Про актуальні виклики вже розмірковували колишній спецкор «1+1» Олексій Бобровников та ведуча 5-го каналу Тетяна Даниленко.

Сьогодні слово Насті Станко, журналістці й ведучій «Громадського». Нагадаємо, нещодавно Насті та Костянтину Реуцькому СБУ поновила акредитацію в зоні АТО.

– Настя, які проблеми нині особисто ви бачите у висвітленні АТО й ситуації на Донбасі?

– У нас висвітлюються далеко не всі важливі теми на сході. Ситуація з місцевим населенням або мало висвітлюється, або взагалі замовчується. Практично нічого не чути про тих, хто живе за лінією зіткнення, на окупованій території. А якщо і говорять про окуповані території, то дуже часто в жартівливому тоні: якийсь прийнятий на окупованій території ідіотський закон чи законопроект. Ще один вид інформації звідти – історії обстрілів. Ми не знаємо, як там: але ж хтось народжується, хтось помирає, хворіє й так далі. Що ми знаємо про життя в Луганську, Красному Лучі чи Стаханові? Ніхто з нас не може дати відповідей на ці запитання, і ми їх і не шукаємо.

– Крім теми мирного населення, є ще проблематичні теми, які стосуються війни й Донбасу?

– Якщо говорити про військових, є таке побажання, можливо, негласне: війна має бути «правильно», позитивно висвітлена – позитивні військові, позитивно виглядають, немає в них проблем. Навіть якщо говорити про наш невідомо чому «скандальний» сюжет із промзоною, там теж були проблеми з тим, що нам казали: варто робити «позитивніші» сюжети.

Важко зрозуміти, що означає «позитивний», для кого позитивний. Ми бачимо по сюжетах, що присутня героїзація війни. Це не дуже здорове явище. Війна, м’яко кажучи, не дуже позитивна річ. Ця територія, де війна, – це руїна, обстріли і смерть. Усе це тягне за собою різноманітні історії. Хтось їх сприймає, хтось ні.

Наприклад, теми про проституцію на сході. Деякі місцеві виступають через неї проти військових. Такі речі висвітлюються або дуже викривлено, або панує мовчанка. Тут ми ще маємо ширший дискурс, коли йдуть розмови: «Давайте ми про такі речі говоритимемо після війни». Та ж тема-табу про військовополонених. Усі кажуть про безпеку полонених. Але є, наприклад, таємні тюрми СБУ в Харкові. Про них фактично не говорять. Матеріал про каземати зробили ми, ВВС, «Радіо Свобода» і Deutsche Welle. Ніхто з каналів не захотів брати інтерв’ю в людей, які переконують, що сиділи там без будь-яких звинувачень. СБУ стверджує: таємних тюрем узагалі немає. І маємо таку ситуацію: якщо факти правдиві, СБУ порушує права людини, але про це не варто говорити, бо війна, розберемося потім. Це сумна тенденція, так ми самі для себе створюємо самоцензуру. (Велика стаття щодо «тюрем СБУ» авторства екс-заступника СБУ Віктора Трепака вийшла вже після нашої розмови з Настею Станко у «Дзеркалі тижня». – ДМ).

– Ви, інші колеги, Amnesty International і нібито колишні ув’язнені там люди розповідали про те, що каземати існують. Натомість Служба безпеки України запросила журналістів на екскурсію в харківське СБУ, показуючи чисті кімнати і стверджуючи, що нікого тут не тримали…

– Але! Що досліджували ми? Була історія Костянтина Безкоровайного, який вийшов трохи раніше за інших тринадцятьох. Він – єдиний комуніст у міській раді Костянтинівки. У грудні Маркіян Лубківський, тодішній заступник тодішнього очільника СБУ Валентина Наливаченка, виступав на брифінгу й казав: «СБУ затримала божевільного депутата-комуніста з Костянтинівки». І Безкоровайний, коли вийшов із того приміщення через півтора року, сказав: його затримали саме того дня. Не може бути іншої людини, бо більше комуністів у міській раді Костянтинівки немає.

Людина зникла: ні сусіди, ні дружина про нього нічого не знали. Можна припустити, що відбулося? Ми це так і подали. Мовляв, Лубківський стверджує: тоді цього чоловіка затримали, а що з ним трапилося далі, – не знає. СБУ каже, що така людина ніколи не перебувала у структурі СБУ. Тоді виходить, що СБУ затримала чоловіка, того ж дня відпустила, й він зник, а відомство тут ні до чого. Але ж людини «не існувало» півтора року!

Ми записали іншого чоловіка – Вакарука. Безкоровайний переконує, що він доглядав за ним у цих казематах, і Вакарука навіть возили на операцію в Харкові. Звісно, ми далі займаємося цим розслідуванням: хто, де, що, коли, кого й куди вивозив. До речі, згадаймо ще, що представників ООН не впустили туди навесні. Це факти навколо. Глядач розбереться, чи вірити, чи ні. Але гляньмо на цю ситуацію з іншого боку.

Ми записували величезну кількість людей, які вийшли з полону так званих ДНР/ЛНР, і тих, кого відпустили з Росії – Афанасьєва і Савченко. Чому цим людям ми віримо на слово, а іншим – ні? Можливо, тоді ми говоримо про патріотизм, а не про журналістську об’єктивність? Якщо людина сиділа в «ДНР/ЛНР» і каже, що її катували – отже, точно правда. А якщо сиділа в СБУ й каже, що її катували, реакція: «Ну-у-у-у, мабуть ні, такого не було». Але й там, і там – українські громадяни. Мене це дивує. І ніхто, крім тих видань, які я назвала раніше, не каже про ці речі.

– Чому так? Є цензура, самоцензура?

– Думаю, є самоцензура серед журналістів. Є бажання бути патріотами, а не професіоналами. Вони розуміють патріотизм як приховування правди.

– Окрім самоцензури, чи є цензура з боку військових чи Президента Петра Порошенка? Можливо, натякають на те, як «правильно» висвітлювати ті чи інші питання?

– «Громадському» точно не натякають і не пропонують нічого, і слава Богу. Ми робимо те, що вважаємо за потрібне. Не хотілося б говорити за колег. Чутки є, але інформація неперевірена, щоб я робила якісь висновки.

– Ви, безумовно, стежите  за новинами, українськими й не тільки. Чи бачили ви в наших ЗМІ критику Президента Порошенка?

– Думаю… (з хвилину Настя мовчить. – ДМ). Правда, складно. Мені видається, була критика Порошенка у статті «Європейської правди» про електронне декларування. Вони писали, що воля Президента могла би процес запустити, але волі немає. Щодо інших медіа… Не можу згадати. Напевно, справді дуже мало.

– З вашого дозволу повернуся ще до складних тем. Є, наприклад, факти, знайдені вами й колегами, але є і правоохоронні органи, які все заперечують. Як поводитися журналістам у цій ситуації?

– Найгучніша історія – щоденні зведення з Антитерористичного центру. Пан Лисенко звітує щодо обстрілів, поранених і загиблих. У редакції «Громадського» ми перевіряємо цю інформацію з інших джерел. Дуже рідко подаємо їхні дані, але кажемо, що це дані штабу АТО – лише одна думка, а не реальна ситуація.

Часто штаб або те ж управління розвідки ми ловили на викривленні даних. Пам'ятаєте ті смішні ситуації, коли повідомляли, що рани Плотницького несумісні з життям і він помре? Нині Плотницький прекрасно почувається, в нього все гаразд, дає прес-конференції й так далі. Такі речі дуже шкодять, бо частина людей, особливо наших ворогів, висміює таку інформацію. Та й дивно, що управління розвідки її передає. Але це не моя справа, нехай.

Просто я бачу, що частина колег сприймає зведення з АТО за чисту монету. Також постійно бачу в ЗМІ описи: «російські терористи обстріляли». Звісно, Україна веде війну з Росією. Ми знаємо, що під керівництвом російських офіцерів російською зброєю ведуться бойові дії. Але коли колеги кажуть «російські терористи», я уявляю, що за «градами» стояли саме росіяни й колеги звідкись це знають.

Є багато історій про героїчні бої, подвиги, розказані волонтерами. Ці історії йдуть не тільки у Фейсбук, але й у медіа, в новини каналів, сайтів. При всій повазі до волонтерів: якщо їм це переповідають звичайні військові, а не командири, інформація може бути викривлена. Завдання солдата – дуже вузьке, він бачить усе не так, як командир, і не може говорити про всю операцію.

Ми стараємося, хоча це й дуже важко, отримати інформацію з передової, говорити з відповідальними за сектор, ділянку, а не звичайними солдатами. Якщо немає такої можливості, тоді є прес-офіцери й так далі. Звісно, інформацію збираємо й із неофіційних джерел, але вони радше для перевірки офіційних.

Пам’ятаю, була зустріч колег із Любомиром Гузаром, і він спитав: «Я не розумію, а що ж на сході відбувається?». Справді, а що? Немає вичерпної й нормальної відповіді на це запитання.

– Які останні кейси в українській журналістиці (позитивні й негативні) ви вважаєте важливими?

– Якщо в довшій перспективі – створення програми з журналістики в УКУ. Це одна з тих речей, яка може змінити якість української журналістики. Я бачу, як їх учать, хто в них викладає, стежу за тими, хто почав працювати. Мені здається, там може з’явитись якісна соціальна журналістика й так далі. Це інший позитивний виток у становленні української журналістики.

Не хочу хвалитися, але здається, що «Громадське», незважаючи на катаклізми, є також чимось, що становить українську журналістику, що зайняло місце. Воно рухається, намагається працювати за стандартами. Гаразд, не все вдається, але ми намагаємося.

На нашому прикладі я бачу багато проблем медіасередовища, ставлення суспільства до інформації, до загальних правил, на які ми всі погодилися.

Наприклад, теми ЛГБТ чи тих же тюрем СБУ. Виявляється, це наддражливі теми, хоча всі вони про права людини. «Громадське» намагається їх розвивати й наражається на хвилі негативу.

Із негативних речей. На Майдані журналістська спільнота була згуртована, в драйві, доносила щосекунди, що відбувається. Але війна, окупація Криму, страждання, які ми переносимо, призвели до агресії, ненависті в медіасередовищі. Немає не те що порозуміння, є цькування.

Ми переживаємо нині гірші часи: журналістику не фактів і аналізу, а емоцій. Є журналіст, який робить декілька місяців розслідування, перевіряє кожен факт, ділиться цим відео, і хтось у коментарі пише: «Це неправда, фігня», – і цей допис вважається іншою стороною. Або блогери, які не працюють за стандартами, але смачно пишуть, протиставляються журналістам.

Це все утворює таку кашу, в якій глядач або читач узагалі не може розібратися, де правда. І чиновники, вороги зі сходу, зокрема, північні сусіди, знаходять у цій каші багато корисного: можливість заплутати суспільство, не донести до нього правдивої інформації, розсварити. Як на мене, тепер одні з темних часів. Думаю, вони закінчаться.

– Чого ці речі, про які ви говорите, можуть навчити українських журналістів?

– Працювати-працювати-працювати-працювати! (Сміється. – ДМ.) Журналістам просто треба робити свою роботу, перевіряти джерела, знаходити факти, робити аналітику, а не займатися емоціями й викривляти інформацію, бо, мовляв, патріотично в час війни оце розповісти, а це – ні. Наша медіаспільнота дуже залежна від соцмереж і народного схвалення. Емоційне схвалення приходить набагато швидше, ніж після міркувань із «холодною» головою.

– Погоджуюся з вами, що потрібно багато працювати. Але навколо яких ідей, яких цінностей журналісти знову зможуть об’єднатися?

– Об’єднуватися треба навколо своєї професії, яка поки що не під загрозою, але дуже сильно хитається. Журналістам не мають указувати блогери, чиновники, влада, що вони можуть писати, а що – ні, що патріотично, а про що треба мовчати. Оце і треба відкинути.

Такі речі ніколи не були властивими журналістиці. Треба повернутися до того, чим вона завжди займалася: здобувати інформацію. Більше не бачу ніяких ідей, навколо чого об’єднуватися.

Нині одну групу травить інша, завтра цю іншу травитиме третя. У нас є стільки роботи! Триває інформаційна війна, тут неоране поле. Був оцей кейс із фото Муравського. Фотографи зуміли об’єднатися, виступили – й домоглися результату. Чому журналісти не можуть? Може, понтів у них більше. Але з цим треба закінчувати. Не буде незалежної журналістики – не буде демократичної країни.

Фото – 1080.plus