принципов работы. Мы, к примеру, в силу наших возможностей отражаем ситуацию такой, какая она есть. Другое дело, что ситуация в Крыму с каждым днем не становится лучше, есть большое количество разочаровавшихся, а ситуация с правами человека вообще вопиющая. Поэтому, что касается крымских журналистов в Украине, никто из них не носит розовые очки и, говоря о происходящем, называет вещи своими именами.

— Тобто, виявляється таке: незважаючи на те, що Донбас і Крим вважають «чорною інформаційною дірою», все одно інформація потрапляє як у Крим, так і звідти журналісти можуть отримати потрібну інформацію. Але проблеми, про які каже Валентина Самар, вкладаються в загальну ситуацію: по-перше, з корупцією в Україні, а по-друге, з цехом журналістським, який відсутній.

Гаяна Юксель: Я не согласна с тем, чтобы мы пользовались понятием «черная дыра в информационном поле». Да, у нас есть проблемы с доступом к территории вещания, есть проблемы со сбором и обработкой информации, мы не можем свободно въезжать на полуостров. Но говорить о вакууме информационном неправильно, хотя бы потому, что там есть и журналисты, и очень активное гражданское сообщество, которое оттуда информацию нам передает.

Как тема Крыма должна присутствовать в информационном поле? Информационное поле формируется гражданским обществом и органами власти. Тема Крыма должна быть частью общей государственной политики, как бы это наивно или высокопарно ни звучало. Информационная составляющая этой политики должна проецироваться на все существующие СМИ. Это в теории.

Но мы упираемся в реальность, которая очень разнообразна: есть группы интересов, есть олигархические группы, есть СМИ, которые возникли с помощью гражданского общества, есть такие, как мы — крымские СМИ — и так далее. Локомотивом крымской тематики я считаю крымские СМИ. В отношении журналистского цеха крымских СМИ, которых на материковой Украине сейчас одиннадцать, можно сказать, что есть определенная солидарность. Для обсуждения глобальных проблем, для поддержки друг друга, для участия в крупных проектах мы объединяемся и эту работу проводим. Но, к сожалению, в общеукраинском масштабе этого недостаточно. О Крыме должны говорить общенациональные медиа.

На форуме «Терджиман», где мы все были, я предложила очень непопулярное средство — введение квот. Я прекрасно понимаю, что мое предложение вызовет массу препятствий, что многие не будут согласны с ним, но это один из путей для того, чтобы тема Крыма поднималась в информационном поле.

— Пане Володимире, пані Валентино, як ви ставитеся до того, щоб держава запровадила квоти на присутність кримської тематики в ЗМІ, в першу чергу, на телеканалах?

Валентина Самар: Я не думаю, що ситуація настільки критична, що потрібні заходи примусу. Бо квоти — це примус, навіть до чогось хорошого, але в цьому випадку держава не має права диктувати. Не можна обмежувати чиєсь право, аби додати комусь іншому можливостей.

Якби було про що розповідати, розповідали би всі. Щойно Кримом почне займатися влада, повірте мені, всі будуть про це розповідати. Ми — глибокі знавці кримської специфіки. Ми самі ведемо моніторинги порушення прав людини, дотримання санкцій тощо, бо це наша тематика. Але великих новин поки що ніхто не бачить, крім розслідувань, які не всі покажуть.

Володимир Притула: Звісно, щось робити треба, пробувати, не рубати будь-яку ініціативу «на корню». Та поки роль олігархів буде такою великою, квоти і виховання журналістів, щоб вони дотримувалися стандартів, тиск держави на мас-медіа чи їх заохочення не даватимуть результатів.

Валентина Самар: Треба підтримувати ті ініціативи, які є, ті ЗМІ, які вижили й показали свою спроможність, окремі медіапроекти, окремих журналістів. Не треба примушувати — треба заохочувати. Якби існувало те, що раніше називалося держзамовленням, можна було би через конкурси замовляти кримський контент і заохочувати ЗМІ його безкоштовно розміщувати. Це була би дуже велика допомога з боку держави і для того, щоб підтримати кримську тематику, і для того, щоб підтримати кримські й некримські проекти про Крим.

— Саме безкоштовно розміщувати? На форумі «Терджиман» пролунало, що новин, які некомфортні й не продаються, центральні олігархічні канали не розміщують, але певний продукт на кримську тематику ці канали купували би. Що це міг бути за продукт?

Гаяна Юксель: Такой коммерческий подход к трагедиям людей — это вообще, на мой взгляд, неправильный подход, как бы идеалистично это ни звучало. А рассказывать можно о многом, но не рассказывают же. Голодает Сенцов, голодает Балух, Недим Халилов выгнан из дома. Да, у Недима была своя принципиальная позиция, но он жил при Украине и никого не трогал, а теперь его Россия выгнала и он, по сути, бездомный, мотается между Краснодарским краем и Узбекистаном. И сколько таких судеб могут быть объединены в целые блоки историй, но ведь об этом не рассказывают центральные каналы, потому что это им неинтересно.

Более того — я смотрю такие каналы как NewsOne или «112 Украина», и меня удивляет уровень экспертов, которых они приглашают в студию, не привлекая выходцев из Крыма, не привлекая тех, кто знает ситуацию в Крыму, живя на материковой Украине. Мы слышим предложения провести повторный референдум в Крыму при поддержке Украины. Вы можете себе представить: к нам пришли, нашу территорию отняли, а теперь мы должны рассуждать, правильно отняли или нет! Это звучит с центральных украинских каналов.

Понятно, что квотирование звучит как мера принуждения, но это должна быть государственная политика. Центральные каналы тоже должны соглашаться и жертвовать прайм-таймом, ресурсом, журналистскими кадрами, проектами, чтобы тема Крыма звучала.

Володимир Притула: Ми зараз бачимо, що комерційні цілі в пріоритеті, прибуток понад усе. Але, з іншого боку, є соціальна відповідальність. Суспільство має вимагати й від держави, й від мас-медіа, щоб ця соціальна відповідальність власників і топ-менеджерів мас-медіа була відчутною.

Ми або мусимо визнати, що живемо в умовах війни, і йти на жертви, маємо бути готові, що наш робочий тиждень може збільшитися, що нам меншу зарплату будуть платити, що можуть відібрати бізнес в інтересах держави — для ведення цієї війни, обмежити свободу слова. Це маємо розуміти.

А якщо війни в нас немає, то яке ми маємо право вимагати від когось іти на ті чи інші поступки. Треба, щоби суспільство саме зрозуміло, на якому воно етапі й чого воно хоче.

— Сценарії повернення — як ми до них готуємося? Ільмі Умеров казав, що представники кримськотатарського народу працюють над тим, аби отримати кримськотатарську автономію. Чи не передчасно порушувати питання автономії, якщо у зв’язку з анексією Криму є стільки інших проблем?

Валентина Самар: Чомусь думають так: живемо-живемо, потім бац — і деокупація Криму, кримська автономія. Так не буде. Процес деокупації повинен тривати вже зараз: кожна дитина з окупованої території, яка отримала паспорт громадянина України і приїхала вчитися до українського чи якогось європейського вишу, — це вже крапелька в деокупацію. На це має бути налаштована державна політика. Кожна річ, яку робить громадянське суспільство або держава для того, щоб захистити права людини на окупованій території, — це цеглинка в основу деокупації. Не має бути бар’єру ні інформаційного, ні законодавчого (крім безпекових речей, звісно), ні комунікаційного між людьми там і тут. Адже люди знають, що ковток вільного повітря — не лише за Перекопом. Він є й там, у Криму, коли вони дивляться «Чорноморку» чи «Крим. Реалії», слухають радіо «Хаят», читають «Центр журналістських розслідувань» чи Black Sea News тощо. Це той ковток свободи і правди, який ми, журналісти, можемо їм дати. Ми хоч на мить робимо цих людей вільнішими тим, що вони вільно отримують інформацію.

Так, ми маємо внести до Конституції зміни, якими кримськотатарському народу, як і будь-якому народу у світі, буде гарантоване право на самовизначення в межах України. Давайте покажемо, яка ми вже доросла нація. Це ні до чого наразі не призведе, але це право буде дотримано вже сьогодні.

Треба розуміти, що перші років п’ять по деокупації Криму там не буде ніяких інших органів управління, окрім комендатури, військової чи цивільно-військової адміністрації. Це будуть роки, коли не буде виборів, коли будуть дуже великі обмеження, відбуватимуться фільтраційні, люстраційні процеси. Люди визначатимуться, хто вони, громадяни якої держави, а слідчі органи та суди працюватимуть, розслідуючи злочини, скоєні на окупованій території, аби була відновлена законність і справедливість.

— Я опосередковано чула таку думку людини з Криму: «Ви нас не захистили і ще хочете нас судити?..»

Валентина Самар: Колабораціонізм — дуже спекулятивна тема. Немає жодної країни, де б ухвалювався закон, який би карав за побутову колаборацію. Але якщо людина вчинила злочин, передбачений статтею Кримінального кодексу, — хай вона за нього відповідає незалежно від того, які ідеї вона сповідувала.

Володимир Притула: Скажімо, хтось неправосудно засудив Сенцова або інших активістів.

Валентина Самар: Чи незаконно затримав людину, позбавив її волі. Державна зрада, незаконні обшуки, позбавлення права навчання рідною мовою — все це заборонено національним законодавством. Все, що на окупованій території відбувається, може кваліфікуватися як воєнний злочин, відповідальність за який передбачена і Женевськими конвенціями, і національним законодавством.

Практично все в нас є. Залишилося тільки врегулювати те, що не передбачено Кримінальним кодексом чи Адміністративним. Над цим працюють правозахисні групи. Зокрема, ведеться велика кампанія руху «Сила права» — по всій Україні їздить Андрій Сенченко з однодумцями з проектом закону «Про прощення». Цей законопроект передбачає, що людина, яка вчинила якесь правопорушення на окупованій території, але яку не можна притягти до відповідальності за чинним Кримінальним кодексом, карається обмеженням прав. Наприклад, позбавленням права займати державні посади чи виборчого права.

Вона має визначитися, громадянином якої країни є. Хочете залишити собі російський аусвайс — будь ласка, залишайте, але ви матимете обмеження у правах.

Нагнітання істерії про те, що в Криму всі зрадники, що вони в 2014 році не боролися й не кидалися з порожніми руками на танки, — це політичні спекуляції. Вони підігріваються російською пропагандою, для якої розмежування, а бажано — ворожнеча й ненависть між «материковими» і «кримськими» українцями, між кримськими татарами і українцями — завдання номер один. І наші деякі, перепрошую, дурні цьому підігрують.

Володимир Притула: Питання не в кримськотатарській автономії, а в тому, щоб визнати право на самовизначення. А форма автономії визначиться пізніше.

Гаяна Юксель: Я рада, что мои коллеги меня поддерживают. Вопрос крымскотатарской автономии — это вопрос зрелости Украины и демонстрации ее как состоявшегося государства, которое признает и применят международное законодательство, в том числе и то, которое защищает права коренных народов. Раньше постоянно что-то мешало. То, что крымских татар мало, что крымские татары на что-то претендуют. Теперь новые фобии подогреваются — то говорят, что Крым оккупирован, мол, подождите, то говорят о том, что некоторые народы живут прекрасно и без автономии. Когда была заявлена тема и создана рабочая группа, мы начинали работать, то насчитали около 20 старых и новых фобий и мифов. Их надо отсекать, понимая, что автономия — это ни в коем случае не привилегия одного народа перед другим и ни в коем случае не дестабилизация ситуации в Украине или разрушение ее государственной целостности.

— Кажуть, що конфлікт на сході України розв’язали ЗМІ за допомогою інформаційної війни. Чи згодні ви з таким твердженням, і чи є роль ЗМІ в тому, що сталося з Кримом?

Володимир Притула: Думаю, Росія планувала анексію Криму. Можливо, не конкретно на 2014 рік, але плани про захоплення існували. Російська політика останнього десятиліття була спрямована на це, зокрема, в інформаційній сфері. І коли було взято курс на негайну окупацію Криму, Росія використала ЗМІ в інформаційній війні. Це не вина мас-медіа. Вони просто стали одним із важелів впливу на ситуацію — як на материковій України, так і в Криму.

— В межах нашого проекту Юлія Мостова на запитання «А чи знали ви про розклад дій з боку Росії? Про те, що вона забере Крим, а потім введе війська в східні області України?», відповіла: «Послухайте, всього розкладу не міг знати ніхто. Але чи попереджала команда “Дзеркала тижня” про таку можливість розвитку подій? Так, попереджала. Статті про відкриття російського фронту Валентина Самар публікувала починаючи з осені 2013 роки». Як вам удалося це передбачити?

Валентина Самар: Цим публікаціям («Откроет ли Россия крымский фронт?», «Россия открыла крымский фронт». — О.Х.) передувала ще публікація в «Дзеркалі тижня» так званого «Комплекса мер» для того, щоби втягнути Україну в євразійський простір. По суті, це був план, як ми вважаємо, авторства Медведчука і Глазьєва, як загальмувати, а можливо, взагалі відкласти рух Україні до асоціації з ЄС. Я звернула увагу на те, що вже влітку — восени 2013 року, поки наші колеги дискутували, чи це реальний документ чи фейк, ми бачили, що в Криму цей план уже виконується, включно зі створенням так званої Корпорації розвитку Криму, яка, до речі, зараз працює — розпродує вкрадені в України активи.

Виконання «Комплекса мер» було видно і з активізації роботи російських організацій, і з факту створення нових молодіжних організацій, які потім вийшли на поверхню, — той же НОД, який виник напередодні анексії («Национальное освободительное движение». — О. Х.). Восени я написала статтю «Чи відкриє Росія кримський фронт?» — спочатку зі знаком питання, а вже за два тижні до анексії — ствердно. У другому матеріалі було викладено ймовірні сценарії: дестабілізації міжнаціональних відносин, загрози російському Чорноморському флоту чи російським громадянам. Останній, як відомо, і було використано для виправдання вторгнення.

Якби працювали українські спецслужби, нічого цього не було би. Треба було всього-на-всього робити те, що передбачено законом і Конституцією: мала працювати Генеральна прокуратура, СБУ, Аваков із Наливайченком мали б не просто кататися до Криму, щоби помахати хустинкою вслід Януковичу, а застосовувати ті важелі, які в них були (Арсен Аваков — міністр внутрішніх справ України, Валентин Наливайченко на момент анексії Криму 2014 року — голова Служби безпеки України. — О.Х.).

Будь-хто з нас може сказати, що в перші дні ситуація розвивалася настільки картонно, що її можна було розвернути в інший бік у будь-який момент. Кроки до повної окупації робилися Москвою спочатку дуже обережно, а потім це просто перейшло в шалений темп, аби якнайшвидше оформити анексію. В Києві цього «не чули» й «не бачили». Інколи події з Криму включали майже всі канали, ми говорили, що відбувається, а люди сиділи сонні в київських студіях і не знали, що їм робити, тож несли якусь банальщину.

— Журналіст Юрій Луканов, розповідаючи про свою книжку «Прес-машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» в одному з інтерв’ю, сказав: «Журналісти повинні їздити до Криму, але мають мінімізувати ризики… Якщо хтось хоче, то хай звернеться до нас, ми надамо пам’ятку». Втім, навіть пам’ятка не дає повної гарантії безпеки. Колеги, за яких умов поїздки журналістів із материкової України до окупованого Криму виправдані?

Володимир Притула: Їздити в Крим небезпечно, як і працювати в Криму, бо це сіра зона, в якій не діють закони — ні українські, ні російські, жодні, а діє воля випадку або бажання якоїсь сили. Загроза і життю, і свободі існує для журналістів, які там працюють і які туди їздять. Чи варто виконувати свої професійні обов’язки? Варто. Варто їздити не тільки українським, а й іноземним, російським незалежним журналістам. Звісно, дотримуючись правил безпеки, хоча зрозуміло, що навіть дотримання цих правил не може гарантувати, що вас не затримають. Це стосується і колег, які працюють для «Криму. Реалій». Але люди їздять під бомби, і, думаю, будуть їздити до Криму також, хоча там непросто.

— Те, що свого часу Ірина Ромалійська й Олена Лунькова їздили до Криму через МЗС РФ, не дало більшої гарантії безпеки, ніж якби вони поїхали з території України?

Володимир Притула: Я не впевнений, що вони отримували акредитацію МЗС для поїздки конкретно в Крим. Гадаю, вони отримували дозвіл для поїздки в РФ, у конкретні місця, серед яких Крим не був позначений. І саме через це в них виникли проблеми — чому в Крим приїхали? Притомний український журналіст не включить у свій маршрут Крим. Але я вважаю, що якщо є можливість, треба будь-які можливості використовувати, в тому числі подавати на акредитацію конкретно в окупований Крим. Бо ми розуміємо, що Росія зараз де-факто контролює Крим.

Я також вважаю, що потрібно максимально спростити поїздки до Криму іноземним журналістам, звільнити їх від недоречних, незрозумілих дозволів. Достатньо буде повідомити українську владу, і все. Це би розширило інформаційні можливості всіх наших громадян та людей в інших країнах отримувати достовірну інформацію. Звісно, будуть завозити туди фейкових, куплених, оплачених журналістів, як це зараз робить російська влада. Тому, що відкритішим буде Крим, то краще і для українців, і для української влади.

Гаяна Юксель: Ездить в оккупированный Крым обязательно нужно. Мы просили об этом не только украинских журналистов, но и журналистов других стран.

Я участвовала в создании памятки для журналистов, въезжающих в Крым. Интересно, что все коллеги, которые побывали в Крыму, а кто-то из них имел аккредитацию МЗС РФ, говорят об одном основном механизме защиты — открытости. То есть нужно максимально открыто въезжать, информировать власть, сообщать о себе в социальных сетях. Но и это тоже не дает гарантий безопасности. Журналистов на полуострове, как правило, сопровождает ФСБ. Это не просто точечные меры безопасности, они постоянно под контролем, их сопровождает машина, на какие бы объекты они не приезжали. Но, тем не менее, это работа «в поле», на территории Крыма, и она очень важна.

— У кінці другої частини форуму «Терджиман», присвяченої присутності теми Криму в радіоефірі, співмодератор Андрій Куликов розповів аудиторії «про свій найбільший страх»:

«Мій найбільший страх прийшов до мене нещодавно уві сні. Мені снилося, що я йду десь так по кісточки у воді Чорного моря вздовж дуже знайомого мені відрізку узбережжя Криму. Десь там між Алуштою й Аю-Дагом. Я йду і я боюся подивитися вгору, бо боюся побачити там не те, що мені розповідають українські засоби масової інформації.

Я йду і мені хочеться, щоб я переконав себе подивитися і побачити, як усе погано в окупованому Криму. А десь там б’ється підозра, що, може, не все так погано… Повз Аю-Даг я проїхав на якомусь катері. У мене складалося враження, що наді мною бетонне небо, бо я не можу змусити себе подивитися, бо боюся дізнатися ту правду, яку мені не хочеться дізнаватися…»

У свою чергу, головний редактор радіо «Зейтун» Емір Керімов сказав: «Життя не закінчилося, воно сильно змінилося, але життя триває». Як журналістам бути максимально неупередженими і не боятися щоразу підводити очі на реальність, аби подавати факти, а не своє уявлення про цю реальність?

Валентина Самар: Така проста відповідь — стандарти. Не брешіть! Не додумуйте! Тримайте баланс і перевіряйте інформацію.

Проблема в тому, що дуже багато інформації зараз іде через соцмережі, і в кожного своя картина. Інтерпретації однієї події можуть бути зовсім різними, фахових маніпуляторів дуже багато. Ми живемо у світі, де пропаганда витісняє з інформаційного ринку професійні ЗМІ через їхню слабкість і диктує свої правила. І, може, комусь і хотілось би зранку прочитати про те, як «усе погано в Криму», але я, наприклад, собі цього не дозволяю тільки тому, що завжди дивилася на світ без будь-яких окулярів — чорних, рожевих чи яких завгодно, адже займаюся розслідувальною журналістикою. Не можна себе обманювати, бо якщо ти починаєш обманювати себе, то ти будеш обманювати й інших. Крапка. Ти закінчився як журналіст, можеш перейти у стадо пропагандистів одного чи іншого табору.

Чому є запит на цю брехню? І чому є острах від того, що ти побачиш, що там зовсім не так, як тобі би хотілось бачити? Бо українське інформаційне поле дуже залежне від політики. І політики диктують, чи ми сьогодні пишаємося нашими морпіхами, чи ми їх ненавидимо за 2014 рік. Я дуже сподіваюся, що ми швидко пройдемо цей дурнуватий період непрофесійності й залежності від запиту політиків, бізнесменів чи олігархів і станемо дорослішими.

Я не дуже активна в соцмережах, але коли бачу фейк, який постять знайомі, пишу їм у приват і пояснюю, чому це дурня і фейк. А інколи пишу це у відкритому пості, щоб пояснити, як легко їх спіймати. Гачок один — емоції. На цей гачок ловляться всі — й ті, хто хоче хорошого, й ті, хто хоче поганого. І ті, хто хоче заспокоїти свою зранену душу, спокушається на солоденьку брехню.

Володимир Притула: Але з іншого боку, емоції — це те, що добре продається. Так було завжди. І тому, якщо не буде емоції, новина не продасться, її ніхто не відкриє і не дізнається, що там було.

Валентина Самар: Саме це я й хотіла далі сказати. Але є емоція природна, присутність якої важлива в нашому матеріалі, бо люди не бувають беземоційними. А є емоція спеціально нагнана, от її і продають найперше.

Гаяна Юксель: На форуме в части, посвященной радио, я была в числе спикеров. Да, там прозвучала эта фраза. Главное, чтоб мы не смотрели на мир глазами российских СМИ и не представляли ситуацию на полуострове так, как они ее подают. Вот тогда это будет печально. Тогда мы не будем знать ни о нарушениях прав человека, ни о притеснениях, бедах, горе. Вообще не будем знать о том, что происходит в Крыму в реальности.

Мне сложно сравнивать объективность украинских и российских СМИ. Наверное, должно быть исследование с методологической базой, проверенными данными. Но, на мой взгляд, нельзя говорить о том, что информация с полуострова передается необъективно, искаженно, драматизировано. Нужно учитывать важный момент: мы не в равных условиях. Они находятся там, а мы туда доступа не имеем, что тоже очень сильно влияет на нашу работу. Вместе с тем, украинские СМИ, в том числе специализирующиеся на крымской тематике, делают все возможное, чтобы объективно передавать ситуацию с полуострова.

— Я думаю, що ця репліка пана Андрія стосувалася того, що інколи дуже важко бути неупередженим. Ця проблема обговорюється сьогодні в медіасередовищі. Навіть одне з інтерв’ю в рамках спецпроекту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» має заголовок: «Самая опасная зависимость сегодня для журналиста — это зависимость от собственных убеждений». Не всім легко перейти через свої переконання…

Володимир Притула: Наші переконання ґрунтуються на нашому досвіді і наших знаннях.

Гаяна Юксель: И на том, что было сделано с Крымом. Как можно, исходя из того, что в Крыму сейчас построили дороги, соорудили мост, отремонтировали несколько зданий, строят детские сады, говорить о том, что в Крыму все правильно или хорошо?

Володимир Притула: Всі українські мас-медіа пишуть, що в Крим вкладають великі гроші. Ніхто не приховує. Те, що там корупція, що гроші погано освоюються — теж всі пишуть. А от кримські ЗМІ цього не пишуть. Про те, що збудували й відкрили міст, звісно, пишуть усі.

Валентина Самар: І розповіли, хто і за скільки.

Володимир Притула: Що ціна цього мосту виросла в 15 разів, українські пишуть, російські — ні.

Валентина Самар: Деякі російські теж пишуть.

Володимир Притула: Кримські не пишуть.

Гаяна Юксель: Кстати, обвинение украинских СМИ в необъективности не столь обоснованы еще и потому, что журналисты понимают ситуацию и настроения в Крыму, знают, что там есть и сторонники, и противники России. И это отражается в материалах и информационной политике.

— Якою, на вашу думку, може бути розв’язка ситуації з голодуванням Олега Сенцова? Адже думок лунає дуже багато — від украй відчайдушних до сповнених надії… І наскільки дієві акції підтримки, що охопили цілий світ?

Валентина Самар: Я думаю, він розраховував, що по всьому світу будуть такі акції. Олег сам усе пояснив: він не просто оголосив голодування — він його приурочив до Чемпіонату світу з футболу на території Росії — країни-окупанта, до події світового масштабу, яка буде у всіх на устах, яку замовчати не може ніхто. Звісно, він це спланував, він готувався до цього голодування, це не спонтанне рішення. Він хотів, щоби під час Чемпіонату світу з футболу тема українських політв’язнів, російської окупації Криму зазвучала якомога голосніше.

Тепер справа за нами всіма — підтримати Олега й публікаціями, й акціями, й тиснути на уряди всіх країн, включно з українським, аби справа вирішення долі українських політичних в’язнів була нарешті виведена в перші пункти світового порядку денного.

— Чи дізнаємося ми на нашому з вами віку про замовників убивства Георгія Гонгадзе? Чи розкриється вбивство Павла Шеремета? Хто розстрілював Небесну сотню? І чи все можливе роблять українські журналісти для того, щоби стали вільними політв’язні РФ у Росії і в Криму, а також полонені на території окупованого Донбасу?

Володимир Притула: Я сподіваюся, що ми ще дізнаємося, хто замовив Гонгадзе і Шеремета. Я маю свої думки з цього приводу, бо стикнувся з цією, однією з найсильніших у світі, спецслужб, і знаю, як вона працює. Що ж до оцінки колег, то журналісти різні. Хтось робить щось, хтось нічого не робить. Хтось професійно виконує свою роботу. Може, не згадує прізвища ув’язнених, але працює таким чином, що результат його роботи допомагає у вирішенні цих проблем. А ще є корисні ідіоти, які щось роблять начебто правильно, але від цього тільки гірше буває.

Валентина Самар: Хочеться, звісно, ствердно відповісти на це запитання з тієї причини, що дуже багато залежить від нас самих, від того, яку владу ми вибираємо, від того, як ми її контролюємо. Не буде реформована правоохоронна система — ми не можемо з вами говорити про фахове розслідування і притягнення до відповідальності винних у цих та інших убивствах. Не буде реформована судова система — не буде права на справедливий суд. Не буде покінчено з політичною корупцією в Україні — не буде уряду, який усі ці реформи буде здійснювати. Не буде такого уряду — ми не підемо вперед, а можливо, підемо назад.

Журналісти як особливий суспільний загін мають унікальні можливості, більше того — обов’язок, впливати на всі ці процеси. Але як ми виконуємо свій професійний обов’язок? Мабуть, ще дуже погано. Ми за всі ці роки навіть не спромоглися зробити єдину національну прес-карту для того, щоб відрізняти журналіста від псевдожурналіста.

Гаяна Юксель: Я очень надеюсь, что заказчики убийств журналистов будут названы, а обстоятельства обнародованы. И не только Гонгадзе и Шеремета, а и Амины Акуевой, и Вороненкова, и многих других, погибших на территории Украины. Последние фамилии связаны с государством-агрессором, и мы понимаем, откуда ноги растут.

Как человек, который немного соприкоснулся с процессом освобождения заложников — в силу общения с теми, кто находился в застенках, — я понимаю, что это сложный процесс, в частности для журналистов, потому что он скрытый. Говорить об освобождении политзаключенных можно уже тогда, когда вопрос практически решен. Журналистское сообщество можем помочь тем, что рассказывает об обстоятельствах, давит, не дает забывать. Но, поверьте, сами переговоры — это очень сложный процесс, который зачастую не должен быть гласным.

— Журналісти, які займаються кримською тематикою, почуваються загнаними в так зване «кримське гетто» в порівнянні з іншими колегами, які не варяться в інформації про Крим?

Валентина Самар: А ви нас саме так бачите? Мені цікаво...

— Думаю, дуже мало людей насправді переймаються Кримом, бо в усіх є свої проблеми. Надто молодь, яка «хоче бути щасливою» і дистанціюється від війни, кримської тематики, часто не усвідомлюючи, що важко бути щасливим, якщо поруч хтось страждає. Цитую почуте: «Ви не зрозумієте Крим, якщо не розумієте біль кримськотатарського народу»...

Володимир Притула: Якщо в кримських видань є певна аудиторія, вони на неї орієнтуються, і якщо ця аудиторія перебуває зараз у гетто чи в інформаційній ізоляції, то, звісно, й журналісти це відчувають. Якщо «Крим. Реалії» працює для кримчан, ми намагаємося донести їм ту інформацію, яку вони не отримують, але яка їм цікава, — як з-поза меж, так і з самого півострова. Інформаційне поле України і Криму фактично розірвані. Окупанти намагаються диктувати свої умови, насадити своє інформаційне поле, й ми змушені працювати в цих умовах. І тому, в принципі, можна відповісти: так, це ізоляція, це резервація, це гетто, але не нас як видань і журналістів, а кримчан. І будь-яка інформація, яку ми намагаємося до них донести, ламає ці мури, руйнує цю ізоляцію.

— Коли чуєш про 0,1 % присутності теми Криму на екранах, які дивляться 80 % українців, то…

Володимир Притула: А Київська область там сильно представлена? Чи Херсонська?

Валентина Самар: Немає сьогодні чисто кримської теми, яка б не виходила на Київ, Москву, Вашингтон чи Брюссель. Робота українського бізнесу в Криму — це кримська тема чи українська? Це тема порушення українського законодавства, тому я йду в парламент і саме роблю там стендап у сюжеті про Крим. Я займаюся антикорупційними розслідуваннями як в українській владі, так і в кримській окупаційній. Я знаю, що ці речі не мають між собою межі, вони, навпаки, споріднені. Якщо компанія Ахметова працює в Севастополі в порушення міжнародних санкцій, і він переписує своє майно у Севастополі на менеджерів кума Ігоря Крутого, це кримська тема чи ні? Це українська тема, тому це розслідування йде на українських загальнонаціональних каналах.

Розуміння Криму немає — так. Немає розуміння кримської специфіки і тематики в людей, які повинні ухвалювати рішення, — так. Кримських людей дуже мало в органах влади — так. Не сформульована система дій, не вистачає стратегії деокупації й реінтеграції Криму — ми її чекали, але вже й не треба, ми цю стратегію вже реалізуємо без влади. Від влади ми вимагаємо виконання пунктів, які повинні бути в цій програмі деокупації. Тужливі пісні є, бо таке життя, й ми теж часто плачемо. Але це не означає, що ми в гетто. Так, держава в особі нинішньої влади нас зробила обмеженими в правах, але ми такими не почуваємось — і боремося.

— Можливо, якщо врахувати всі ваші застереження, то присутність кримської тематики буде не 0,1 %, а бодай 10 %?

Валентина Самар: Акції протесту в українських містах на підтримку політичних в’язнів — це кримська тема чи ні?

— Можливо, обов’язково, щоб звучало слово «Крим»...

Валентина Самар: Так воно звучить, просто це не в Криму відбувається.

Гаяна Юксель: Добавлю, что формулировку «гетто» или «резервация» слышу впервые. Я слышала формулировку, что крымские СМИ и крымская тематика — это закрытый круг, куда допущены избранные, имеющие опыт пребывания в Крыму или выходцы из Крыма. Ни в каком гетто мы себя не чувствуем. Просто для нас работают другие формы и методы сбора и обработки информации. Мы работаем на оккупированную территорию и получаем информацию с оккупированной территории. Да, это другая работа, но это — не замкнутость в резервации. Оторванности нет, погруженность в украинское информационное поле есть. Другое дело, что это должно делаться эффективнее и с большей поддержкой.

Фото і відео — Світлана Григоренко, Олексій Темченко

Аудіо — UA:Крим