Після минулорічного оновлення складу Комісія з журналістської етики взяла на себе нову місію: не лише оцінювати етичність контенту й дій журналістів, а й активно пропагувати професійні стандарти й цінності. На 24-му Форумі видавців у Львові члени комісії Тетяна Лебедєва, Олексій Погорєлов та Ігор Балинський провели інтерактивну зустріч «Медіа: свобода vs відповідальність».

«Комісія з журналістської етики — це чотирнадцять добровольців із різних галузей медіа та медійної освіти. Наша головна місія — розтлумачити, в чому полягає певне порушення і як натомість слід було зробити. Просвітництво, медіація та адвокація — три ключові напрями нашої роботи», — розповідає президент Української асоціації медіабізнесу Олексій Погорєлов. Комісія намагається не лише реагувати на скарги, а й пропагувати стандарти і стежити за небезпечними тенденціями в українському медіапросторі.

«Такий стандарт, як право на відповідь, зараз нівельовано до того, що героєві дають формальне право висловитись. Його запрошують до студії, дають слово, але в ефірі залишається одна фраза, що не є аргументом на його захист», — наводить приклад голова наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України Тетяна Лебедєва. Водночас комісія не є каральним органом. Єдине покарання за порушення тут — моральний осуд. Реагують на нього журналісти по-різному.

«Деякі дякують, деякі дратуються, хтось не реагує зовсім. Але ми продовжуємо, бо стандарти потрібно пропагувати. І коли журналістів, які дотримуються цих принципів, побільшає, моральний осуд сприйматиметься болючіше й буде дієвішим», — каже Тетяна Лебедєва. Вона згадує, як блогер і журналіст Денис Казанський, отримавши від КЖЕ висновок про порушення, обізвав комісію «совковою структурою», яка не повинна існувати. «Насправді ж якраз для радянської системи існування органів саморегуляції галузі було немислимим», — пояснює Тетяна Лебедєва.

Критикуючи висновки комісії, журналісти часто апелюють до свободи слова та висловлювань. Справді, десята стаття Європейської конвенції з прав людини гарантує це право. «Але ті, хто посилається на неї, чомусь забувають, що в цій статті є дві частини, — каже Тетяна Лебедєва. — Перша говорить про те, що влада має забезпечити право будь-якої людини на висловлювання, а друга — про відповідальність. Якщо інформація не є точною, оперативною, є кимось оплаченою й людина не може за неї відповідати, ця стаття не діє».

Розглядаючи скарги, комісія керується Етичним кодексом українського журналіста. За словами Олексія Погорєлова, саме дотримання стандартів професійної етики — те, що відрізняє журналіста від людини, яка просто пише все, що думає.

Засновник і викладач Школи журналістики Українського католицького університету Ігор Балинський наводить як приклад історію івано-франківського медіаактивіста Руслана Коцаби. «Скандал навколо його засудження був значною мірою побудований на тому, що Коцаба був журналістом, — каже він. — А чи був? Ні, він був активістом, який намагався чинити спротив діям української влади. В Україні є сенс запровадити прес-карти, які існують на Заході: коли професійна спільнота реєструє журналістів, і одним із чинників, які дають людині право мати прес-карту, є дотримання професійної етики. Свого часу теперішній президент Франції Еммануель Макрон відмовив в інтерв’ю Russia Today, маючи для цього формальний привід: за французьким законодавством представники цієї компанії є не журналістами, а піарниками-пропагандистами». Тетяна Лебедєва додає, що в західноєвропейських країнах висновки етичних комісій і рад на зразок КЖЕ можуть призводити до втрати акредитації.

Утім, самих органів саморегуляції недостатньо для того, щоби зробити журналістику відповідальною: для цього медійники повинні відчувати запит суспільства. А для цього, принаймні, значна частина суспільства повинна мати розвинуте критичне мислення і бути медіаграмотною. «Зараз Міністерство освіти і науки дозволило уроки медіаграмотності у школі, — каже Тетяна Лебедєва. — Людей треба змалечку вчити, як споживати інформацію та не стати об’єктом маніпуляції. Одного разу під час моніторингу ми нарахували в одному випуску новин сім сюжетів, присвячених критиці опонента власника телеканалу. Чи можна заборонити це адміністративними методами? Ні. Лише через осуд журналістів і несприйняття аудиторії. Бо саме аудиторія змусила команду “1+1” під час Помаранчевої революції вийти в ефір із публічним вибаченням. Глядачі бачили відверту брехню і голосували кнопкою, не дивилися канал, чим завалили рейтинг».

Ще одним важелем упливу на комерційні медіа, що змусить їх ретельніше дотримуватися стандартів, повинен стати суспільний мовник. Якщо в медіапросторі буде бодай один телеканал із чистими й неупередженими новинами, іншим буде значно важче брехати й маніпулювати. Втім, суспільство поки що навряд чи готове платити за суспільне телебачення і радіо, бо, за словами Ігоря Балинського, «звикло до халяви». «Якщо суспільство сформує свій запит на якісний продукт, наступним кроком треба буде цей продукт оплатити. Рано чи пізно абонплата має бути запроваджена. Зважмо на гіркий досвід суспільних мовників інших країн: у Польщі суспільне мовлення залишилося залежним від бюджету, й після зміни влади стало пропагандистським», — каже член КЖЕ.

«Але поки що, перепрошую, немає за що платити. Уявіть, якщо зараз нещасним українцям оголосять, що вони мають дивитися те саме УТ-1, але платити за це гроші», — додає Тетяна Лебедєва.