«Детектор медіа» продовжує опитувати колег щодо найгарячіших проблем українських медіа. Нагадаємо, на наші запитання вже відповіли Олексій Бобровников, Тетяна Даниленко, Настя Станко, Наталія Соколенко, Роман Бочкала, Катерина Коберник, Отар Довженко, Леонід Швець, Наталка Гуменюк.

— Які кейси останнього часу в українській журналістиці здаються вам найважливішими? Позитивні й негативні (наведіть, будь ласка, приклади). Чому ви вважаєте їх такими? Чого вони можуть навчити нас, українських журналістів?

— Один із позитивних кейсів — єдність в інформаційній підтримці Ільмі Умерова, коли його незаконно запроторили до психлікарні. Одностайність у відстоюванні прав українських політв’язнів. Постійні нагадування про перебіг справ проти Сенцова, Кольченка, Клиха, Карпюка та інших.

Це демонструє, що навіть при найбільших розбіжностях українські ЗМІ таки здатні об’єднуватися. Але, як показує досвід, поки що, на жаль, лише «перед розстрілом». Нас об’єднує лише ворог. І то — не завжди. І не всіх.

— Які основні проблеми ви бачите у висвітленні теми АТО, Донбасу?

— Одна з головних проблем — те, що війна в нас часто подається як статистика. І саме так із часом до неї починають ставитися. Усі, кого ця війна не зачепила безпосередньо. Стільки-то поранених, стільки-то обстрілів.

Цьому подекуди сприяє й керівництво штабу АТО, керівництво окремих батальйонів чи бригад. Які не завжди розуміють, що показувати війну «на пальцях» — тобто через слова військових і чергові кадри вирв і ям — не можна. Що реальні бої, обстріли, провокації бойовиків потрібно знімати на самісінькій передовій, знімати вночі, під кулями та мінами. Іноді журналістів — із тих чи інших причин — на передову не пускають. І це, у свою чергу, позначається на якості та подачі матеріалу.

Ще одна проблема: у самій зоні АТО чомусь прийнято переважно знімати й говорити про військових. Про проблеми місцевих — від відсутності медиків до браку води — згадують мало. І лише тоді, коли там реальна біда й про це вже хтось написав чи повідомив.

— Чи вважаєте ви, що в українських ЗМІ багато тем замовчуються? Якщо так — то чому, на ваш погляд, це відбувається? Хто винуватий і що робити?

— Чесно? Якщо якась тема й замовчується (хоча особисто я таких тем майже не помічала, про «майже» — трішки згодом), її все одно з часом помітять активісти, блогери, волонтери (список можна продовжувати). І потім, із подачі й легкої руки вищевказаних, її підхоплюють журналісти.

Про «майже» — кількох тем «із передової» таки намагаються не торкатися. Це тема мародерства, яке свого часу мало місце на прифронтових територіях. І тема пиятики серед солдат. Не хочеться підігравати ворогу. А як подавати ці теми так, щоби йому не підігравати — не зовсім зрозуміло. Тож більшість їх просто «оминає».

— У ситуації гібридної війни не лише офіційні особи, а й навіть експерти коментують певні теми не зовсім адекватно (наприклад, тема «казематів СБУ», де нібито утримуються військовополонені, але на офіційному рівні цього не визнають). Як бути в цій ситуації журналістам? Як подавати такі теми?

— 5 канал брав цю тему (про начебто таємні в’язниці СБУ, де незаконно утримують і нібито катують полонених), і неодноразово. І питання, брати її чи ні, навіть не ставилося. Як бути? Приєднувати до дискусії всі сторони — СБУ, правозахисників, міжнародні організації, дотичні до проблеми. Якомога ширше це обговорювати та з’ясовувати причини, наслідки й реальний стан справ. Це допоможе запобігти в майбутньому виникненню подібних ситуацій, якщо вони мали місце. І не породжуватиме нових підозр і чуток.

— Що, на ваш погляд, розділяє українську медіаспільноту нині — які головні проблеми? Що може її об’єднати? Як це зробити — у яких форматах це можливо, навколо яких ідей, цінностей?

— Розділяє? Дуже велике бажання окремих ЗМІ перетворити все на «зраду». Очорнити всі починання, розтоптати всі ідеї та рішення. І підґрунтя цих бажань дуже часто можна зрозуміти, подивившись на власника медіа.

Ще одне — намагання ввести пом’якшені формулювання того, що твориться на Донбасі. Усі ці «ополченці», невживання слова «вороги» тощо — це просто блюзнірство для країни, де ледь не щодня гинуть військові. Де бойові дії не припиняються, а лише час від часу затихають.

Об’єднати всю медіаспільноту наразі, на мою думку, неможливо. Як неможливо об’єднати лівих і правих. Бо є робота, а є інтереси. І в когось — завдання. І доки в Україні живе та працює п’ята колона, таке об’єднання буде утопією.

А хотілося б, щоби медіа об’єднувалися довкола ідеї та бажання зробити українські ЗМІ більш інтелектуальними, якіснішими, серйознішими.

В українській журналістиці часто люблять концентруватися на чомусь скандально-негативному — смертях, убивствах, зґвалтуваннях. Бо це дивляться-читають-слухають.

Ми не вміємо й не хочемо піднімати глядача-читача до вищого, інтелектуальнішого рівня, учити його чогось. Натомість із задоволенням опускаємося до рівня пересічних громадян, які «спілкуються з телевізором».

— Чи є місце критиці особисто Порошенка в наших ЗМІ? Якщо нi або мало — то чому? Чи стикалися ви особисто з цензурою або самоцензурою стосовно Президента?

— Я не відстежую всіх ЗМІ, тим більше на цю тему. Тому за всіх сказати не можу. Ані з цензурою, ані з самоцензурою у своїй роботі не стикалася. І це легко перевірити, ознайомившись із нашими ефірами. На будь-яку тему, яка безпосередньо чи опосередковано стосується Президента, вільно висловлюються наші гості. І критика там має місце.

Фото - 5.ua