«Детектор медіа» продовжує опитувати колег щодо найгарячіших проблем українських медіа. Нагадаємо, на наші запитання вже відповіли Олексій Бобровников, Тетяна Даниленко, Настя Станко, Наталія Соколенко, Роман Бочкала, Катерина Коберник, Отар Довженко, Леонід Швець, Наталка Гуменюк, Ольга Калиновська, Анастасія Магазова, Олександр Крамаренко, Олена Лунькова, Олег Базар, Юрій Бутусов.

— Ігоре, які кейси останнього часу в українській журналістиці здаються вам найважливішими? Позитивні та негативні (наведіть, будь ласка, приклади). Чому ви вважаєте їх такими? Чого вони можуть навчити нас, українських журналістів?

— Як на мене, то нині надзвичайно затребуваною є розслідувальна журналістика. На тлі декларованих владними спікерами реформ, показових затримань і заяв про чергові викриті факти зловживань тими чи іншими держслужбовцями головним трендом інформпростору є боротьба з корупцією. І ця тема надзвичайно цікава глядачеві, який хоче зрозуміти, чи підвищення комунальних тарифів проводиться так само активно, як і обіцяні державою реформи.

Особисто мені ближчий новинний академічний підхід, та колись приємно здивувала поява незвичного для українського ефіру «жанру» контрпропаганди. Мені це нагадує ситуацію із волонтерами, які, не чекаючи, поки держава нагодує, вдягне, навчить та озброїть армію, самі взялися за цю справу і роблять це вже більше двох років. Так само є низка редакцій, які без указівок «згори» від початку війни випускають у світ відмінні програми, що нівелюють маячню російських пропагандистів.

Не тішить нині те, що чимало ЗМІ поступово все більше тяжіють до інфотейнменту. Умовно, більш популярним стає інтерв’ю, де підозрюваний у корупції тікає від камери, кидаючи фрази через плече, аніж розмова у спокійній обстановці, де інтерв’юер може поставити всі свої запитання, а респондент має змогу викласти сповна свою версію подій. Часто це є нереальним через небажання героя матеріалу. А часто про звичайний формат інтерв’ю можна просто домовитися, уникаючи «скандальних» підходів. Але чомусь дехто з колег ладен одразу виламувати двері, аніж просто постукати й увійти.

— Які основні проблеми ви бачите у висвітленні теми АТО, Донбасу?

— Проблем надто багато, та є кілька ключових речей, про які варто говорити.

Перша стосується умов роботи журналістів безпосередньо на Донбасі в зоні бойових дій. У зоні АТО діють писані та неписані правила для ЗМІ. Раптом може статися так, що по підрозділах, які стоять на «нулі», проходить негласна вказівка не пускати журналістів на передову. Причина наказу може бути об’єктивна. Підхід до його виконання — навпаки. Адже офіційно ніхто не каже про заборону, і якось сталося так, що кілька журналістів просто на кілька годин зависли на блокпостах. При цьому маючи згоду від командирів на місцях, які чекали на їхній приїзд. Уявіть собі: півтори години гнати авто, наприклад, десь із Краматорська до точки зйомки, до неї лишається кілометр, а тобі кажуть: «Не можна, до побачення, наказ». Якщо справді є причини (і вони, до речі, були), просто варто було попередити журналістів, які подавали щотижневі заявки з маршрутами проїзду в зоні АТО, що в певних місцях поки що діє обмеження на роботу преси. І все. Питання би відпали. Хоча слід таки зауважити, що хлопці й дівчата з прес-центру штабу АТО зазвичай дуже допомагають медійникам, часто саме вони рятують знімальні групи від провалу в зйомках. Вважаю, тут треба все ж активніше налагоджувати діалог між журналістами і військовими, щоби не виникало різних непорозумінь. Хоч і надто ускладнювати правила теж не слід.

У цілому ж у зоні АТО для журналіста головне — досвід і налагоджені контакти. Там, де одного репортера не пустять навіть на спостережний пост, пояснивши це небезпечною обстановкою, інший питиме чай в окопах тієї ж ночі та зніматиме бій із сепарами. Наші вояки прискіпливо ставляться до незнайомих медійників, і це слід розуміти. Та якщо вже ви зарекомендували себе своєю роботою, маєте знайомих командирів і готові чесно працювати далі — там відкривається значно більше можливостей.

Мушу сказати, що й нині досвідчені «атошні» журналісти продовжують учитися на власних помилках. Наприклад, нещодавно бачив, як в якомусь сюжеті показали в одному плані вогневу точку й характерні орієнтири на місцевості — це потенційна підказка для противника, куди треба бити з артилерії чи направляти ДРГ. За один такий план в ефірі наші бійці можуть заплатити власним життям — завелика ціна. І нині, щоб уникати таких та інших помилок, відбувається діалог між журналістами, Міністерством оборони та експертами. Шукають спільну, максимально зручну модель взаємодії, і сподіваюся, що це матиме результат уже незабаром.

Проблема друга: тема Донбасу й АТО — це не лише те, що відбувається на самісінькій передовій. Ось днями в Києві їхав у таксі з водієм-переселенцем із Донецька. Виявилося, що їм кілька місяців поспіль не платять належні гроші від держави. А тих, що платять, ледь вистачає на їжу, не кажучи про оренду житла чи щось більше. Майже півроку тому держава обіцяла поновити заморожені виплати, але проблема залишилася. І це лише одна перепона з сотень, із якими й донині стикаються ті, хто у власній країні став біженцем. Утім, про внутрішньо переміщених осіб нецікаво часто робити матеріали, вони не дають стільки рейтингу, як бійка політиків, підпал каналу або чиїсь офшори. І це — провина багатьох із нас — журналістів.

— Чи вважаєте ви, що в українських ЗМІ багато тем замовчується? Якщо так — то чому, на ваш погляд, це відбувається? Хто винуватий і що робити?

— Вважаю, головна причина замовчування тих чи інших тем — їхня рейтинговість. Те, що цікаво кореспонденту (редактору), глядачу покажуть. Якщо це не цікавить одного з суб’єктів цього ланцюжка — результат буде ніякий. Наприклад, найболючіше для сильних світу цього — корупційні викриття — завжди на поверхні, і в цілому в ЗМІ немає якогось табу щодо них.

Інша річ — коли певна група людей вважає, що висвітлення проблеми, яка їх турбує, має цікавити чи не кожного журналіста країни. Але для редакцій ці теми є або нецікавими, або такими, де пошук істини може затягнутися надовго, і результат цього пошуку буде нульовим. Наприклад, така ситуація з рейдерськими захопленнями. Там юридичні тонкощі можуть заплутати багатьох досвідчених правознавців. Тож за ці теми беруться або справді професіонали, які володіють залізобетонним інсайдом, або люди, готові працювати на інтереси однієї зі сторін.

— У ситуації гібридної війни не лише офіційні особи, але навіть експерти коментують певні теми не зовсім адекватно (наприклад, тему так званих казематів СБУ, де нібито утримуються військовополонені, але на офіційному рівні цього не визнають). Як бути в цій ситуації журналістам? Як подавати такі теми?

— Багато питань є до термінології, яку використовують держава й медіа, описуючи події на Донбасі: «самопроголошена» чи «так звана» «ДНР»? «Бойовики» чи «терористи»? «Агресор» чи «російська держава»? «Збройний конфлікт», «війна» чи «АТО»? Чи є в нас військовополонені? Офіційно — ні. У нас офіційно — незаконно утримувані особи, це коли йдеться про українців, які перебувають у підвалах сепаратистів. Держава мала би задавати тон і загальний настрій стосовно подій на сході. Спільна інформаційна політика — це коли терорист є терористом всюди: і в офіційних зведеннях, і в репортажах ЗМІ. Чомусь ми говоримо «ватажок терористів ІДІЛ», а не «керівник самопроголошеної ІДІЛ». Натомість маючи в своїй країні багатотисячне збройне угруповання, яке вбиває українських армійців, силовиків, мирних громадян, руйнує будинки та інфраструктуру — ми продовжуємо дотримуватися ліберальної стратегії, просто соромлячись називати речі своїми іменами. І тут, повторюся, має працювати державна політика на формування спільного ставлення до противника, держава має вести діалог зі ЗМІ, щоби потім медіа продовжували цей діалог із аудиторією. І це також стосується й теми реформ, і боротьби з корупцією, і війни на сході загалом. Суспільство має цілком конкретні запитання, та поки що чує досить розмиті відповіді на них.

Хоч у випадку з так званими таємними тюрмами СБУ служба дала чітку відповідь: ніхто нікого незаконно не утримував. Крапка. Кілька людей назвали себе потерпілими, а правозахисники продовжили наполягати на існуванні таємних казематів. І тут виникла ситуація, дуже характерна для нашої медіатусовки: спочатку інформпривід породив ґвалт, гучне обговорення, пролунала відповідь силовиків, і… тиша. Тема зійшла нанівець: правозахисники залишилися при своєму, СБУ — при своєму. Медіа дали можливість висловитися всім сторонам і пішли далі — у пошуках нових приводів для ґвалту. А в результаті аудиторія так і не зрозуміла, чи існують насправді таємні тюрми, чи ні.

І це стосується не лише теми таємних тюрем. У багатьох проблемних матеріалах є відповідь на питання «хто винен?». Та навіть відповівши на нього, журналісти зазвичай так і не відстежують тему далі, питання «кого покарано?» зависає в повітрі. І саме цим користуються антигерої журналістських матеріалів, упевнені, що покарання не буде. Як би голосно їхні імена не звучали в ефірах.

— Що, на ваш погляд, розділяє українську медіаспільноту тепер — які головні проблеми? Що може її об’єднати? Як це зробити — у яких форматах це можливо, навколо яких ідей, цінностей?

— Думаю, у нас і досі немає єдиного профспілкового руху. Такого руху, до якого би зверталася більша частина журналістів у разі виникнення проблем, не лише у професійній сфері. Ідеальним сучасним прикладом мав стати рух «Стоп Цензурі». Під час його заснування здавалося, що в медійників з’явився справді серйозний тил. Минув час — ідея лишилася жити в невеличкому листуванні кількох медійних експертів і журналістів. Про наявні профспілки багато молодих репортерів навіть не чули, а більшість тих, хто в професії давно, вважають участь у них зайвою тратою часу. У нас немає об’єднавчого фактору, немає лідерів. Хто прийшов до російського посольства на пікет проти арешту Романа Сущенка, скільки людей, звідки? Кілька членів НМПУ, пара активістів і колеги переважно з «Укрінформу», бо Роман — їхній працівник. Та купка протестувальників  — це певний діагноз усій нашій медіаспільноті. Ми не дозріли триматися гуртом, міцно триматися один за одного, хоча, вірю, цей день колись таки настане.

— Чи є місце критиці особисто Порошенка в наших ЗМІ? Якщо нi або мало — то чому? Чи стикалися ви особисто з цензурою або самоцензурою стосовно Президента?

— Критикувати Президента країни у стані війни — це як ходити по лезу ножа: упадеш на один бік — ти «зрадофіл», на інший — «порохобот». При цьому в будь-якому разі матимеш популярність в одному із зазначених таборів. Насправді Президента критикують, і достатньо часто — і експерти, і політики з різних таборів. Почасти ж важко розрізнити, коли критика стосується дій самого Президента, а коли на нього, користуючись моментом, намагаються покласти відповідальність за дії підлеглих. Глядачу часто намагаються поставити на перший план емоційну складову, відволікаючи увагу від фактів. А критика повинна мати підґрунтя. Тут варто було би згадати історію команди «Слідство.Інфо» з президентськими офшорами. Ґрунтовний аналітичний матеріал, тісно сплетений із емоційною розповіддю про Іловайський котел. Багато хто висловився з цього приводу, авторів звинувачували в маніпулюванні через історію про Іловайськ. Утім, для мене це було показово. Бо якби журналісти не вказали, що відкриття офшорних фірм Президентом сталося в час, коли наші бійці гинули в зрадницькому «зеленому коридорі» — технологи гаранта розмили б тему офшорів у інформпросторі дуже швидко. Утім, саме Іловайський котел не дав суспільству забути про те, як Порошенко вирішував у пік української кризи свої бізнесові справи. І що насправді за цим стояло — тема для наступних журналістських розслідувань і критики сотні «самопроголошених» експертів.

Фото — з фейсбук-сторінки Ігоря Меделяна