У субботу, 28 лютого, у програмі ТСН («1+1») вийшов сюжет, у якому безпосередньо під час зйомок кореспондента каналу із зони АТО помирає фотокореспондент газети «Сегодня» Сергій Ніколаєв.

Нагадаємо, Сергій Ніколаєв, який неодноразово працював у гарячих точках по всьому світу, загинув унаслідок вибуху міни поблизу села Піски на Донеччині 28 лютого. В момент, коли стався вибух, фотокореспондент разом з колегою-фрілансером Богданом Росінським вели фотозйомку. Разом з ними був також боєць «Правого сектора» з позивним «Танчик». Внаслідок вибуху фотограф і боєць отримали серйозні поранення і згодом померли в лікарні.

Пізніше народний депутат 7-го скликання, а нині громадський діяч Олександр Бригинець припустив, що Сергія Ніколаєва можна було урятувати, якби перша медична допомога була надана йому відразу після поранення. А Інститут масової інформації (ІМІ) заявив про неприпустимість командирування журналістів у зону бойових дій без відповідного захисного обладнання, аптечок і елементарних знань про домедичну допомогу.

Водночас і сюжет ТСН про загибель українського фотографа вже викликав гостру дискусію в журналістському середовищі про міру допустимості демонстрації в ефірі смерті.

«Детектор медіа» поцікавилася в медійних експертів, як вони оцінюють цей сюжет ТСН, а також поставила їм такі запитання:

- Як, на їхню думку, повинен був кореспондент телеканалу розповісти і показати цю трагедію? З урахуванням того, що вона сталася під час де-юре оголошеного перемир'я, тож кадри загибелі українського журналіста є документальним свідченням його недотримання бойовиками?

- Якими можуть бути конструктивні дії медійної спільноти з метою вироблення загальних правил висвітлення війни?

Юрій Луканов, голова Незалежної медіа-профспілки України (НМПУ):

- Я не готовий давати однозначну оцінку цьому сюжету з точки зору журналістської етики, адже наші журналісти не мають належного досвіду висвітлення таких подій. В цій ситуації ми всі опинилися зненацька. Я вважаю, що нам треба всім зібратися й обговорити проблеми висвітлення військових конфліктів.

З одного боку, сталася трагедія і про неї треба розказати. А з іншого - в ефірі показували, як помирав журналіст. Кореспондент «1+1» мав висвітлити цю подію. Але, я вважаю, не треба було так довго показувати кадри, на яких людина в стані, близькому до смерті. Треба було показати те, що відбувалося, впродовж, можливо, 1-2 секунд - не довше. Відчуття міри мало бути.

Я не думаю, що ці кадри свідчать про те, що бойовики навмисно цілилися в журналіста. Він просто потрапив під обстріл.

Я здивувався, коли прочитав, що Сергію поранили руку й ногу і він помер. Я читав думку Олександра Бригинця про цей випадок і згоден, що схоже на те, що Сергій міг вижити, якби йому надали першу допомогу. Цей випадок свідчить про те, що журналісти, які були поряд з пораненим, не володіють елементарними правилами роботи в гарячій точці й надання медичної допомоги. Потрібно було просто перекрити кров - це можна зробити підручними засобами, якщо не маєш аптечки - мотузкою, руками. Ми проводили такі тренінги спільно з іноземними колегами, експертами. Тож цей випадок ще раз доводить: медійна спільнота має активно пропагувати обов'язкову підготовку журналіста до відрядження на війну - курси, тренінги.

Анастасія Станко, журналістка «Громадського ТБ», воєнний кореспондент:

- Це є порушенням журналістської етики, звичайно.

Працюючи в гарячих точках, я теж не завжди дотримувалася стандартів. Наприклад, у червні українська армія звільнила перше місто - Щастя. Ми приїхали туди з оператором і побачили тіла загиблих сепаратистів просто біля дороги: ми їх зняли і в мене теж був стендап на їх фоні, але на великій відстані, тож не можна було побачити їхні обличчя. Ці люди померли за декілька днів до того. Переглядаючи пізніше цей сюжет, я відчула, що переступила межу. Пізніше потрапила в полон, і сепаратисти звинувачували мене в тому, що я сміялася з їхніх загиблих, хоча такого не було.

Я розумію, що не мала показувати цю подію так. Вони померли в результаті однієї з перших операцій нашої армії. Тоді я не знала, як це варто було показати. Єдине виправдання показу смерті згідно зі стандартами - це коли відео стає доказом того, що смерть відбулася. Зараз ми вже 10 місяців ведемо війну, маємо велику кількість загиблих, відповідно, мали б знати, як військові події висвітлювати.

У себе у Facebook я писала про сюжет досвідченого британського журналіста Джона Сімпсона з Іраку. Від бомби загинув його оператор, але ця смерть показана виважено: краплі крові оператора, секунда, як показане його тіло, не істеричний тон журналіста в стендапі на фоні палаючих машин. Смерть потрібно показувати саме так - фрагментами...

Ми востаннє знімали померлих біля артемівського моргу, коли військові вийшли з Дебальцевого. Там стояли труни з людьми. Ми показали їх кількість і що в одній видно черевик померлого - тобто труни не порожні. Нам потрібно було показати кількість, бо офіційні дані і дані очевидців про те, скільки солдат загинуло під Дебальцевим, різняться. Але ніяких облич - мати не побачать, що це саме її дитина. А на відео «1+1» видно, що Сергій Ніколаєв ще був живий, щось говорив, йому намагалися надати допомогу. В нашій редакції хтось казав, що для родичів може бути цінним відео останніх хвилин його життя. Можливо, це відео треба було їм передати, але не показувати на всю країну без їхнього дозволу.

За цю війну у «Громадського» було багато випадків, коли ми не показували відео, які відзняли. Зокрема, поранених після штурму Металіста на Луганщині, коли захопили в полон Надію Савченко. Ми допомагали пораненим, а не знімали їх, бо вони ніколи б не погодилися стікати кров'ю в кадрі. Я не знаю, чи Сергій Ніколаєв хотів, щоб його останні хвилини знімали. Я вважаю, що повага до рідних загиблого є важливішою за новину. Так, треба документувати порушення перемир'я, те, що журналіст загинува від міни. Але показувати це не так.

Я переконана, що окрім розробки внутрішніх статутів редакцій, варто зробити загальний маніфест-нагадування про етичні стандарти на війні, щоб власники і керівництво всіх ЗМІ його підписали. Адже зараз насправді від журналістського слова залежить життя і здоров'я людей, які перебувають у зоні війни. Це не пафосні слова, а наші реалії.

Оксана Романюк, виконавчий директор Інституту масової інформації (ІМІ):

- Сьогодні ми зосередилися на тому, що головний стандарт - це говорити правду. І забули, що є ще питання ЯКУ правду і ЯК. Чи ви транслюєте новину, чи шок? Ви хочете передати інформацію, чи ви хочете зламати його рідних і близьких? Є міжнародні стандарти журналістики, того ж BBC, міжнародного Дартівського центру журналістики і травми, та це можна знайти фактично всюди у міжнародних етичних стандартах: журналісти повинні уникати кривавих подробиць і трагедій в ефірі. У даному випадку, велике питання до режисерів, редакторів, ведучої Наталі Мосейчук - як можна було показувати в ефірі останні слова журналіста,  знімати сюжет на фоні його тіла? Чи ви усвідомлюєте, що транслювали не просто новину, інформацію, а наносили величезну травму його рідним і близьким? Зрештою, можна було показати прижиттєву фотографію Сергія Ніколаєва, якщо хотіли розказати про його смерть, але точно не його останні хвилини.

Нехай кореспондент, який робив сюжет, перебуває безпосередньо на війні і його сприйняття могло замилитися, але режисери, редактори, і ведуча перебували від неї за сотні кілометрів. Саме від них залежало, чи можна це показувати в ефірі. Очевидно, якщо журналістам потрібен тренінг з безпеки, то редакціям потрібен тренінг із журналістських стандартів, щоб вони навчилися розрізняти де новина, а де жахливий шокуючий меседж.

Перш за все, ми люди, і тільки потім - журналісти, редактори. Не можна лізти з камерою в труну. Не можна знімати і показувати останні слова помираючого. Не можна стояти на фоні тіла, яке ще не встигло охолонути і начитувати сюжет.

У даному випадку постає ще одне питання, уже до медіа-власників і топ-менеджерів ЗМІ. Журналісти на війні стикаються з усім хаосом конфлікту, небезпеками, смертями, і все це накладається на їхнє особисте сприйняття, виникає серйозний стрес. Тому необхідна ротація кореспондентів у гарячих точках, наприклад, кожні два тижні. Два тижні на війні - як мінімум два тижні вдома. Це перше.

По-друге, великі ЗМІ можуть собі дозволити оплатити роботу психолога, який би оцінював психологічний і емоційний стан журналіста, його здатність працювати в гарячій точці, чи має він посттравматичний синдром. Редакції, власники ЗМІ мають чітко усвідомлювати, що, відправляючи своїх співробітників на війну, вони несуть не тільки моральну, а й юридичну відповідальність за цих людей. І за їхній психологічний стан і травматичний досвід у тому числі.

Після цього сюжету має бути усвідомлення у ЗМІ, що настав час по-справжньому зайнятися питанням етики і стандартів. Це комплексне питання, воно включає в себе і захист професійних журналістів від травм і стресу, і якість кінцевого продукту. Крім того, це також питання прав людей, які його дивляться.

Ігор Розкладай, юрист Інституту медіа права (ІМП):

- Ситуація щодо стендапу журналіста ТСН є вкрай неоднозначною і потребує професійного обговорення. З одного боку, журналіст має показати, що під час перемир'я продовжують гинути люди, і в цьому випадку - журналісти. З іншого - є етичні стандарти, які суттєво обмежують показ жертви та повідомлення її імені в ЗМІ.

Так, редакційні настанови BBC говорять про те, що журналісти «повинні поважати людську гідність», а для показу зображень війни або сцен жорстокості «має бути чітке редакційне обґрунтування».

У сюжеті, як на мене, є надмірний показ помираючого журналіста, що може завдати серйозних страждань рідним, близьким і друзям загиблого. Припускаю, що журналіст був у серйозному стресі і намагався показати всі жахи цієї війни, утім, вважаю показ у такому тривалому хронометражі пораненого таки надмірним.

Цей сюжет ще раз нагадує про необхідність активізації редакційних рад і внесення змін до редакційних статутів телерадіоорганізацій для врахування особливостей війни на сході України. При цьому важливо, щоб такі зміни були єдиними для всієї спільноти, а відтак вироблені самою спільнотою.

Ігор Куляс, медіатренер:

- Одна з найчутливіших етичних норм журналістики - уникати шокових елементів, особливо ж на відео, яке є найбільш емоційним з усіх способів донесення інформації до аудиторії. Кожен журналіст повинен усвідомлювати, що його матеріал дивляться дуже різні люди. Зокрема діти та підлітки. Та дуже вразливі особистості, люди зі слабким серцем. Зрештою, рідні і близькі тих, чиї реальні страждання журналіст показує у своєму репортажі. Журналіст повинен бути свідомим того, що, показавши шокову для всіх цих людей картинку, він завдає їм надзвичайної шкоди. І подеколи, на жаль, не лише моральної. Тому будь-які дискусії про те, що стандарти й етичні обмеження журналістики є чимось «зашкарублим» і недоречним взагалі, або ж «у такі часи», - самі стають недоречними з огляду на цю непоправну шкоду, якої журналіст може заподіяти своїм глядачам.

Але питання тут не до автора цього конкретного включення (ми можемо собі лише віддалено уявляти весь жах ситуації, в якій Олександр Загородній це робив, і навряд чи зможемо по-справжньому зрозуміти його емоційний стан у момент включення). Питання до редакційної політики ТСН. І тут, на жаль, не викинеш з пісні слова, за багато мирних років, коли «ТСН вражав» свою аудиторію «інфотейментом», «чорнухою» і «жовтизною», редакція в гонитві за рейтингами постійно і з легкістю нехтувала стандартами і етичними нормами професії. І ще в мирні часи вважала допустимим показувати різко шокові речі, не переймаючись тим, як це може впливати на аудиторію. Це стало звичним для всієї редакції. Редакція тоді повністю забула про таку фундаментальну річ, як відповідальність журналіста перед суспільством.

Коли стався Майдан та почалася війна, ТСНівці безстрашно і патріотично висвітлювали драматичні події. Але при цьому в ефір іде чимало порушень стандартів і етичних норм журналістики, які однозначно негативно впливають на якість інформування людей. Дуже шкода, що таке відбувається, бо насправді очевидною є налаштованість команди ТСН на кращий результат. Ця невідповідність між прагненнями і результатом швидше за все пояснюється тим, що глибокого і системного розуміння законів професії нема ані на рівні окремих виконавців, ані на рівні всієї редакції.

Гадаю, менеджерам каналу пора замислитись над системним поверненням редакції ТСН до наріжних професійних орієнтирів. А це включає в себе не лише декларування і фіксацію правил редакції у внутрішніх вимогах і документах, але й підвищення кваліфікації співробітників, щоб кожний з них був свідомий не тільки «букви» професійних правил журналістики, але й їх суті, їх духу. Адже той, хто розуміє ці суть і дух, ніколи не затіває дискусій на тему «Чи потрібні професійні стандарти й етика в часи революцій і воєн». Зараз вони потрібні навіть більше, ніж у мирні часи!

Втім, не слід вважати, що системне порушення стандартів і етичних норм журналістики є виключно бідою «1+1». Причиною саме цього обговорення стало конкретне пряме включення, конкретний прецедент. Але в загальному сенсі журналісти ТСН - не більші порушники законів професії, ніж їхні колеги з усіх інших великих телеканалів. Нерозуміння законів професії, а відтак нехтування ними, - вже давно є серйозною хворобою всієї української тележурналістики. На жаль. А страждають від цього телеглядачі.

Наталя Гуменюк, журналіст Hromadske.TV, керівник Hromadske International (en.hromadske.tv, ru.hromadske.tv):

- Показ смерті людини в кадрі може бути серйозним порушенням журналістської етики, хоча це легко регулюється редакційними принципами. Прикро, що за рік війни ми не всі це зробили (виробили редакційні принципи. - ТК). Для цього достатньо бодай раз обговорити це в ньюзрумі й усвідомити, що телебачення - це не паралельна реальність, що ми маємо справу з реальними людьми та їхніми родинами, з реальними життями, тож на журналістах, режисерах, редакторах лежить неймовірна відповідальність. В редакційних стандартах BBC, які подібні у багатьох суспільних мовників, показ зображень крайньої жорстокості і смерті можуть бути виправдані у виняткових випадках, коли важливо показати масштаб жахіття, реальність трагедії чи коли потрібно надати документальний доказ того, що смерть відбулася. Наприклад, коли сторона конфлікту запевняє, що загиблих немає і тільки відео може стати таким доказом.

Випадок, про який ідеться, не був таким винятком. Новинного і людського виправдання показу тіла загиблого колеги з доволі близької відстані не було. Тим паче, що на відео тіло показувалося як тло на фоні розмови, що все ж зменшує рівень поваги. Кадр міг бути більш загальним, коротшим, показуватися не на тлі розмови, і взагалі аудиторію варто було попередити. Цього було б більше, аніж достатньо, щоб показати, що журналіст загинув під час перемир'я.

Я писала дипломну роботу на тему «Етичні принципи показу зображень насильства» і те, як вони можуть регулюватися редакційними принципами, тож прочитала про це чимало літератури. Найважливішим було зрозуміти, що тривіальний показ мертвих тіл не викликає емпатії, а навпаки може відвернути глядача (це природно для людини), призвести до «втоми співчуття» (compassion fatigue) і спричинити байдужість тоді, коли буде потрібне більше залучення аудиторії. Це підтверджує чимало досліджень. Щоб показати жахіття війни існує багато візуальних засобів, які є етичними. Інколи крапель крові чи черевиків загиблого буде достатньо, якщо їх зніме вмілий оператор. Накрите тіло, загальний кадр можуть викликати більше співчуття.

Олександр Моторний, журналіст ТСН, воєнний кореспондент:

- Загинув, колега! Репортер, який працював на передовій, знімав цю війну... Я не знав особисто Сергія Ніколаєва. Можливо, ми перетиналися за цей неповний рік на Сході не один раз. Просто, якось не встигли особисто познайомитися. Зараз це абсолютно не важливо. Сергій загинув, виконуючи свою роботу і свій обов'язок.

Щирі співчуття дозвольте висловити рідним, друзям, колегам Сергія! Хай земля йому буде пухом і пам'ять про мужню і сміливу людину залишається назавжди із живими! Зайві слова тут... лише зайві.

Натомість, кілька речень про роботу...

Ми можемо багато дискутувати - хто, як, де і коли - «проколовся» або виявився на «висоті» у тій або іншій ситуації. Ми можемо скільки завгодно говорити, що ми вчимося - усі - висвітлювати цю війну. Ми «надцять» разів сідали у різних форматах говорити про «стандарти», «правила» та «обов'язки» під час роботи на передовій.

Я можу помилятися, але чомусь думаю, що переважна більшість колег, які регулярно працюють на Сході, таки усвідомлюють і рівень відповідальності, і розуміють «тонкі моменти», і уявляють собі межі морально-етичних «можна» - «не варто».

Піддаючи жорсткій обструкції знімальну групу «плюсів» (я про жахливий обстріл у Пісках), ми на мить чомусь забуваємо, що це ... війна! Жахлива, брудна, жорстока. Я перепрошую за цинізм свого висловлювання, але те, що відбулося, - це, на жаль, один з епізодів цієї жахливої війни. Не екскурсія, не пул, це - щоденні обставини на передовій.

Під час одного з крайніх відряджень на Схід один із командирів, якого я особисто - і впевнений, що більшість колег-репортерів - поважають, як людину дуже фахову, компетентну у військовій справі, сказав, що «завдяки вашій роботі, не в останню чергу, у тилу люди почали розуміти, що тут триває справжня війна»! Це дослівна цитата.

Я за жодних обставин, не закликаю «смакувати деталі» (чого в матеріалі «плюсів» із селища Піски, як на мене, не було зовсім ). Я не закликаю до надривних начиток, стендапів і решти надмірно емоційних речей. Я просто дуже прошу нас усіх, вельмишановні колеги, з холодним розумом, наскільки це можливо, ставитися до своєї частини роботи. Дискутувати, піддавати сумнівам, раптом що, але - не кидатися із публічними доріканнями, звинуваченнями у некомпетентності і таке інше у цей надскладний час, особливо у публічній площині.

Життя (робота на Сході) доводить, що в екстремальних обставинах очевидні, здавалося б, речі застилають емоції. Тому ще раз закликаю і пропоную: давайте говорити і дискутувати про «складні», у тому числі й морально-етичні аспекти нашої роботи, але при цьому - дуже прошу - давайте не забувати, що ми робимо спільну справу і наразі ворог у нас один, спільний.

Від самого початку війни на Сході, так вже вийшло, більшості журналістів (репортерів, операторів, стрімерів, фотокорів, режисерів, водіїв) довелось багато чого вчитися наново. Маючи більший чи менший досвід роботи у кризових обставинах, а інколи взагалі його не маючи, нам усім довелося вчитися працювати з новими обставинами та їхніми наслідками.

Виходило краще, виходило гірше. Помилок - і фактичних, і професійних, і стратегічних - у кожного з нас за плечима чимало можна нарахувати. Але на самім початку бойових дій, якось одного вечора (я вже не пам'ятаю тепер коло співрозмовників) ми домовились (негласно), що зараз не час і не місце для сенсацій, конкуренції, гри наввипередки. Мабуть, менеджери телевізійні зі мною не погодяться. Але тим не менш: між собою кілька груп телевізійників, пара фотокорів, кілька журналістів друкованих видань домовилися, що в даному випадку - гуртом легше й ворога бити. Діло було десь ... біля Ізюма.

Відтоді «енну» кількість разів ми обмінювались картинкою, кому вона була потрібна; контактами командирів і бійців «з передка»; вже домовившись про виїзд, передомовлялися взяти із собою ще одну групу або колегу.

У моєму телефоні (не хочу переходити в статистичну площину) є позивні, імена, прізвища тих людей (воїнів, волонтерів, друзів), яким більше додзвонитися - просто неможливо. Їх немає. Просто - вже немає.

Я їх не видаляю. Можливо, це певна стадія мазохізму. Можливо, «психологічний запобіжник» якийсь. У мене відповіді немає. Є просто усвідомлення того, що в кожній окремій ситуації мірило межі у кожного з нас буде своє. І відповідальність буде у кожного особиста. Балансувати на тій межі і при цьому залишатись репортерами, виконуючи свою роботу на війні, ми просто мусимо. Іншого вибору просто немає. Давайте робити це спільно.

Дякую...

Сергій Штурхецький, член Комісії з журналістської етики, викладач журналістики:

- Сюжет надзвичайно контраверсійний. Він ставить чи не основне етичне питання до журналіста в момент надзвичайної ситуації - хто ти, - громадянин, який зобов'язаний прийти на допомогу своєму колезі чи безпристрасний обсерватор, який документує подію для історії?

З огляду на західну практику журналістики, зображати тіла загиблих (згадайте російські сюжети про Нємцова) слід з особливою делікатністю, з думкою про ті страждання, які можуть завдати ці кадри для рідних та близьких загиблого. У даному випадку - кадри, продемонстровані в «дитячий» час в новинах, були надзвичайно жорстокими, адже показували страждання людини, які, зрештою, завершилися летальним випадком.  Ці кадри водночас і стали жахливою демонстрацією розгубленості колег перед нерідкісним для війни випадком поранення товариша. І ще одне? Яким ми запам'ятаємо непублічного до того фотографа? Адже так складається, що фотографи та оператори є не публічними, бо стоять за «тією» стороною об'єктиву. Запам'ятаємо його у конвульсіях в оточенні безпорадних колег? Як на це мають реагувати його близькі та родичі?

Показувати страждання людини - жахливо. Виправдання щодо того, що такі кадри документують порушення режиму «тиші» і свідчать про злочини терористів - не приймаються. Такі кадри могли би бути надані відповідним слідчим органам, а для документування злочинів (за які, впевнений, усі причетні рано чи пізно, понесуть покарання) достатньо було б констатації жахливого факту загибелі журналіста внаслідок обстрілу.

У мене немає претензій до автора сюжету. Перебуваючи на передовій, під постійним ризиком для життя, наші «бойові» журналісти роблять надзвичайно важливу справу. Вони - справжні герої. Але в мене є претензії до редакторів, які, сидячи у безпечних київських офісах, випускають таке в ефір.

Фото - з архіву Детектор медіа, hromadske.tv, vk.com, Facebook