З Ігором Бурдигою, журналістом видання «Вести. Репортер», ми зустрілися у Дніпропетровську на тренінгу «Особливості висвітлення в ЗМІ військового конфлікту, роль ЗМІ у подоланні негативних наслідків для суспільства». Під час виступу він розповідав про роботу в зоні АТО, куди їздить уже рік.

Як про журналіста я дізнався про нього після розслідування про діяльність «Правого сектору» під час Майдану. Матеріал сприйняли досить негативно в промайданівському середовищі. Хоча сам Ігор в інтерв'ю це заперечує.

Наразі «Вести. Репортер» багато критикують. Найчастіше за приналежність до холдингу «Вести». Хоча часто доводилося зустрічати критиків, які не читали журналу, що наповнений яскравими репортажами із зони АТО, зокрема з місць, куди київськім журналістам важко потрапити. Водночас саме за фактом публікацій у «Вести. Репортер» Служба безпеки України розслідує кримінальне провадження за статтею 110 Кримінального кодексу України (посягання на територіальну цілісність і недоторканість України) та оголосила в розшук колишнього в. о. головреда журналу, громадянина Росії Дмитра Люкайтіса.

А нещодавно на «Детектор медіа» з'явився аналіз видання з досить серйозними закидами в маніпуляції. Тож коли після виступу Ігоря на тренінгу в Дніпропетровську я запропонував йому записати інтерв'ю, впевненості, що отримаю згоду, було менше 50 %. Але після кількасекундних роздумів і його коментаря щодо «непростих стосунків» журналу «Вести. Репортер» і «Детектор медіа» він погодився на інтерв'ю.

Розмова з Ігором відбулася в кафе на літньому майданчику біля готелю на набережній -  одній із візитівок Дніпропетровська.

В інтерв'ю ми говорили про роботу в АТО, про нинішні стосунки Ігоря з «Правим сектором» і з київською медіатусовкою, а також про критику видання та про критику влади виданням.

- Ігорю, нещодавно з'явилося кілька твоїх матеріалів на Deutsche Welle. В якому статусі ти зараз з ними співпрацюєш?

- Як постійний позаштатний автор. Вони оголошували великий набір - я подав CV, приклади робіт, а потім ми зустрілися. Це було після повернення з Маріуполя на один день та перед від'їздом у Донецьк. Вони запропонували співпрацю - я погодився.

- Тобто це була більше твоя ініціатива?

- Ну коли вони оголосили набір, мені хтось порекомендував із ними співпрацювати. Я подумав: чому б і ні? Отримав такий... (переходить на російську) негласное молчливое согласие редакции на то, что я буду с ними сотрудничать. Я не скрываю этого сотрудничества. Но мое основное место работы остается в «Вести. Репортер». Deutsche Welle для меня - это скорее некая возможность расширить собственную аудиторию. Ну и, чего уж скрывать, возможность дополнительного заработка.

- Тебе знають як людину, яка їздить в АТО, і ти маєш можливість їздити в Донецьк та Луганськ. Яким чином ти отримуєш акредитацію?

- (Знову говорить українською) Так сталося, що вперше я туди приїхав, коли сталася трагедія з «Боїнгом». І на той час було досить багато журналістів, акредитацію давали всім. У моєму випадку спрацювали якісь контакти з колишньої донецької редакції «Радио Вести», які там залишилися.

Мені довелося пройти досить-таки, знаєш, легку і неформальну співбесіду в «контррозвідці», яка на той момент була розташована в обласній прокуратурі. Там був черговий прокурор. Це було в суботу вдень, і він був втомленим прийомом 15-ї заявки щодо вкрадених машин. Коли я прийшов до нього, він просто подивився на мене, перевірив паспорт, побачив, що в мене херсонська реєстрація (це, звісно, теж допомогло). Спитав у мене, як там справи в Херсоні. Я відповів, що все нормально. Він сказав: ну добре тоді, пишіть правду.

Це не гарантувало до кінця безпеки, бо за кілька днів мене заарештували посеред Донецька, власне, через те, що я просто стояв не в той час не в тому місці. Мене протримали менше години, перевірили речі, перевірили зйомку. Потім побачили акредитацію, зателефонували в прес-центр і визнали, що акредитація дійсна. Потім почали розпитувати, чого я тут вештаюсь. Я казав, що я тут випадково і взагалі погано знаю місто і просто зупинився, шукаючи адресу на телефоні. Мене відпустили.

Наступного разу, коли приїхав уже восени, все було трохи серйозніше, бо довелося пройти все ж таки справжню співбесіду в так званій контррозвідці. Зі мною спілкувався мій тезка, який представився колишнім співробітником СБУ. Ми поговорили щодо мого ставлення до військового конфлікту, до всіх цих подій, до революції... Я навішав йому якоїсь локшини на вуха. Ми ще годину чи дві спілкувалися на відсторонені теми. Йому було цікаво спілкуватися зі мною, тому що, мабуть, журналісти з України в Донецьк не так часто їздили. Він так само підтвердив мою адекватність. Мовляв, я не небезпечний для уряду так званого ДНР, і я отримав акредитацію. Після того цивільну акредитацію я поновлюю кожного свого наступного візиту в автоматичному режимі. Чесно кажучи, кожного разу, коли їду, я побоюся, що цю акредитацію мені не поновлять. Я вже стикався з тим, що ті матеріали, якими я висвітлював діяльність сепаратистських органів влади, читали люди з оточення сепаратистського, з їхнього керівництва, проте це поки що ніяк не впливало на ставлення до мене. Навпаки. Це, здається, було взимку. В грудні, коли я приїхав, хтось зі співробітників прес-центру, мабуть, впізнавши мене і сказавши, що знову потрібна співбесіда, мовляв, ну що ж ви українське видання... і я пам'ятаю, як співробітники прес-центру питали: «Ну ти ж з видання "Репортер"? Ви ж якось пов'язані з виданням "Русский репортер"?». Я відповів: «Ну як, "пов'язаний"... ми виходимо за їхньою ліцензією». Вони кажуть: «Ну ти ж знаєш їхню редакцію? Чому вони не зроблять тобі редакційного посвідчення, тоді це спростить тобі процедуру акредитації». От така, знаєш, дружня порада була.

Ігор Бурдига з Павлом Пєньонжеком, Ольгою Морван і Полем Ґоґо

- Ти це з чимось пов'язуєш? Ну що ти представник видання, яке виходить у Києві, отримуєш акредитацію, а інші колеги, наприклад, не можуть її отримати?

- Донедавна я бачив, що журналіст із Kyiv Post не отримали деенерівської акредитації. Може, ти мене виправиш, але жодного гучного випадку, коли б за останні, може, з другої половини літа, щоб комусь суворо відмовляли. Може, я помиляюся (мабуть, що помиляюсь), але я певен, що навряд чи зможе отримати акредитацію кореспондент «Української правди» чи «1+1». Але в моєму випадку, мабуть, працюють старі зв'язки нашої донецької редакції. Наскільки я знаю, ніхто з працівників колишньої редакції не співпрацює з терористами, але ти ж розумієш - це місцева медіатусовка. Хтось передав, сказав: от приїхав...

- Тобто у твоєму випадку більше спрацювали особисті зв'язки?

- Так.

- А під час роботи ти вільно говориш, що ти з «Вести. Репортер»?

- It depends. Як правило, ти просто кажеш: «Здравствуйте, Игорь Бурдыга, корреспондент журнала "Вести. Репортер"». (Знову переходить на російську.) Ты не говоришь, что ты из Киева. Не так уже и часто проверяют такие детали. Если есть аккредитация, то в большинстве мест, в которых я работал, она снимает большинство вопросов. (Повертається на українську.) Ще рятує паспорт із херсонською реєстрацією. Чомусь там вважається, що Херсон - це «юго-восток», майже свої. Знаєш, не моє завдання розвінчувати цей міф, поки він працює на мене.

- Зараз конфлікт перебуває в такій «незрозумілій» стадії, якщо порівнювати з літом минулого року. Зараз усе набагато спокійніше. Репортажистам, по суті, мало роботи. Які теми ти знаходиш? Які теми важливо подавати?

- Я на тому боці не був із березня. Гуманітарні питання - щодо пенсіонерів, позбавлення пенсій, люди, які живуть у бомбосховищах, гуманітарна катастрофа - ці всі питання вже були пророблені і писати третій-четвертий-п'ятий раз чимдалі важче. Бо, з одного боку, ти боїшся повторюватися. З іншого боку, ти розчаровуєшся, що попередні тексти не спрацювали, не викликали того резонансу, співчуття, яке ти намагався викликати. І над кожним наступним... (у цей момент біля кафе на тротуарі щось вибухає - схоже на вибух петарди. Ігор на секунду глянув в епіцентр «вибуху» і продовжив, ніби нічого і не сталося) текстом ти мучиш себе ще більше, аналізуєш: де ж ти в минулому тексті помилився? Як наступний текст написати, щоб він дійшов. І це дуже виснажує.

Навесні з'явилася досить така потужна тема спецпропусків, що ставало наслідком де-факто економічної блокади регіону. Ця тема з кінця зими набула актуальності і не втрачає досі - продовжують писати про перетин пунктів пропуску людьми, вантажами; про вплив на економічну ситуацію в регіоні, який не є самостійний у багатьох питаннях. Бо він має досить тісні зв'язки з іншими регіонами України, особливо донбаським регіоном. Це і трафік вугільний, і коксуючого вугілля на металургійні підприємства, і енергетичне вугілля на підприємства паливного сектору на українські ТЕС. З іншого боку, цей регіон не є самодостатнім із точки зору продуктів споживання, продуктів щоденного вжитку. І ці розірвані економічні зв'язки трансформують цей регіон. Він потрапляє більше під вплив Російської Федерації, якихось напівкримінальних економічних підприємств. Відбувається повернення до тіньового ринку палива, продуктів. Усе це породжує нову реальність, вивчати яку досить цікаво. І, врешті-решт, ця реальність і цікава, й потворна. І викрити її потворність, показати, до чого призводять такі, як на мене, досить необачні дії українського уряду... Досить радикальні. Я б їх охарактеризував як такі, що не сприяють мирному врегулюванню цієї ситуації. Це одна з головних тем, над якими зараз варто працювати. З цими темами ми останній раз працювали на підконтрольних українській владі територіях Луганської області. Спробував описати цю ситуацію і з іншого боку. Про це зараз готується матеріал.

- Коли ти працюєш на підконтрольних українській владі територіях, ти так само спілкуєшся з військовими. Як вони до тебе ставляться, якщо знають про твою роботу на «Вести. Репортер»?

- Слухай, багато хто просто не знає, що це за видання. Це така наша проблема дистрибуції та піару. Я тобі можу сказати, що жодного разу не відчував якогось упередженого ставлення. Хоча знаю, що мої колеги з цим стикалися протягом останнього року. Але це потрібно потрапити до прошарених чуваків, які нещодавно повернулися з Києва, які знають усю цю нашу медіатусовку та всі ці наші медіаконфлікти в Києві, які знають про упереджене ставлення до нашого видання. От вони можуть щось закидати. Насправді, останній раз ми їхали в Луганську область із місцевими військовими. Ми розповідали їм, що перетинали лінію зіткнення і мали змогу працювати на тому боці. В них це викликало цікавість, але розуміли: ну добре, ви ж журналісти. І питали: «А що, вас сєпари, бойовики на тій стороні ганяють?» Ми відповіли: «Буває, що ганяють, а буває дають працювати».

Тобто мені весь цей рік вдається підтримувати статус нейтрального журналіста, який має можливість працювати з обох боків конфлікту.

Я знаю, що моя робота на окупованій території - зокрема, щодо висвітлення виборів сепаратистів восени та питання налагодження системи освіти - викликали критику в деяких людей, наближених до керівництва так званої ДНР. Але не знаю, чи врешті-решт хтось із керівництва читав матеріали. Бо потім я зустрів міністра освіти так званого ДНР, і він наче впізнав мене. Я думаю, досить жорстко проїхався по ньому в своєму матеріалі щодо системи шкільної освіти в «ДНР», але це не викликало ніяких... їм просто не має часу все це читати.

- Ти згадував про медіатусовку. Сам знаєш, як київська мейнстрімова проукраїнська медіатусовка критично ставиться до «Вести. Репортер». У тебе стосунки погіршилися з колегами? Були випадки, коли за останній рік від тебе відвернулися, тому що ти представляєш видання, яке критикує владу, а «зараз війна і не можна критикувати владу»?

- Я людина, яка любить медіатусовку, я люблю журналістів, люблю з ними спілкуватися. Коло моїх друзів було в більшості досить адекватне. І буквально недавно на день журналіста, прийшовши на одну з медіавечірок, я зустрів усіх своїх колишніх колег по газеті «Комерсант», по діловій пресі. Я не можу сказати, що втратив друзів. Є кілька людей, із якими мені стало не так приємно спілкуватися, багато хто з моїх знайомих спочатку ломанулися в жорстку критику видання і навіть намагалися розірвати стосунки, але товариські стосунки все-таки переважають.

З іншого боку, я почав менше спілкуватися з деякими колегами, власне, через розходження в багатьох ідеологічних позиціях. Це не питання видання, це питання власних поглядів.

Так, я сварився щодо багатьох болючих для мене питань про підтримку ультраправих під час протестів на Майдані та під час військового конфлікту, щодо неоліберальних реформ, щодо ставлення до критиків військових злочинів, проявів жорсткого поводження української армії, ескалації, посилення мови ненависті. Але Facebook - велика штука. Більшість жорстких конфліктів, які відбуваються онлайн, при особистій зустрічі нівелюється, ніхто не лізе в очі, не б'є один одного в морду. В якийсь момент - на початку осені чи наприкінці літа - це мені стало дивно: зустрічаєш людину, з якою обклали один одного х*ми, розбили всі горщики, а потім...

- Як думаєш, чому почалася ця, можу використати це слово, «травля» видання? Тому що журнал критикує владу?

- Я не можу вдаватися до власних рефлексій, чому почалася травля. Просто, як на мене, рівень конфронтації, рівень особистого почуття справедливості в кожного медійника, журналіста, які брали участь у революції, висвітлювали війну, вони загострені. Це взагалі-то справа не тільки медійної тусовки. Просто медіа, медійники - як своєрідне найбільш гостре віддзеркалення якихось процесів, що відбуваються в суспільстві.

Було насправді кілька різних процесів. Це (негативне ставлення до видання. - С.Л.) почалося, мабуть, ще з часів Майдану. Ні для кого не секрет, що «Репортер» близько, плідно, ретельно висвітлював події Майдану. Більше того, можу сказати зараз, більшість із тих, кого я знаю в редакції журналу «Вести. Репортер», підтримували Майдан, підтримували революцію. І я в тому числі. Але ми знаходили в собі сили ставиться до нього критично. Бо, як і будь-яке явище, революція заслуговує на критичне ставлення. На ньому було багато неприпустимих речей, як для кожного з нас окремо, так і, я вважаю, для демократії, плюралізму... власне, тих ідеалів, які близькі мені.

Як на мене, видання висвітлювало Майдан у досить-таки позитивному контексті. Ми не соромилися викривати злочини, які чинили силовики, ті жахливі вбивства - це були жорсткі дні. Але ми знаходили місце і для критики багатьох процесів. Зокрема, заради цього я почав розслідування щодо діяльності «Правого сектора». Зокрема, ми піднімали питання того, що відбувається там, як поводиться Майдан уночі, коли там набагато менше журналістів. Ми торкалися тем, які стосувалися економічних втрат центру Києва (магазини закривалися - ми писали про це коротенький матеріал). Чомусь усе це в багатьох колег викликало гостре несприйняття. Мовляв, ми звинувачуємо весь Майдан у мародерстві. Чи всіх революціонерів рівняємо до неонациків. Такого не було, і це треба було себе досить накрутити, щоб на це погодитися.

Але це була вже друга хвиля агресії. Бо перша була ще до початку Майдану через перші євроскептичні публікації. Євроскептична думка мені була близька. І на той момент вона мала право на існування. Вона не стосувалася, як у моєму випадку, скептиків політичних уній із Євросоюзом, а лише критики Угоди про асоціацію. Єврокритика спершу викликала досить негативну реакцію серед медіатусовки.

Пізніше журнал плідно відстежував події в Криму, розгортання Антитерористичної операції на сході. Я не член редколегії й не можу говорити від її імені, але, як на мене, редакційна політика видання спрямована на пацифікацію, примирення сторін і на спробу привернути увагу мешканців великої України, де наш журнал читають, до тих проблем, які виникають на територіях, захоплених сепаратистами. Ми не вважаємо мешканців цих територій відповідальними за ці питання.

Ми продовжуємо співпрацювати за ліцензією з виданням «Русский репортер». Як співавтор, я бачу, що в журналі все менше з'являється матеріалів видання «Русский репортер», присвячених конфлікту на Донбасі. Бо, думаю, їхня позиція стала аж надто...

- Заангажованою?

- ... аж надто заангажованою у проросійський бік. Ми в одному з останніх номерів опублікували матеріал Маріни Ахмєдової про полонених. І наскільки я знаю, редакція його серйозно коротила, редагувала. І поряд із ним вийшло наше розслідування про полонених, який писав наший кореспондент.

- Нещодавно на «Детектор медіа» вийшов матеріал, у якому автор критикує журнал «Вести. Репортер». Що можеш сказати?

- Я побачив якісь звинувачення, спробу критикувати видання. Але не зрозумів, через що. Так, ми виховуємо в наших читачів, українських громадян, критичне ставлення до того, що відбувається в Україні. І тільки через те, що це іноді збігається з позицією, яка звучить із російських медіа, з вуст колишніх регіоналів, це не означає, що позиція не має права на існування. Я особисто як автор вважаю за необхідне критикувати цей уряд і нинішнє керівництво країни. Забагато питань до того, що відбувається. Це моя власна позиція як громадянина лівих поглядів. Мені не подобається цей стрімкий капіталістичний неоліберальний розворот українського уряду, ці заплановані неоліберальні реформи, скорочення в бюджетному секторі, які відбуваються паралельно з речами, неприпустимими для суспільства, яке такою жорсткою ціною, як минулого року, вибороли право на демократію та плюралізм.

Я завжди кажу: революція для мене не завершилася, революція для мене триває. У цій країні ще багато треба зробити для верховенства демократії, свободи слова та плюралізму. І я не можу примиритися, що люди, які зараз при владі, добровільно пропонують громадянам відмовитися від демократичних прав і свобод. Як-от сумнозвісний законопроект про проплачені мітинги, який містить прямі загрози свободі слова та демократії. Мені не подобається ця концентрація на декомунізації та боротьбі з радянським минулим, коли не вирішуються нагальні економічні проблеми. Мені не подобається неоліберальний курс нинішнього уряду. Я буду відстоювати свою позицію і як громадянин, і як журналіст.

- Спробую бути опонентом. Журналіст же має бути відстороненим, об'єктивним. А в тебе вже наперед упереджена позиція до влади.

- Критика влади - це одне із завдань журналістики. Знаєш, «упередженість» чи «неупередженість», я не хочу влазити у дрімучий ліс питання об'єктивності журналістики, бо воно досить спірне. Я не прихильник стовідсоткової об'єктивності журналістики, бо я не вірю, що вона існує. Врешті-решт, у мене за плечима великий досвід роботи в новинному агентстві, яке є зразком об'єктивності. Бо новина або є, або її немає. Також досвід у щоденній діловій новинній газеті. І місце для власної думки автора знайдеться завжди - для його ставлення. Це ж теорія комунікації - будь-яку інформацію ти пропускаєш через себе. Важко лишатися стовідсотково безпристрасним у багатьох питаннях. Я ж не кажу про безпідставну критику цього уряду. Будь-яка критика має підґрунтя. Будь-який критичний матеріал має підґрунтя. Моє обурення викликає не політика уряду, а наслідки, до яких вона призведе або вже призводить.

- Є від влади feedback на критику?

- Я очікую щоразу feedback і від влади, і від суспільства, від колег, від читачів. Дуже розчаровуєшся, коли його не знаходиш. Як писала Наталка Гуменюк у книжці про протести на Близькому Сході, головне - це зневіра і розпач, розпач і зневіра. І цю цитату ми часто повторюємо в професійному колі. Бо часто опускаються руки, коли пишеш про негуманність подій на сході, що багато йде не туди, куди треба. Особисте виснаження і втома досить сильна, й від цього часом опускаються руки. Але ти чекаєш на зміни, розмовляєш із колегами, розумієш, що суспільство врешті-решт уже змінилося.

- У згаданому аналізі «Вести. Репортер», опублікованому на «Детектор медіа», одним із звинувачень є посилання в текстах на анонімні джерела, зокрема, з боку влади. Це тому що не хочете розкривати джерел чи тому що з влади ніхто не хоче давати коментарів?

- Ми маємо проблему. Близькі джерела кажуть, що є неофіційне табу на надання коментарів. Це не є питання повного ігнору, але коли ти хочеш отримати оперативно коментар... от мій колега не перший місяць намагається отримати коментарі в міністерстві культури, в міністра Кириленка, у його помічників та прес-секретарів. У відповідь чує тільки: пишіть офіційні запити і чекайте на відповідь.

При цьому мій редактор Світлана Крюкова робила нормальні інтерв'ю з міністром соціальної політики Розенком. І ми разом із нею робили восени минулого року інтерв'ю із заступником голови Адміністрації Президента Дмитром Шимівим.

Також Світлана нещодавно робила інтерв'ю з керівником Державного управління справами і досить-таки вільно змогла отримати це інтерв'ю, не стикаючись із якимись перепонами.

Якась протидія та несприйняття з боку влади є, але це не повне ігнорування.

- Ти згадував своє розслідування про діяльність «Правого сектору» на Майдані. Матеріал тоді шуму наробив багато, і в людей із промайданівськими поглядами було різке несприйняття цього тексту, тому що воно було не мейнстрімове...

- Я не погоджусь. Я взагалі вдячний колегам за підтримку після виходу цього матеріалу. Мені соромно, але я не очікував цього. Не очікував, тому що видання було якраз у самому розпалі критики з боку колег і матеріал, як не дивно, отримав багато позитивних відгуків саме в медійному середовищі.

- Які стосунки склалися у тебе з «Правим сектором» після цього, зокрема в АТО?

- Я взагалі дуже не люблю спілкуватися з ультраправими. Тому я не був ніколи на позиціях «Правого сектора». В Києві я так само припинив будь-які контакти. Але якось під час Книжкового арсеналу звідкись несподівано з'явився мій колишній колега з газети «Комерсант» Артем Скоропадський (прес-секретар «Правого сектору». - С.Л.), і він почав повторювати свій меседж, який озвучував ще після виходу розслідування. Мовляв, матеріал сфальсифікований і неправдивий.

Мені доводилося спілкуватися з батальйоном «Азов», і я відчував деякий дискомфорт, через те, що я ніколи не приховував своїх лівих антифашистських поглядів. Мені було трохи боязко і неприємно спілкуватися з бійцями. Але, знаєш, минулося.

- Кажуть, після виходу того матеріалу ти певний час переховувався...

- Це було на стрьомі, бо я себе накрутив тоді, й після виходу цього матеріалу я знайшов якраз цікаву тему. Поїхав на південь Херсонської області на кордон із Кримом писати про те, як там будується нова межа зіткнення, цей новий де-факто кордон. Там я провів два тижня чи, може, більше, і коли повернувся до Києва, пристрасті трохи вщухли й мене попустило.

- Минулого року СБУ порушило проти видання кримінальне провадження. Це якимось чином впливає на твою роботу?

- На мою - ні. Окрім того, що під час обшуку, який СБУ проводив у нашій редакції, була вилучена комп'ютерна техніка і, зокрема, в мене був вилучений ноутбук. Ну і в багатьох колег. Там понад сто комп'ютерів було вилучено.

- І що зараз із технікою?

- Я знаю, що частину повернули наприкінці зими чи на початку весни (вже після інтерв'ю в редакції холдингу «Вести» відбувся обшук податківців із вилученням техніки. - ТК).

Фото - Facebook Ігоря Бурдиги