Я в раю. Тобто в Хорватії. У цьому готелі, у цьому місті, у цій країні прекрасно все. Я приїжджаю сюди вже декілька років поспіль. І ось, на правах постійного (і що там таїтися – улюбленого) клієнта я сиджу у барі готелю та разом з місцевими дівчатами-офіціантками пліткую різне «за життя». Адріатичне повітря свіже й ароматне, море кольору смарагда і сонце, сідаючи, золотить стіни старого міста. La vie est belle. Аж тут до бару підходить англомовний гість середнього віку і робить зауваження дівчатам щодо якості поданого йому апероль-шпрітцу. Дівчата вислуховують неохоче, споглядаючи гостя довгим, важким, сповненим відвертої неприязні поглядом. Як тільки поважний британець відходить, не почувши навіть «sorry», вони починають жваве обговорення та засудження цього нахаби, якому щось не сподобалося у справжньому раю на землі, і нарешті виносять безжалісний присуд: він незадоволений коктейлем, бо старий, незугарний і самотній.

Я в Оксфорді на важливій та цікавій літній школі. Але (холєра!) ніхто не попередив мене, що у цій оазі знань та науки немає, ну просто не існує нормальної кави! Зрештою, нормального інтернету та мобільного зв’язку тут теж не існує (вочевидь, різноманітні привиди «глушать»), але кава для виживання виявилася на порядок важливішою за інтернет. Я без достойної кави вже десять днів. У мене розколюється голова, жахливий настрій, і «без надії таки сподіваючись», я повзу у справжній італійський ресторан. Не стільки поїсти, скільки замовити каву, адже хоча б у італійців вона має бути адекватна. Замовляю. Приносять бідон того самого темного неідентифікованого лайна, що і всюди. Я не витримую. Я зриваюсь. Підкликаю офіціантку і питаю: чи ви серйозно вважаєте, що оце лайно можна назвати кавою?! І як можна подавати таку химерну отруту під виглядом кави в італійському(!) ресторані?! Дівчина відкрито і чемно посміхається, а далі говорить: «Пані, якщо вам не сподобалося, ми, звичайно, не включимо цю каву у ваш рахунок, ви тільки не хвилюйтеся. Але, можливо, ви могли би уточнити, що саме вам не сподобалося, щоб ми могли у майбутньому покращити наш сервіс?»

До чого ці дві історії? До того, що вони прекрасно ілюструють сприйняття та ставлення до критики у, відповідно, закритій та відкритій культурах.

Останнім часом, кількість «бульбосрачів» (відомий білоруський мем, що означає сварку патріотів) серед нашої інтелігенції та інтелектуальних еліт наближається до максимально дозволенних для виживання норм. Колеги та друзі причиною схильні називати загальнонаціональний посттравматичний синдром та істерію через наше непевне майбутнє. Проте я думаю інакше. Як на мене, рівень нашої стресостійкості набагато вищий, ніж може здаватися і ніж є у багатьох інших народів. Сторіччя вкрай драматичної історії та різноманітних випробувань на генетичному рівні призвичаїли нас не чекати добра та бути завжди напоготові зустріти зло. Нас не так легко залякати і довести до якогось там ПТС. Для скандалів та сварок є інші причини, одна з яких – це закритість суспільства та індивідуума у тому, що стосується сприйняття та «перетравлювання» критики та незгоди з власною думкою. Друга причина полягає у тому, що нарешті через багато років радянського та пострадянського дуалізму, де добра, світла та жертовна інтелігенція протистоїть завжди поганій та злочинній владі і це протистояння є основним сенсом життя та головним заняттям для першої, у нас з’явилися реальні важливі питання та важливі вибори для обговорення, які передбачають набагато складніші відповіді, ніж «так» чи «ні» або ж «добро» або «зло». Життя вже не є просто чорно-білою боротьбою. Уперше перед нами постають такі задачі виживання та розвитку країни, на які серед раніше нібито такої одностайної інтелігенції з’являються часто дуже різні відповіді. І це нормально. І це природно. У нас мають бути і будуть різні позиції щодо майбутнього Донбасу, мовного питання, військових парадів та податків або ж ролі медіа в часи гібридної війни. Зрештою, якась із наявних позицій отримає більше суспільної підтримки та стане (колись, а мала би вже стати) частиною державної стратегії та політик у відповідних сферах. Таким саме чином у Штатах немає всезагальної суспільної згоди щодо носіння зброї, у Франції щодо надзвичайного стану і т.д.

Якщо мене чогось і навчили понад два з половиною роки активного використання Facebbok, так це тому, що навіть у відносно «замкненому колі» колег та друзів не буває «абсолютних однодумців». Адже люди, з якими я погоджуюся щодо мовної політики, можуть не погоджуватися зі мною щодо сексизму, а ті, хто погоджуються зі мною щодо сексизму, мають зовсім іншу думку щодо декомунізації і т.д.

І ось, стикнувшись із потребою щоденних дискусій на різні важливі теми, ми стаємо заручниками закритості нашої культури щодо критики та невміння цю критику конструктивно формулювати. Кожен день я спостерігаю, як критика чиєїсь діяльності викликає не бажання вислухати та змінити щось, а суто особисту і подекуди досить злу образу та моментальну позу «ніхто не цінує мене та мій надважливий внесок у майбутнє України». І навпаки: за неможливості сформулювати конструктивні зауваження до чиєїсь діяльності, ми швидко скочуємося до критики особистостей, а то і просто до образливого дискурсу, який вже нічого спільного не має із заданою темою обговорення. Я є дуже далекою від ідеалізації західноєвропейської культури, але вона має певні безумовно сильні сторони, одна з яких – це розвиток ще з дитинства вміння обговорювати та дискутувати та привчання до напрочуд відкритого і позитивного ставлення до критики. Критика там заохочується і використовується як засіб досягнення кращого результату. Водночас, ви навряд чи почуєте замість критики чиєїсь ідеї або проекту критику безпосередньо особистості, яка цю ідею або проект запропонувала. Саме трагічна нездатність спокійно та позитивно (тобто без ображеного Его) сприймати зауваження, а також ці зауваження точно формулювати і призводить до десятків скандалів онлайн та офлайн між найкращими умами України.

Найбільший подив у мене викликає ситуація, коли люди, що самі себе вважають найвідданішими апологетами лібералізму та толерантності, у разі зіткнення з критикою власних персоналій, ідей або роботи, блискавично позбуваються і толерантності, і лібералізму та вимагають, щоб критики (нехай і не завжди справедливі) моментально замовкли і покаялися. Дивує це тому, що толерантність та ліберальність – це не стільки політична позиція, скільки щоденна нелегка практика. І цю практику насамперед необхідно вміти застосовувати до власних опонентів, до тих, кому ми не подобаємося з будь-яких причин. Бути толерантним та ліберальним – це, у тому числі, визнати право інших нас не любити і не сприймати, і змиритися з тим, що хоч які б корисні справи, на нашу думку, ми не робили, завжди знайдеться хтось, кому це буде видаватися нерозумним або ж і шкідливим.

Зрештою, ми маємо погоджуватися тільки щодо найголовніших екзистенційних речей, як-то: що повинна бути вільна і незалежна Україна в межах європейської цивілізації. Щодо всіх інших «деталей» можна, а подекуди й необхідно сперечатися.

Просто, як-то кажуть, не тримайте зла. Тримайте пітбуля та дробовик :) І пам’ятайте: жодної агресії :)

Фото - viewport.com.ua