Сьогодні, 6 червня, українські журналісти святкують своє професійне свято.

День журналіста було запроваджене 25 травня 1994 року указом Президента України Леоніда Кравчука на підтримку ініціативи делегатів І Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів. А датою було визначено 6 червня, бо саме цього дня в 1992 році Спілку журналістів України було прийнято до лав Міжнародної федерації журналістів.

Традиційно цього дня журналісти говорять радше про проблеми, ніж успіхи, згадують загиблих, перелічують випадки перешкоджань і нападів, закликають до солідарності, а цього року ще й вимагають звільнення із заручників у Росії Романа Сущенка і припинення політичних переслідувань в окупованому Криму Миколи Семени.

З нагоди Дня журналіста «Детектор медіа» вирішив поставити колегам одне запитання: назвіть дві найактуальніші на сьогодні проблеми для українських журналістів і дві позитивні тенденції.

Непрофесійність і неосвіченість, відсутність солідарності і зарозумілість, економічна залежність, безкарність і пропаганда – ключові проблеми української журналістики, на думку наших респондентів. Серед досягнень: свобода слова, становлення суспільного мовника і роздержавлення, поява незалежних стартапів, робота частини журналістів в інтересах суспільства, шана різноманіттю, вагомість професії та поява нових імен.

Колонку Олексія Бобровнікова на цю тему читайте тут. 

Оскільки колишніх журналістів не буває, у нашому опитуванні взяли участь не лише журналісти-практики, а й піарники, правозахисники, народні депутати і державні службовці з медійним бекграундом. Відповіді подаємо в алфавітному порядку.

Галина Бабій, ведуча програм радіо «Промінь» і телеканалу «UA: Перший»:

Ці відповіді є моєю суб’єктивною думкою, яку можуть не поділяти інші експерти.

Проблемами вважаю:

1. Доволі бідну лексику журналістів, часто зумовлену неграмотністю. Завчені лексичні штампи, тиражовані з прес-релізів помилки у формулюванні думок чи визначень, недбалість щодо імен чи назв – ознака низької культури самого журналіста і якості видання, яке він представляє. Такі матеріали ані читати, ані слухати, ані дивитись НЕ ЦІКАВО!

2. Всеохопність і швидкоплинність тем, якими змушений займатись журналіст, і, як наслідок, – відсутність знань у всіх темах. А без таких знань неможливо готувати якісні матеріали: завжди буде ризик потрапити пальцем у небо з недолугим запитанням чи наразитись на псевдоексперта. Тривала робота у певній темі дає можливість самому журналістові критично аналізувати і бути самодостатнім, БУТИ ОСОБИСТІСТЮ.

Позитивні тенденції:

1. Журналісти все менше «обслуговують» політиків і все частіше звертають увагу на суспільство.

2. У ЗМІ все частіше йдеться про важливість культури для повноцінного життя нації. Знову актуалізується питання просвітництва, яке, попри гаджетову начинку і модернову оболонку суспільства, не втратило своєї місії. Багато журналістів, як з’ясувалось, прожили останніх 20-25 років у якійсь паралельній реальності і тепер відкривають для себе очевидні речі: концертні зали (я тут ніколи не був!), музеї (а такий є?), імена видатних митців (о, а він ще живий?). І ці відкриття надихають їх ділитись радістю з іншими!

Олександр Бурмагін, медіаюрист, виконавчий директор ГО «Платформа прав людини»:

Проблеми:

1. На сьогодні, найбільш актуальною є проблема безпеки журналістів. У якій ключовим лишається питання безкарності нападників. Правоохоронна система й після великих і системних змін до кримінального кодексу не може продемонструвати результати навіть в очевидних випадках.

2. Ще одна проблема, яка заважає якісному зростанню, на мою думку, це кволе саморегулювання. Комплексне питання, яке дотичне і до прес-карт, і до питань етики і до розвитку профстандартів. Без системної, потужної і щирої ініціативи знизу навряд можна очікувати на прориви.

Позитиви:

1. Безсумнівно, це справжній і довгоочікуваний старт створення суспільного мовлення і початок реформування комунальної і державної преси.

2. Не так швидко, як хотілося б, але журналісти все краще працюють в умовах війни, а ЗМІ протидіють вкидам і маніпуляціям країни-агресора.

Богдан Буткевич, журналіст, ведучий телеканалу «Еспресо»:

Бачу дві негативні тенденції.

1. Різке падіння освітнього рівня журналістів. Мова як про банальну ерудицію, так і про незнання азів своєї роботи. Думаю, причини тут теж дві. По-перше, все більше виродження та відставання так званої журналістської освіти, яка реально дає 5–10 % корисної інформації студенту й решту абсолютно непотрібного шлаку. І, по-друге, не менш різку депрофесіоналізацію. Адже, з одного боку, за останні 5–7 років з'явилася величезна кількість всяких сайтів, порталів, видань, де можна працювати. Але кількість фільтрів, кар'єрних драбин у нормальних перевірених виданнях скоротилася. Відповідно, на ринку надлишок некваліфікованої робочої сили, яка готова демпінгувати в усіх сенсах.

2. І так ми виходимо на другу проблему. Це величезна втрата журналістами розуміння своєї професії в плані неупередженості та непідкупності. Внаслідок демпінгу в нас виросла ціла когорта людей, які вважають, що журналістам за гроші можна робити все і що ніякої соціальної відповідальності вони не несуть. Саме звідти виростають усі ці гужвінські помийники, News One, «Вести» тощо. Або є ті, хто ставить на перше місце свою пиху. Вони готові заради того, щоб довести свою правоту і зверхність, знищити країну. Якщо все це помножити на руйнівну російську пропаганду проти українських ЗМІ в цілому — отримуємо результат: майже подвійне довіри в людей до ЗМІ.

Щодо позитивних тенденцій.

1. Величезна кількість нових стартапів у царині музичної та стайлер-журналістики. Це й «Карабас», й Liroom, й CultProstrir тощо. Нарешті в нас закривається ніша, що багато років пустувала, ще з початку 2000-х. І це мало величезний вплив — негативний.

2. Українізація інформаційного простору. Чимало журналістів більше не бояться висловлювати свою українську позицію відкрито, поступово формується український дискурс. Тобто люди вчаться дивитися на речі та події саме з української дзвіниці. Яка, на мій погляд, важливіша за будь-які теорії та принципи.

Максим Буткевич, правозахисник, співкоординатор проекту «Без кордонів»:

Дві найактуальнші проблеми виокремити непросто. Враховуючи специфіку своїх сфер діяльності, першою такою проблемою я би визначив три (всі з яких, втім, перетинаються одна з одною, і є взаємозалежними):

1. Попри три роки воєнного конфлікту й окупації, для багатьох журналістів (і видань) дотепер, як виглядає, не існує розуміння меж між журналістикою і пропагандою, почуттям соціальної відповідальності й ідеологізованим «патріотизмом», обґрунтованими обмеженнями свободи вираження думки і цензурою в ім’я «національних інтересів». Це – небезпечно, бо призводить до ерозії професії як такої, розмивання її завдань, формування в аудиторії ідеологізованої картини світу, яка є і віддзеркаленням, і причиною розвитку суспільної ситуації відповідно до дедалі ризикованіших сценаріїв.

2. Поверхневість подання інформації і, тим паче, аналізу. Чи то мова йде про «декомунізацію» в її теперішньому вигляді та її наслідки, чи про перейменування просп. Ватутіна на просп. Шухевича, чи про блокування соцмереж або сайтів, чи про обмеження імпорту друкованої продукції з РФ, чи про реформи (або їх відсутність) у сферах судів, протидії корупції, медсистеми тощо – представникові/представниці аудиторії треба зазвичай докласти чимало зусиль, аби зібрати докупи підбірку фахової, неупередженої, різноманітної інформації, викладеної спокійно та раціонально, аби сформувати власну думку з таких питань. Натомість, неабияке поширення мають ідеологізовані дискусії, із тавруванням опонентів тієї чи іншої точки зору, аргументами adhominem або й просто образами та особистими приниженнями. Виглядає так, що занадто часто медіа не можуть (чи й не хочуть) впоратися зі своїм завданням надавати аудиторії глибоку й різнобічну інформацію.

3. Відсутність солідарності в медіасередовищі. Лінії розподілу проходять за питаннями про політичні погляди, ідеологію, власність того ЗМІ, де працюють ті чи інші журналісти, ставлення до конкретних політичних сил чи до влади в цілому. Схоже, під загрозою опиняється розуміння медіа-середовищем того, що, за будь-яких політичних чи світоглядних поділів, цензура (не цензура воєнного часу, а політична чи власницька цензура) є неприпустимою, насильство щодо журналістів не може бути виправданим, а свобода висловлювати думки, збирати й поширювати інформацію – підмурівком і професії, і суспільних свобод у цілому. Тональність та перебіг останніх дискусій у медіасередовищі свідчать про це саме.

Позитивні тенденції?

1. Все ще зберігається тенденція брати до уваги, враховувати чи й навіть поважати різноманіття – етнічне, релігійне, мовне чи за ознаками сексуальної орієнтації та ґендеру – чи й просто розмаїття думок (за винятками деяких сфер). Те, що так яскраво проявилося після Майдану, дотепер живе у ЗМІ – попри поляризацію воєнного часу. Хоча й очевидно перебуває під загрозою, та подекуди здає позиції.

2. Покращилася робота із доступом громадськості до інформації. Отримані за відповідними запитами документи використовуються і для висвітлення подій, і для журналістських розслідувань, і для адвокації. І в цілому, розслідувальна журналістика в Україні, нарешті, стала постійно присутнім фактором у медіаполі, чого раніше можна було хіба бажати (щоправда, мода на журналістські розслідування народила і чимало клонів та фейків цього жанру, як і чимало трешу – але це є неминучим свідченням популярності).

Микола Вересень, ведучий телеканалів NewsOne та «UA: Перший»:

Перша проблема – українські журналісти «все знають», у нас «найкращі журналісти в світі». Друга проблема – вони не хочуть вчитися.

Позитивних тенденцій я поки не бачу, крім того, що значно виросла кількість ЗМІ, зокрема телеканалів та інтернет-видань. І в журналістів стало більше можливостей. А відтак владі стало важко контролювати ЗМІ. А коли владі важко – людям завжди добре. Проте якихось надзвичайних покращень я не бачу, так само як і погіршень.

Роман Вибрановський, керівник команди комунікації реформ, Український кризовий медіа-центр, телеведучий:

Негативні тенденції:

1. Політичні гроші. Оскільки у нас досі немає ринку, політики «закачують» у збиткові видання та телеканали гроші, щоб мати вплив. У результаті немає конкуренції, а менеджмент насправді запобігає бажанням власників, замість того щоб розробляти та реалізовувати стратегію. В результаті редакції не вимагають якості – вимагають кількості матеріалів, і це знищує журналістику. Саме через це журналістська етика незатребувана. Як колись чесно сказав один менеджер відомого холдингу: єдиний спосіб вийти з цієї ситуації – це коли бізнес зможе дешевше захистити власність – у суді, наприклад. Це не проблема журналістів, це проблема, яку створив політичний клас, незважаючи на досягнення Революції Гідності.

2. Брак самоіронії. Занадто часто зірки цеху не вміють оцінювати себе збоку і вести розмову про стандарти. Будь-яка критика сприймається як «наїзд», і тому ми втратили можливість відкрито обговорювати, що таке «добре», а що таке «погано». Існує такий собі договір, що «своїх» треба підтримувати за будь-яких умов. Це добре за умови диктаторської влади, але не сьогодні. Сучасна влада не є дружньою, але відстоювання права на професію вимагає в цеху здорової оцінки своїх досягнень і здорового реагування на критику чи ідеї. І цей договір «свої проти чужих» не дозволяє, наприклад, виставити чіткі завдання людям, які повинні би виконувати конкретні завдання з покращення медіаринку: грантові проекти, громадські мовники, суспільне мовлення. Ми обговорюємо персоналії а не завдання та їх досягнення. Дискусія серед журналістів перетворюється на політичну, і це великий ризик та подарунок владі.

Позитивні тенденції:

1. В Україні – традиція поважати якість журналістської роботи. У багатьох редакціях саме журналісти та редактори тримають планку якості статей, сюжетів, спецпроектів. Вони могли б цього і не робити (див. вище), але саме традиція розуміння якості в багатьох ньюзрумах змушує редакції працювати краще. Це видно і в спеціалізованих ЗМІ (у сферах фінансів чи енергетики деякі фахівці розбираються краще за урядовців), і на телебаченні. Якість медіа тримається не на менеджерах, а на людях, які просто не можуть інакше. І я переконаний, що вони будуть дуже затребувані через кілька років. Особливо захоплює наявність якісних, професійних, відвертих журналістів та редакторів у регіонах, з якими ми в УКМЦ налагоджуємо співпрацю. За ними майбутнє.

2. Тенденція повернення аудиторії до традиційних ЗМІ. У США уже зараз більше людей довіряють ЗМІ, ніж Дональду Трампу, рейтинги якісних каналів новин ростуть. Як і продажі та підписка видань на кшталт New York Times чи Washington Post. Постправда, популізм, захоплення політиків соцмережами – усе це не наша придумка, це прийшло з-за кордону. Відповідь – прихильність до якісної журналістики, яка дозволяє розібратися в «білому шумі». Це докотиться і до нас.

Ірина Виртосу, головна редакторка сайту Центру інформації про права людини:

Проблеми:

1. Якісні журналістські розслідування лишаються без реакції з боку влади, часто — без осуду з боку суспільства. Посадовці можуть потрапити під пильне око журналіста, який досліджує корупцію, однак на них не відкривають справи. А скажімо, чиновник, який дискримінує чи використовує мову ворожнечі, лишається при посаді. Від цього можуть опуститися руки.

2. У нас є табу на деякі теми — часто вони є дражливими, чутливими до нинішніх тенденцій. Скажімо, мало висвітлюють тему насильства в сім'ях учасників АТО, щоб не стигматизувати тих, кого ми назвали необачно «героями». Є інші теми, чутливо-патріотичні – адже дуже просто опинитися піл ярликом сепаратизму, який надзвичайно легко вішається.

Позитив:

1. У нас талановиті журналісти, які не втомлюються писати, досліджувати, цікавитися правами людини , особливо — серед нещодавніх випускників вишів. Нові імена, зокрема, відзначені в конкурсі «Честь професії» — це круто, що у віці до 24 років вони роблять геніальні речі.

2. Українські журналісти не втратили свободу слова: і кожен день своєю працею відстоюють право говорити те, що вважають правильним і важливим.

Наталя Виговська, журналістка, медіаекспертка, викладачка Запорізького національного університету, місто Запоріжжя:

Я могу говорить только о региональных тенденциях.

Первая проблема — это информационный серфинг и реактивный подход к новостям. Журналисты вроде как и должны быть влекомы потоком внешних событий, но очень часто этот поток включает в себя слишком много релизов / новостей из множества государственных структур. Уникальными новостями, тем более направленными в завтра, могут похвастаться редкие новостные проекты. От погони за количеством новостей в ленте, — необходимость которой всегда была сама по себе спорной для регионального медиа, — серьезно страдают и профессиональные стандарты, в частности, полнота и точность. И из этого формируется еще одна проблема — верификация информации. Региональные онлайн-медиа достаточно часто совершают ошибки, потому что на такой скорости и в погоне за количеством новостей профессиональный контент создать невозможно.

Вторая проблема — подчинение СМИ местным политикам / бизнесу / корпорациям. Поглощение разных типов СМИ разрушает, если уже не разрушило, основу развития полноценного медиарынка в регионе. Делается это за счет превращения когда-то полноценных информационных изданий в симулякры а-ля рупор завода «Красная звезда», поглощения печатного рынка невероятными тиражами, инвестициями в ТВ, покупок или прикорма онлайн-медиа. И все это — ради изменения сознания аудитории. Результат: последовательное формирование огромного искаженного информационного пузыря, где реальность фрагментирована, выхолощена и подотчетна интересам владельцев СМИ. В нашем случае мы можем говорить о медиахолдинге «Запорожстали», в меньшей степени — о медиа «Мотор-Сичи», еще в меньшей — о небольших пулах СМИ бизнесменов-политиков местного пошиба.

Но позитивные тенденции не менее значимы.

Во-первых, это устойчивое развитие прогрессивных нишевых, обычно онлайн-проектов и рост интереса к ним со стороны аудитории.

Во-вторых, появление новых имен в региональной журналистике, молодых и амбициозных медийщиков, которые заражены миссией и пока еще сражаются за осознание, учась выполнять или уже выполняя максимально профессионально свою работу.

Ольга Герасим’юк, перша заступниця голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, телеведуча, телепродюсерка:

Проблеми:

1. Відсутність нормальної освіти – базової й професійної: тексти й ефіри неграмотні і примітивні, неперевірені й схожі одне на одного. Останнім часом – нівеляція професії взагалі: з приходом у ефіри політиків-ведучих стало ясно, що вчитися й не треба, а професії не існує.

2. Нерозуміння або довільне трактування стандартів професії (що також пов'язано з браком знань): джинсування, повна залежність власної думки від політики власника.

Тенденції позитивні:

1. З'явився суспільний мовник. Є надія, що туди будуть орієнтуватися ті, хто уявляє, що таке насправді «обслуговувати суспільство» і сприймає всерйоз місію професії, талановиті люди, які «не підходять» орієнтованим на недорогу попсу і сурогат комерційним виданням, станціям і каналам.

2. Лишаються в активній дії кілька висококласних журналістів-публіцистів, що збереже генетику професії на її майбутні щасливіші часи – і є запит нового суспільства на нову якість.

Віталій Голубєв, головний редактор Видавничого дому «ОГО», викладач кафедри журналістики Національного університету «Острозька академія», керівник Школи універсального журналіста, місто Рівне:

Проблеми:

1. Низька оплата праці порівняно з багатьма іншими професіями, і особливо зважаючи на суспільну відповідальність, властиву роботі журналіста. Це зумовлює розчарування у професії багатьох журналістів, які, пропрацювавши кілька років, усвідомили, що праця журналіста загалом цінується низько. Хтось іде у прес-служби, у штаби політиків, у копірайтинг. Хтось просто радикально змінює професію.  А хтось і не обирає її на старті, дізнавшись про середні зарплати. До речі, в цьому одна з причин, чому серед сьогоднішніх студентів-журналістів так мало хлопців.

2. Низька дієвість журналістських матеріалів. Здобути свободу слова, бодай і відносну, – це виявилась лише половина справи. Прикро усвідомлювати, що після виходу багатьох резонансних матеріалів просто нічого не змінюється.

Позитиви:

1. Низький поріг входження у професію; ринок, що розвивається, і потребує кадрів.  Подекуди, щоправда, це виглядає приблизно так: «У нас у місті 60 сайтів, всюди платять мінімалку і всюди роблять одне і те саме - рерайт прес-релізів міліції і ДАІ». Саме таке почув нещодавно від колеги під час відвідання з майстер-класами одного з обласних центрів. Тим не менше - робота є, хоч і така. Є змога випробовувати себе, шукати, пробувати, помилятися... І ніхто, як правило, не запитуватиме диплом.

2. Бурхливий розвиток розслідувань. Попри низьку дієвість багатьох виступів, суспільство  привчається до того, що темні справи можна і варто виносити на світло. Інакше ми даємо добро на те, що подальша гра буде виключно на темному боці. А цього не можна допустити. Журналістські розслідування - це обов'язкова протидія злу. Рано чи пізно це дасть результат.

Мирослава Гонгадзе, ведуча, головна редакторка і керівниця Української служби «Голосу Америки»:

Якщо говорити лише про дві проблеми, то одна – базова – те, що медіа не стали бізнесом. У результаті їх утримують и використовують у своїх політичних чи бізнес-інтересах власники. У результаті й медійники не дбають про авторитет чи стандарти, а ганяються за рейтингами.

Інша – слабка професійність журналістів. Факти й оцінки змішані в одну медійну кашу, і глядачу важко розібратись у сіті процесів. Проблеми заговорюють, а не намагаються розібратись у їх суті .

З позитивних тенденцій, я б назвала появу таких медійних стартапів, як The Ukrainian чи «Громадське радіо», які сповідують принципи відповідальної журналістики.

Друге – напевно, таки початок перетворення Першого національного на суспільного мовника.

Сергій Гузь, головний редактор видання «Город 5692», місто Кам’янське, Дніпропетровська область:

Наиболее серьезные проблемы сегодня – это пропаганда и безопасность журналистов в широком смысле.

К сожалению, в борьбе с российской пропагандой многие наши СМИ сами переступили черту, которая отделяет журналистику от пропаганды. Мы никак не можем избавиться от «революционной целесообразности». Две последние революции четко показали, что она служит оправданием для отхода от журналистских стандартов.

Что касается безопасности, то сегодня речь не только о физической безопасности, но и растущем политическом давлении. Сегодня многие важные темы для общества оказались практически под запретом. И дело Коцабы один из таких маркеров, как бы мы к его поступку не относились.

Та же «революционная целесообразность» служит оправданием для многих спорных действий правительства, парламента и силовиков. Все это не делает работу журналистов безопаснее.

Из положительных тенденций можно отметить две.

Журналисты стали больше проводить расследований, писать о коррупции, плохом управлении на всех уровнях. И это вовсе не «зрада», как пытаются подать манипуляторы. Наше дело сообщать новости, а уже политики и правоохранители должны на них реагировать должным образом.

Во-вторых, я надеюсь уже в ближайшем будущем пройдет реформа государственных и коммунальных СМИ. Это может стать хорошим фундаментом для дальнейшего развития нашего единого рынка и журналистики. Ведь во многом эта реформа выстрадана журналистами, а не политиками. 

Отар Довженко, медіаексперт, викладач Українського католицького університету, місто Львів:

Якщо говорити про цех, то двома головними проблемами я вважаю, з одного боку, дисперсність, неспроможність журналістів об’єднуватись і діяти солідарно у спільних інтересах (звідси й відсутність навіть шансів на саморегуляцію), з іншого – надзвичайно високу толерантність до всякого паскудства, яке чинять колеги, і відсутність практики «нерукоподавання», яка могла б символічно виключати з професії негідників. Тобто, з одного боку, «я з цими на один гектар не сяду, бо вони на зарплаті у Коломойського», з іншого – «ну, то й що, що вона працює в антиукраїнському виданні, вона ж моя подружка, кожен має право на власну думку».

Позитивні тенденції, як на мене – це, по-перше, розвиток проектів, які з’явились і ростуть абсолютно поза старою олігархічною системою. Є вже цілий прошарок мультимедійних проектів, які мають свою аудиторію й не тільки не конкурують із мережами ФМ-радіо, загальнонаціональним телебаченням чи розкрученими холдинговими сайтами, а просто не звертають на них уваги. По-друге, тут мене навряд чи підтримають колеги, але я вважаю, що дерусифікація інтернет-простору (зокрема, блокування російських соціальних мереж) є для медіа великою нагодою охопити і згуртувати молоду аудиторію, яка зараз у пошуку нових джерел інформації.

Сергій Квіт, екс-міністр освіти і науки, позаштатний радник Президента України:

Перша проблема – глобальна. Це фактичне протистояння соціальних мереж і професійної журналістики.

Друга – низький рівень журналістської освіти й відсутність нормальних зв'язків між журналістською освітою та медіагалуззю. За таких умов залишається впливовим чинник пошуку й виховання редакціями лояльних для себе журналістів.

Головна позитивна тенденція не нова: українське суспільство має потребу у свободі слова і з цим мають рахуватися всі стейкхолдери.

Друга позитивна тенденція: українські журналісти все більше мислять категоріями честі своєї професії.

Микола Княжицький, народний депутат («Народний фронт»), голова Комітету з питань культури та духовності:

Основні проблеми: непрозорість фінансування, а отже – залежність від того, хто платить, а не від читача чи глядача. Друга проблема – саме фінансування часто надходить з країни- агресора як елемент гібридної війни.

Позитивні тенденції: зменшилася залежність від обмеженого ресурсу за рахунок доступу до нових технологій; журналісти навчилися одночасно працювати для медіа на різних платформах (ТБ, радіо , інтернет, принт).

Віталій Ковач, шеф-редактор новин каналу «24»:

Боюся цих проблем не дві, і навіть не три. Їх десяток чи десятки. Але, як на мене, в основі всіх лежать невігластво і лінь та хизування. Як казала Фаїна Раневська: «Не любите себя в искусстве, любите искусство в себе».

З позитивного відзначу конвергенцію медіа, яка дозволяє якісному журналісту охопити велику кількість споживачів його контенту. І добре, що є ще островки справжньої свободи, а не видимості свободи. Але тенденція сумна. Як шагренева шкіра, вони стають дедалі меншими. Здаватися і бути – погодьтеся, то велика різниця.

Роман Коляда, директор творчого об’єднання «Промінь» дирекції НСТУ «Українське радіо»:

Проблеми:

1. Гонитва за кліком і подальше «жовтіння» заголовків.

2. Загальна низька кваліфікація (публікація неперевіреної інформації, відсутність фактчекінгу тощо).

Позитив:

1. Поява незалежного суспільного мовника (хай поки і в зародковому стані).

2. Поступове набуття українською мовою все більшої ваги.

Юрко Космина, поет, сатирик, публіцист, політичний оглядач LB.ua:

Найбільша проблема та сама, що й в  усіх журналістів світу, — це втрата монополії на інформацію, викликана експансією соцмереж. Отримати з аудиторії хоч якісь гроші за те, що вона й так безкоштовно отримує від блогерів, дедалі важче. Медіа з огляду на це не сильно й напружуються, більше вкладаючись в SMM, ніж у контент, і це позначається на якості матеріалів.

Але по Україні ця проблема б'є значно більше, ніж по західних ЗМІ, бо в нас нормальні економічні моделі продажу інформації ледве дихали. Відтак друга проблема — одвічна залежність українських медіа від своїх спонсорів — набуває ознак тотальності. Важко сьогодні назвати ЗМІ, чиїй інформації можна стовідсотково довіряти, бо навіть якщо таке ЗМІ й з'являється, то західний грант, на гроші якого воно існує, — не вічний.

А позитиви знайти можна завжди — навіть у тому самому «веб 2.0»: «Фейсбук», що б там не казали про суцільних котиків та зраду, дозволяє вести значно розлогіші й серйозніші дискусії на важливі теми, аніж телевізійні ток-шоу чи полемічні статті в пресі. І саме на «Фейсбуку» журналісти можуть собі дозволити прямо висловлювати те, що в їхньому ЗМІ з огляду на позицію власників чи рекламних клієнтів ніколи б не вийшло. Додамо сюди ще й оперативність ФБ — й вийде, що нині журналісти (насамперед ЛОМи, серед яких немало наших колег) беруть значно вагомішу участь у формуванні громадської думки. Якщо раніше тема для серйозного обговорення в суспільстві мала не лише бути засвіченою в ЗМІ, але й зазвучати з вуст політиків, то тепер політики зазвичай просто примазуються до ідей, які вже визріли й перезріли в обговореннях мережевої спільноти. Хоча й самим ЗМІ, матеріали з яких стають приводом для обговорення, в цій схемі дістаються лише крихти слави і впливу.

Друга особливість нової ери, яка особисто мені як публіцисту дуже подобається, — завдяки притоку свіжих блогерських сил зросла художня складова текстів. Якщо років десять тому Мустафа Найєм оголошував, що «журналістика думок померла» й настав час «журналістики фактів», то нині, коли й від прогнозованості фактів публіка втомилася, й популярність думок блогерів-дотепників спокійно спати не дає, журналісти почали активно вчитися писати. Якщо ще й україномовні квоти нарешті доберуться до текстової журналістики, цей творчий потенціал нашої медіасфери може започаткувати «нову школу» українських публіцистичних текстів.

Зоя Красовська, журналістка сайту «Твоє місто» (Львів), авторка моніторингів щоденних теленовин для «Детектора медіа»:

З негативу:

1) Падіння довіри до медіа – на це вказують результати соцопитувань. Цей момент нівелює будь-яку роботу журналіста, вона просто втрачає сенс. Втратити довіру набагато простіше, ніж її відновити. Тут не треба довго аргументувати.

2. Відсутність солідарності. Різні журналістські групи все більше розповзаються кожна у свій куток. На прикладі дискусії довкола фільму «Вбивство Павла», у мене склалося враження що все більше обговорення базуються на емоціях, а не аргументах, де в кожного своя правда і небажання чути альтернативну позицію. Така консервація призводить до варіння у власному соку і гальмування розвитку.

З позитиву:

1. Мені здається, що вплив медіа на політичні процеси в Україні зростає. Наприклад, на гучні розслідування того ж «Слідство.Інфо» реагують на найвищому рівні. Можливо, тут варто подякувати «Фейсбуку», який все ж читають міністри та інші топ-посадовці та чутливо сприймають у владі.

2. Війна навчила нас уважніше ставатися до фактчеку у всіх сферах та активізувала дискусію довкола стандартів, сутності професії журналіста. На мою думку, для багатьох журналістів неписані правила професії, етичні стандарти стали більш чіткими з 2014 року.

Ігор Куляс, медіатренер, медіаексперт:

Проблема номер один – це відсутність реального ринку праці для тих, хто хоче працювати не пропагандистом і не піарником, а саме журналістом у класичному розумінні професії. Оскільки левова частка великих мас-медіа в країні належить олігархам, які сприймають ці свої мас-медіа насамперед як інструмент політичного впливу, а вже лише потім – як бізнес. Плюс замість заробляти на рейтингах/тиражах і на рекламі, «заробляють» на піарі, «джинсі» і відкатах. І всім цим гроблять журналістську професію.

Проблема номер два – це слабке розуміння самими журналістами законів і місії своєї професії. Що дає змогу цензорам усіх рівнів і видів легко примушувати журналістів працювати з грубими порушеннями цих законів і з нехтуванням суспільної місії.

Проблема номер один-два прим (бо вона є прямим наслідком двох попередніх проблем) – це крайня розпорошеність і слабка солідарність самого журналістського середовища. Ну не протистоїть наше журналістське середовище політикам і олігархам, які сіли йому на голову. І вкрай рідко підіймається по заклику «наших б’ють». Частіше сваряться між собою.

Позитив номер один – це те, що нарешті стає реальністю створення якісного Суспільного мовника. Так, це тяжка робота і її не буде зроблено миттєво. Але тепер, коли вже стало минулим державне телебачення і радіо, і коли суспільного мовника очолили люди, які мають хист, бажання і політичну волю до необхідних змін, вже можна говорити про незворотність процесу. Це дарує надію на реанімацію вітчизняного медіасередовища, бо лише такий «еталон» на ринку може примусити власників комерційних медіа робити все ж таки інформаційний продукт, а не щось інше під його виглядом. Бо аудиторія отримає альтернативу.

Позитив номер два – це надшвидкий розвиток онлайн-журналістики. Тут є і небезпідставні сподівання на створення найближчим часом потужної альтернативи проблемі номер один. І є вже чимало «перших ластівок», які можна вважати цілком успішними проектами, хоча їхня бізнес-складова поки що шкандибає. Сподіваюсь, це тимчасове явище і незабаром якісні онлайн-медіа стануть і успішними бізнесами. І ще є прогноз, що в найближчому майбутньому індивідуальна журналістика в соцмережах також стане життєздатною (в тому сенсі, що якісні журналісти зможуть заробляти собі на шматок хліба й без допомоги великих редакцій). Більше того, якщо ще десяток років тому телебачення було наддорогою іграшкою, яку могли собі дозволити в нашій країні лише згадані вище олігархи, то сьогодні можна робити телебачення за допомогою смартфону, який лежить у кишені, а результат такої роботи (якщо він цікавий) у тому ж «Ютьюбі» бачать мільйони глядачів (і навіщо тоді цілі телекомпанії?J) Все це дає альтернативу, якої ще декілька років тому журналісти не мали.

Позитив номер ще один – це те, що останнім часом отримали значний розвиток два дуже важливих жанри вітчизняної журналістики: фронтова і розслідувальна. По-новому себе нині показали деякі «старожили» професії, з’явилися і з’являються й нові імена. Це круто, бо це дарує надію на підвищення загального рівня вітчизняної журналістики для остаточного подолання згаданої вище проблеми номер два. А там, дивись, і проблема один-два прим теж зникне. Чого я всім колегам і бажаю!

Інна Кузнецова, головна редакторка Київського бюро «Радіо Свобода»:

Як не печально це усвідомлювати, але найбільша, на мій погляд, проблема української журналістики – непрофесійність в усіх її проявах: від елементарної безграмотності і відсутності базових знань до небажання чи невміння вникнути в суть проблеми, яку висвітлюють. Обираючи журналістику своєю професією, значна частина молодих людей бачить себе одразу телеведучими, не розуміючи, що для цього окрім вроди треба ще мати глибокі знання і досвід, інакше рано чи пізно виглядатимеш смішним.

Водночас не можна не відзначити, що у вітчизняній журналістиці з'являється «нова кров» – талановита з якісною освітою, володінням кількома мовами, бажанням займатися якісною журналістикою. А війна при всіх її жахах, виявила ще й неабияку мужність та ентузіазм тих, хто працює на сході країни, подекуди ризикуючи життям.

Євген Кузьменко, журналіст «Цензор.НЕТ», колумніст:

Проблемы:

1. Низкий профессионализм (причины: некому обучать молодую поросль, опытные журналисты разбежались по смежным профессиям); натужный универсализм без глубокой специализации; лень и традиции «джинсы»).

2. Низкая внутрицеховая солидарность. Почему? Да вот как-то так. В двух словах не объяснишь.

Позитивные тенденции:

1. На фоне других подвидов расцветает расследовательская журналистика.

2. Появляется и уже появилась «та молодая шпана, что сотрет нас с лица земли». Она просто мыслит в другом темпе и другими категориями, и это здорово!

Ольга Куришко, аналітик аналітичної компанії Corestone, колишня шеф-редакторка інформаційної служби «Радио Вести»:

Две самые актуальные проблемы:

Одна проблема – внутренняя: у нас нет четких профессиональных стандартов, правил хорошего тона. Талантливых ребят «заносит», и они работают на грани с агитацией. Этого бы не произошло, будь какой-то один общий кодекс, свод, догма – назовите, как хотите.

Вторая проблема заключается в том, что у нас журналисты циклятся на политике, не замечая ничего вокруг. И выходит замкнутый круг – политики зависят от СМИ, СМИ вращаются вокруг политиков. А жизнь другая, и идет вообще параллельно.

А хорошую тенденцию назову одну, но она перекрывает все: мне приходили просто десятки писем с просьбой о стажировке или «хоть посмотреть как это – работать в редакции». А ответ всегда один – иррациональный, но очень милый: «Просто я всегда хотел быть журналистом».

Ліна Кущ, завідувачка відділу кореспондентської мережі газети «Голос України», секретар Національної спілки журналістів України

Проблеми:

1.Незахищеність. Попри обіцянки, попри те, що покарання за статею 171 Кримінального кодексу посилене, - реальних фактів покарання винних за перешкоджання професійній журналістській діяльності ми не маємо. Якщо не покарано винних у побитті журналістів на Майдані, в самісінькому центрі столиці, то що говорити про провінцію? Недопущення на сесії чи засідаname="_GoBack">ння, виселення редакцій із приміщень, судові позови, публічні образи – все це різні форми тиску на журналістів, через що вони почуваються незахищеними.

2.Журналісти не вміють і не хочуть писати про звичайних людей та їхні потреби. З українських медіа зникає людина як така. Якщо ти не політик, не поп-зірка, не жертва криміналу, то ти не потрапиш до газет чи телеефіру. Складається враження, що у нас два паралельні світи: в одному люди живуть буденним життям - народжують дітей, водять їх до школи, ходять до магазину й лікарні, їздять електричкою та працюють на городі. В іншому світі людина суцільно заклопотана, яким словом один політик назвав іншого, яка дача в екс-міністра та коли чергове судове засідання у гучній корупційній справі. В наших ЗМІ представлений здебільшого другий світ. Це дає викривлену картину.

Позитиви:

1. Журналістська солідарність існує. Це і одностайна підтримка українських журналістів, які незаконно переслідуються в Росії, – Романа Сущенка та Миколи Семени. Це хвиля публікацій та заяв на підтримку Марії Варфоломеєвої, яка понад рік перебувала в полоні в Луганську. Траплялися за цей час випадки менш відомі: наприклад, коли в зоні АТО тележурналісти кидали знімати сюжет для того, щоб відвезти до лікарні потерпілого колегу з іншої редакції. В останній день травня правління Національної спілки журналістів України проголосувало за створення фонду підтримки журналістів, потерпілих внаслідок війни на Донбасі та анексії Криму. І це – також реальне виявлення журналістської солідарності.

2. Віддаю належне тим колегам, хто не перетворився на солдат інформаційної війни, а залишився вірними професії. В епоху гібридної війни дуже легко іти на угоду з професійними принципами. Мовляв, заради благородної мети десь можна прикрасити дійсність, десь – очорнити її чи замовчати незручні факти. Більшість українських журналістів чесно і сумлінно виконують свою роботу, виходячи з інтересів читачів, глядачів чи слухачів. Це не завжди легко, не завжди престижно і завжди неспокійно.

Айдер Муждабаєв, заступник генерального директора телеканалу ATR:

Первое – медиа в Украине так и не стали бизнесом, причём ситуация только ухудшается. Журналисты традиционных СМИ все больше зависят от олигархов и власти. Или сидят на грантах, что идёт в ущерб конкуренции и качеству.

Второе – кадровая слабость. Многие молодые журналисты больше медийщики, больше пиарщики, чем журналисты. Это объясняется пунктом 1. Честный журналист = бедный. А многим хочется быть богатыми и знаменитыми, причём быстро. И ещё очень слабо, в отличие от Запада, в журналистике работает институт репутации. Зато очень хорошо – институт диффамации. В любую ложь про журналистов охотно верят, и они сами помогают уничтожать репутации друг друга. Нет не то, что журналистской солидарности – скорее наоборот. Журналисты, играя самолюбиями, активнее всех уничтожают друг друга в глазах общества, в итоге от этого плохо всем.

Есть очень хорошие журналисты, есть приличные профессиональные СМИ. Но в целом ситуация в журналистике как профессиональном сообществе, на мой взгляд, катастрофическая. Этому способствует опять же п.1. И этим активно пользуются олигархи и власть. Кого могут – покупают, кого не могут купить – пытаются уничтожить репутацию.

Что хорошего... Хорошо, правильно то, что сейчас делает Скрыпин. Создал и развивает канал, не зависимый от государственного лицензирования. За этим будущее.

Главная цель украинской журналистики – побег от олигархов и государства (что сейчас, увы, почти одно и то же). Побег, сравнимый с бегством евреев из египетского рабства. Такой же сложности и такой же важности.

Ігор Розкладай, медіаюрист, Інститут медіа права, ЦЕДЕМ:

Проблеми:

1. Відсутність інституційної пам'яті.

2. Проблема освіти в цілому і намагання бути зірковим.

Позитиви:

1. Є журналісти молоді, які намагаються бути іншими.

2. Є спроби робити якісну журналістику, особливо розсліду вальну.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:

Дві проблеми:

1. Залежність від власників та вплив медіавласників на редакційну політику.

2. Поділ медіасередовища на групки за інтересами, відсутність професійної дискусії всередині медіаспільноти, проблеми з дотриманням стандартів і етикою, залежність від емоцій. Істина на другому місці часто.

Позитивні тенденції:

1. Поява Суспільного. Великий прорив, однозначно.

2. Попри атомізованість журналістської спільноти, все чіткішою стає саморегуляція – як ситуативна, через критику колег на «Фейсбуці», так і інституціоналізована, через діяльність НМР, КЖЕ, рейтингування ЗМІ та висновки експертів.

Олексій Семенов, генеральний продюсер телеканалу Tonis:

Актуальные проблемы:

1. Как информировать: объективно, давать «жесть» ради рейтингов или в интересах Украины.

2. Как капитализировать свою порядочность.

Позитивные тенденции:

1. Движение в сторону белых зарплат и хороших контрактов.

2. Высокий уровень свободы слова, в связи с чем рост значимости самой профессии.

Федір Сидорук, редактор журналістських розслідувань, автор моніторингів «Детектора медіа»:

Проблеми:

1. Зниження якості на догоду швидкості і сенсаційності.

2. Невідповідність контенту запиту аудиторії. Замкнене коло вічних тем.

Позитивні тенденції:

1. Формування сильних команд, які здатні вирішувати найскладніші завдання за допомогою найновіших засобів.

2. Вихід української журналістики на міжнародний рівень та інтернаціоналізація команд.

Юлія Священко, головний редактор видання «0629», місто Маріуполь:

Головна проблема журналiстики в нашому мiстi – бiльшicть ЗМІ Марiуполя належать одному власнику, тому їхні новини – це якийсь суцiльний пiар мicької влади та «Метiнвесту». Через це в глядачiв та читачiв виникає низька довіра до ЗМІ в цiлому, навiть до незалежних, якi дотримуються журналістських стандартів. I це теж проблема. Наприклад, незалежне ЗМI 0629.сom.ua пише антикорупцiйне журналicтське розслiдування, а читач починає мiркувати: «Хто його замовив і проплатив?».

Позитивні тенденції останнiх рокiв – вирic рівень свободи слова, виникла можливiсть бiльше спiлкуватися з медiаекспертами з європейських країн, подорожувати, брати участь у тренiнгах та грантових програмах.

Оксана Соколова, телеведуча, керівниця департаменту публіцистичних програм телеканалу ICTV:

Мені здається, що сьогодні багатьом журналістам бракує критичності мислення. Часто вони піддаються якомусь масовому тренду, загальній думці, яка захоплює суспільство і починає панувати. Починає розвішувати ярлики і виставляти оцінки. Мені здається, що йти на поводі в таких ситуаціях, як мінімум, не фахово. Бо в результаті ми самі народжуємо отих псевдокумирів, за яких потім дуже соромно. Суть журналістики – давати тверезий і відсторонений погляд на речі.

Ще одна проблема – відокремлення громадянської позиції від професійної. Де межа патріотизму? Де починається професія з її вимогою двох точок зору й об‘єктивності? Це дуже непросте і болюче питання, довкола якого ще буде зламано багато списів. Але я все-таки за розуміння того, що життя не чорно-біле.

Надзвичайно позитивним у телевізійній сфері мені видається активний розвиток невеликих телеканалів. Потужний ріст, найперше, інформаційних мовників, які дають фору першій шістці. Це створює поле для професійного росту журналістів, для формування ринку професіоналів. І для розвитку експертного середовища. Так, поки більшість із тих, хто сидить і щось коментує в ефірі цих телеканалів, викликає подив. Але треба ж із чогось починати.

Ну й другий позитив – відсутність російського продукту. Це надзвичайно підхльоснуло українських менеджерів і відкрило величезний простір для розвитку вітчизняного продукту. Тобто розширило горизонти для наших журналістів. Були б ідеї та наснага.

Ірина Соломко, керівниця комунікаційного напрямку «Реанімаційного пакету реформ», журналістка:

Проблемы:

1. Гибридная цензура. Она самая опасная, потому что нет прямого врага, как было с Януковичем. Вроде бы и расследования есть, и острые материалы, но выходят они на весьма органиченых по аудитории ресурсах. ТВ масс-маркет у нас четко контролируемый. Например, на нем нет плохих новостей о Порошенко и его семье, окружении. Нет их уже давно, практически с самого начала его каденции. С каждым месяцем список таких неприкасаемых увеличивается. Из-за этого много настоящих журналистов уходит из профессии.

2. Мы так и не создали ничего взамен «Стоп цензуре!». У нас нет сплоченности. Каждый тянет одеяло на себя. Мы не можем объективно и эффективно оценивать проблемы в професси (та же джинса, заказуха, манипуляции) и бороться с ними. В итоге доверие к цеху падает, он становится не объектом, а субъектом процесса. Что стране, где нужно давить и бороться с коррупционерами, бюрократами, олиграхами, — может очень дорого стоить.

Позитивные тенденции:

1. Много расследований. Качественных, резонансных, актуальных, ярких. И эта работа получает признание на самом высоком международном уровне. Это замечательно!

2. ТВ-блоги. Очень рада, что канал «24» сделал формат видеоблогов. Это вкусно и актуально, особенно Денис Бигус. Надеюсь, что таких дерзких проектов будет больше. Да, аудитория ограничена, но большой путь начинается с первого шага.

Настя Станко, журналістка «Громадського телебачення»:

Проблеми:

1. Відсутність реальної професійної дискусії на професійному майданчику, як наслідок або причина – відсутність цехової солідарності і підтримки одне одного.

2. Наступ на свободу слова під прикриттям «у нас війна», наступ відбувається в новий непрямий спосіб.

Вікторія Сюмар, народна депутатка («Народний фронт»), голова Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики:

Проблеми:

1. Економічна залежність від власника, часто від неофіційного.

2. Низький рівень культури та саморегуляції.

Позитив:

1. Зростання рівня впливовості на суспільство та владу.

2. Створення свого інформаційного середовища, відмінного від російського.

Марія Томак, координаторка Медійної ініціативи за права людини:

Оскільки маю справу із правозахисною сферою, то передусім висловлюся про висвітлення проблем порушень прав людини. Тут є як позитивна тенденція, так і проблема.

Позитив полягає в тому, що у зв’язку з подіями Майдану, анексією Криму та де-факто війною на сході країни правозахисна адженда впевнено закріпилася в інформаційному просторі всього спектру медіа. Так, дехто намагається цими темами спекулювати і звернення до правозахисних тем має для них політичний підтекст, але це принаймні означає, що human rights matter.

Інша сторона цієї медалі – це втрата чутливості суспільства і журналістики до конкретних драматичних історій – чи то сімей загиблих, чи то історій бранців. Це перетворилося на безкінечний кліп страждань, яким уже нікого не здивуєш і не зацікавиш. З тієї ж причини – майже повна відсутність інтересу до судів у справах Майдану, які насправді відбуваються чи не щодня. Журналісти туди майже не ходять, ці процеси не висвітлюються (я не моралізую тут і не засуджую, розуміючи, що складно три роки відстежувати всі засідання навіть у рамках одного процесу, а їх – доволі багато). А потім у соцмережах кажуть, що слідство «злили», хоча певні успіхи все ж таки є, і ті, хто читають у Фейсбуці Євгенію Закревську чи Ольгу Худецьку, це знають. Якщо не буде уваги суспільства до хай і скромних, але успіхів слідства, ми втратимо навіть їх.

Другий позитивний тренд – це те, що такі медіа як «Громадське радіо» та «Громадське ТБ», які демонструють підвищену увагу до теми прав людини, все ж таки виживають і мають можливість мовити. Звісно, в них не така величезна аудиторія, як у загальнонаіональних каналів чи розважальних радіо, але важливим є сам факт їхнього існування, мовлення і того, що вони привчають до певних тем свою аудиторію (особливо якщо виходять з інтернету на якісь ефірні частоти).

Ще одна проблема – також із правозахисної сфери. Я дуже вдячна всім тим журналістам і правозахисникам, які постійно бувають на сході та висвітлюють події з передової в ЗМІ та блогах, але увага до зони АТО залишається великою мірою фрагментарною. Наприклад, суди над затриманими підозрюваними чи обвинуваченими за терористичними статтями, за розпалювання війни, сепаратизм, державну зраду. Це також украй важливі процеси, але їх ніхто, по суті, системно не висвітлює. Якщо бракує людського ресурсу для висвітлення навіть київських судів, то що вже казати про зону АТО. Хоча тут саме журналістика на фоні сумнівної якості роботи правоохоронних органів щодо документування злочинів у зоні АТО могла б відігравати стратегічну роль.

Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України:

Очевидними проблемами є великий рівень напруги у самому середовищі журналістів та системна безкарність за порушення наших прав. За останній час помітною стала тенденція політизації дискусій між журналістами: відбувається пошук зрадників, недопатріотів, порохоботів чи «рук Москви», ватників і вишиватників… Фактично та нетерпимість, яку демонструють багато українських політиків незалежно від таборів, до яких вони належать, перекидається і на журналістів. І часто наші колеги не добираючи слів, не розбираючись належно у ситуації, готові кидати у публічний простір, яким став Фейсбук, ярлики і образи щодо інших журналістів. Що звичайно радує і чинну владу, і політиків та певних активістів; бо з’являється зручна можливість ігнорувати серйозні журналістські роботи. Можна це пояснити і хронічною несвободою наших медіа, більшість із яких, на жаль, не є економічно незалежними, тому є надто чутливими до політичних поглядів своїх інвесторів. Але загалом, нам бракує культури професійного діалогу на професійні питання. І корпоративного розуміння, що публічні «розборки» журналістів послаблюють довіру і авторитет кожного з нас.

Друга актуальна проблема – тотальна безкарність за злочини проти журналістів в Україні. Майже 300 побиттів працівників медіа у часи Євромайдану, близько 400 інцидентів фізичної агресії щодо журналістів за останні три роки – і відсутність належного покарання винних. Показові справи, якими гордилася Генпрокуратура, як-от побиття працівниками міліції фотокореспондента Ігоря Єфімова в Черкасах у лютому 2014 року, розсипаються у судах! І ті лічені вироки, які за 171-ю «журналістською» статтею Кримінального кодексу таки набувають чинності, є смішними. Відсутність прецедентів суворого покарання за перешкоджання професійній діяльності журналістів призводить до того, що буденними новинами стають погрози працівникам медіа, пошкодження апаратури, силовий недопуск на місце події, побиття. Ми не звинувачуємо владу в тому, що це все чиновники чи силовики перешкоджають журналістам. Але саме влада і правоохоронці несуть відповідальність за те, що безкарність стала відчутною загрозою журналістській професії в Україні.

Позитивними тенденціями є певні прояви успішної журналістської солідарності та реалізація важливих медіареформ – розвиток Суспільного мовлення та роздержавлення місцевих газет. Ініціативи щодо захисту журналістами своїх прав реалізує Національна спілка журналістів – це і боротьба з монопольним диктатом «Укрпошти» щодо тарифної політики на доставку газет (солідарно нам вдалося удвічі зменшити «апетити» менеджменту поштового оператора), і протестні акції у регіонах проти безкарності, і судовий захист прав трудових колективів при роздержавленні газет. НСЖУ активно розвиває міжнародні зв’язки й інтегрує українців у світовий журналістський рух. Про сучасні виклики (агресію Росії, переслідування Романа Сущенка і Миколи Семени, безкарність, трансформацію державного медіапростору) добре поінформовані наші партнери, які також реалізують важливі проекти солідарності з українськими журналістами – Міжнародна і Європейська федерації журналістів, Бюро представника ОБСЄ з питань свободи медіа, ЮНЕСКО, офіс Верховного комісара ООН з прав людини.

Можемо говорити, що за останній рік ми пройшли екватор у реалізації двох важливих медіареформ, бо процес змін став незворотнім. Запрацювала і наглядова рада Суспільного мовлення, і нове, обране на конкурсі правління. Тепер сподіваємося на практичні кроки ефективної розбудови Суспільного мовника і розраховуємо на те, що правлінню вдасться із сотень і сотень небайдужих працівників НСТУ (особливо тих, які працюють у регіонах) утворити велику команду однодумців – творців нового Суспільного мовника. Також історичною подією для України можемо назвати приватизацію комунальних газет – близько сотні редакцій уже стали приватними, заснованими своїми трудовими колективами. Очевидно, що місцеві газети чиновники відпускають важко, частина редакторів сама не готова до повної самостійності, але свобода – це найкращий простір для розвитку сучасних і професійних медіа.

Олекса Шалайський, головний редактор видання «Наші гроші»:

Найбільша проблема в сучасній журналістиці (а радше – виклик) – брак професіоналізму, власне не журналістського, а з добору фактів. Для того, аби написати про будь-що, від будівельної галузі до культурно-мистецької виставки, непогано було би зануритися в цю тему глибоко. На жаль, дехто з журналістів не має часу на це заглиблення, а дехто не має бажання чи потреби. Але вигрібають у нашому професійному житті саме журналісти, які хоча би в деяких галузях є фахівцями, як і експерти. Вони самі в результаті стають експертами.

Друга проблема – у викладі матеріалів. Якщо подивитися на цьогорічних переможців «Честі професії», серед них майже всі – телевізійники, бо телевізійний сюжет легше зробити, ніж описати якусь ситуацію в короткому тексті. У нас втратилася школа писання. Нам присилають тексти з регіонів, і їх деколи неможливо відредагувати, треба просто переписувати. Як із цим боротися – я не знаю. На журфаки я не покладаю надій. Колись цього вчили в редакціях, зараз – не вчать.

Перший позитив – соціальні мережі, безперечно. По-перше, це купа інформації для розумного журналіста. По-друге, ти одразу отримуєш фідбек від фахівців і просто розумних людей. Ти можеш потестити свою думку на хорошій публіці, якщо ти зібрав адекватну публіку у своїй соціальній мережі.

Другий позитив – журналісти сьогодні реально впливають на ситуацію. Умовно, якщо один, другий і третій журналісти з різних видань, плюс кілька громадських активістів, плюс один депутат вклинилися, в’їлися в якусь проблему, вони її вирішать. Але проблем є більше, ніж журналістів, і тому треба кусати потрошки всюди, а працює це тільки тоді, коли шість собак на одного ведмедя.

Леонід Швець, журналіст, колумніст:

Центральная проблема отечественной журналистики – отсутствие флагманских медиа, которые бы задавали планку и вызывали жгучее желание в них работать, или быть похожими на них, или составить им конкуренцию. У нас с некоторым трудом можно найти нестыдные проекты, хотя стыдные по-прежнему виднее и слышнее, но в Украине нет престижных СМИ с безукоризненной репутацией. Для журналиста это означает, что ему, в принципе, найдется, где пересидеть и заработать копейку, но не к чему – некуда – стремиться, разве что в другие сферы деятельности. Профессия, в которой нет сказочного замка на горе, с трудом находит смысл своего существования и прозябает на поденщине. Общество находится на чрезвычайно интересном этапе развития, но полумертвое состояние журналистики не позволяет адекватно фиксировать, не то что анализировать происходящее. Свобода слова в этих условиях – что пингвину крылья: только подчеркивает неуклюжесть походки и отсутствие полета. Наши никакие медиа легко игнорируются властью, публикой и, что характерно, коллегами по цеху: мы не смотрим, не читаем и не слушаем друг друга.

Все остальные проблемы так или иначе связаны с первой: низкая профессиональная и этическая требовательность, сильно разряженная интеллектуальная среда, непривлекательная оплата труда и его незащищенность.

К позитивным тенденциям можно отнести то, что негативные все больше осознаются, нет площадок или имен вне критики. Кризис накапливает потенциал для качественного обновления. Но это вызов в первую очередь для медиабизнеса. Рабочие не создают заводы, журналисты не запускают новые СМИ.

Фото: Максим Лісовий, Іван Ковпашко, Андрій Цаплієнко, Анастасія Федченко, "Громадське ТБ"