«Детектор медіа» продовжує опитувати колег про найгарячіші проблеми медіа. Позиції дуже різні, часом протилежні. Але це лише підкреслює необхідність чути одне одного, щоби знаходити те, що здатне нас об’єднати.

Про актуальні виклики вже розмірковували колишній спецкор «1+1» Олексій Бобровников, ведуча 5-го каналу Тетяна Даниленко, журналістка й ведуча «Громадського» Настя Станко, заступниця головного редактора «Громадського радіо» Наталя Соколенко, військовий кореспондент, ведучий програми «Очна ставка» Роман Бочкала, заступник директора департаменту нових медіа «1+1 медіа» Катерина Коберник, журналіст, медіаексперт та викладач Українського католицького університету Отар Довженко.

Сьогодні на запитання «ДМ» відповідає незалежний журналіст, публіцист Леонід Швець.

— Які кейси останнього часу в українській журналістиці здаються вам найважливішими? Позитивні й негативні (наведіть, будь ласка, приклади). Чому ви вважаєте їх такими? Чого вони можуть навчити нас, українських журналістів?

— На жаль, найважливішими є кейси не в українській журналістиці, а навколо неї: епізоди з підпалом «Інтеру» та квартирою Сергія Лещенка. Вони вкотре актуалізували питання, хто є ким у вітчизняній журналістиці, про межу припустимості, про хазяїв та замовників, про рівень заробітків або їхню відсутність. Чесно кажучи, не думаю, що ці епізоди можуть чогось навчити ненавчених. Вони можуть лише проілюструвати наявні уявлення про те, що добре, а що погано. Позитивного, такого, щоби хотілося — вау! — поділитися з друзями та колегами, не пригадую. Не пригадую, щоби й зі мною хтось чимось таким ділився. Може, щось варте уваги й було, але в нас усіх спільна риса: ми не читаємо паперові видання й не дивимося телевізора, тобто здебільшого не є власною аудиторією.

— Які основні проблеми ви бачите у висвітленні теми АТО, Донбасу?

— Не бачу того, чого не вистачає у висвітленні й інших тем: широти контексту, глибини осмислення. Сосни навчилися детально й часом високохудожньо відображати, а з лісом серйозні проблеми, його важко побачити.

Є й конкретніша проблема, коли до матеріалів звідти свідомо додається «оживляж», щоби зачепити аудиторію, яка вже значно спокійніше ставиться до інформації про війну. Найсвіжіший приклад: днями пішла інформація, широко підхоплена інформаційними стрічками, про буцімто катастрофічну ситуацію в районі шахти Бутівка, яку от-от оточать сили сепаратистів. По військовій вертикалі пішов скандал, який, звісно, докотився до 128-ї бригади, що тримає позиції біля Бутівки. Стали з’ясовувати, звідки дим. На «1+1» вийшов репортаж Олександра Завгороднього, в якому один із бійців розповів, що зросла кількість точок, із яких ведеться обстріл його власної позиції. Київським редакторам цього вистачило, щоби цілком адекватному й радше заспокійливому матеріалу дати панічні титри й підводку про оточення. І це, наскільки я розумію, постійна практика, коли редактори таким чином «удосконалюють» військові репортажі з власних міркувань. Як свого часу тодішній редактор «Вестей» Ігор Гужва назвав репортаж про відому трагедію «Одесская Хатынь». І вже було не так важливо, що, власне, було в тексті.

— Чи вважаєте ви, що в українських ЗМІ багато тем замовчуються? Якщо так — то чому, на ваш погляд, це відбувається? Хто винуватий і що робити?

— Мені не здається, нібито щось свідомо замовчується. Інша справа, що якихось тем ЗМІ просто не помічають, їх немає у свідомості та понятійному апараті редакторів, що ставлять завдання перед журналістами. Слабкі редактори — це найбільша проблема української журналістики після самої української журналістики як такої. І я не знаю, як виправити цю проблему. Взятися редакторам немає звідки, крім практичної журналістської роботи, а робота просуває отаких редакторів. Коло замикається. До речі, раритетні сильні редактори стогнуть від низької якості журналістів.

— У ситуації гібридної війни не лише офіційні особи, а й навіть експерти коментують певні теми не зовсім адекватно. Як бути в цій ситуації журналістам? Як подавати такі теми?

— Наш інформаційний простір геть загиджений напівфабикатами. В ефір та на сторінки вивалюються якісь чутки, неповні повідомлення, інформація без контексту й бекґраунду. Що можна у Фейсбуку, в медіа має бути неприйнятним. Соціальні мережі — ідеальний постачальник матеріалу для подальшої професійної медійної доробки, але, як вище я вже казав, де брати ту професійність? Якщо тема соціально дуже гостра, треба б її перевірити з десятка боків та джерел, перш ніж видавати. А в нас вважається, що краще швидше дати, а згодом спростувати, ніж витрачати час на перевірку. На жаль, війна не змусила українську журналістику подорослішати, вона лише підкреслила її інфантильність.

— Що, на ваш погляд, розділяє українську медіаспільноту нині — які головні проблеми? Що може її об’єднати? Як це зробити — в яких форматах це можливо, навколо яких ідей, цінностей?

— Головна проблема, що не дозволяє назвати українську медіаспільноту ані спільнотою, ані українською, — це робота на панів без совісті, а інколи просто ворогів України різного ступню відвертості. І якщо війна не навчила етичної гігієни, то вже ніщо не навчить. Ну придумаймо формат, у рамках якого почнуть брататися журналісти «Інтеру» та «Еспресо», «Вестей» та «Українського тижня». Ви в це вірите?

— Чи є місце критиці особисто Порошенка в наших ЗМІ? Якщо нi або мало — то чому? Чи стикалися ви особисто з цензурою або самоцензурою стосовно Президента?

— Я не моніторю всі ЗМІ, тому загальної картини не маю, але ті видання та сайти, з якими я співпрацюю, ніколи не висували мені якихось вимог щодо критики Порошенка. Президент для мене жодним чином не є постаттю поза критикою, навпаки. Саме через те, що від нього багато залежить, ставить його в постійний фокус критики. А взагалі нічого так, почути таке дивне питання перед третьою річницею Майдану…

Фото - gdb.rferl.org