Методи боротьби Національної ради з питань телебачення і радіомовлення з пропагандою, яку поширюють російські телеканали, викликають чимало нарікань. Насамперед тому, що рішення суду про тимчасову заборону ретрансляції прийнято лише стосовно шести російських каналів. Тимчасом як іще дев'ять каналів де-факто заборонені самою Нацрадою. Втім, регулятор має певну юридичну логіку ухвалених щодо російських каналів рішень. Адже статтею 42 закону «Про телебачення і радіомовлення» передбачено обов'язок провайдерів забезпечити відповідність програм, які вони ретранслюють, вимогам законодавства України (адаптувати їхній зміст). Маючи повноваження з нагляду за дотриманням провайдерами норм закону, Нацрада може здійснити моніторинг певного провайдера, встановити, що зміст каналів, які він ретранслює, не адаптований, і повідомити про це всіх провайдерів, що мають у пакеті такий канал. Констатувавши в своєму рішенні невідповідність таких каналів, як, наприклад, LifeNews, вимогам чинного законодавства, Національна рада автоматично унеможливлює його ретрансляцію провайдерами до того часу, коли канали перестануть порушувати українські закони. Таку можливість створено недосконалим законодавством, що давно потребує змін.

 

Однак багато юристів не погоджуються з такою аргументацією. Один із них - відомий медіаюрист В'ячеслав Якубенко. «Детектор медіа» публікує його критичну статтю про діяльність Нацради з обмеження поширення російського телепродукту в Україні.

 

Ми зацікавлені почути думки з приводу аргументів, викладених у статті, від представників Нацради, а також від інших дотичних до проблематики органів - від парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації до РНБО, СБУ, Держтелерадіо тощо.

 

Сподіваємося ми й на дискусію експертів - не лише про те, що можуть, а чого не можуть зараз робити держава, державні регулятори у сфері ЗМІ. А й про те, що маємо всі ми зробити, аби мовники нарешті відчули себе більш відповідальними за той вплив, який вони чинять на суспільство. Щоб, нарешті, запрацювала в нас ефективна система саморегуляції медіа. Тим більше, що багато хто, як і автор статті В'ячеслав Якубенко, кажуть, мовляв, якщо держава не оголосила військового стану, то вона не може вдаватися до відповідних такому стану дій. Але ми знаємо, що Україна в цьому сенсі опинилася в досить неоднозначній ситуації. Фактично неоголошення військового стану Україною - вимушене. Але чи значить це, що водночас держава не має захищати власну цілісність, безпеку власних громадян - у стані хай неоголошеної, але війни? Зокрема й інформаційної. Те, що зараз відбувається в Україні, багато в чому не має світових прецедентів і є викликом для всього людства, й у правовому полі теж маємо шукати й віднаходити абсолютно новітні відповіді на новітні виклики. Тож позиція, яка не враховує всіх цих нових реалій, є також вразливою й іноді навіть лицемірною. Мабуть, усі ми зараз маємо зробити все можливе, аби держава мала змогу захистити суспільні інтереси, не порушуючи при цьому законодавчого поля - яке має бути якомога скоріше модернізовано.

 

Водночас маємо усвідомлювати, що насправді «ім'ям війни» держава справді може вчиняти дії, які перевищують необхідність і достатність - головні принципи застосування обмежень. Тож маємо бути настороженими щодо того, аби держава не підміняла політичною доцільністю правові та моральні норми, не підміняла поняття суспільного інтересу інтересом владної верхівки.

 

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Т.Г. Шевченко

 

Діяльність нинішнього складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення викликає в багатьох правозахисників тихий шок. Тихий, тому що в умовах фактичної збройної агресії з боку Росії виглядає вкрай непатріотично вголос виступати проти кроків Нацради, спрямованих на боротьбу з пропагандою неоімперської політики Москви. Але ж і мовчати вже не можна, бо щоразу здається, що Нацрада вже досягнула апофеозу правового нігілізму, і щоразу помиляєшся: наступне засідання регулятора шокує ще більше.

 

Попередній склад Національної ради, відбуваючи останні дні перед достроковим завершенням повноважень, спершу також особливо не церемонився з дотриманням законодавства, і в березні 2014-го розмістив на офіційному сайті анонімну вимогу до провайдерів припинити ретрансляцію чотирьох тенденційних російських каналів (при цьому половина цих каналів на той час була в так званому білому списку адаптованих каналів, тобто дозволених для ретрансляції в Україні). Відреагувала жменька невеликих кабельних провайдерів та ОБСЄ, яка одразу ж закликала українську владу не забороняти трансляції без законних підстав. Тому й довелося шукати правові механізми. До окружного адміністративного суду було подано позовні заяви про визнання такими, що не відповідають Законам України та Європейській конвенції про транскордонне телебачення, й тимчасову заборону розповсюдження каналів «ТВ Центр-International», «Первый канал. Всемирная сеть», «РТР-Планета», «Российский информационный канал «Россия-24», «НТВ Мир». Були нюанси з територіальною підсудністю (позов до дистриб'ютора «Вертикаль-ТВ» треба було б подавати в Донецьку, який на той час уже не контролювався українською владою), але процедура виглядала цілком правовою і не викликала звинувачень у недотриманні Україною своїх міжнародних зобов'язань.

 

Нова Нацрада спробувала піти тим самим шляхом, щоб заборонити ретрансляцію РБК-ТВ. Не будемо зараз аналізувати, чи варто було забороняти останній незалежний від Кремля відкритий федеральний канал - це тема окремої розмови. Факт у тому, що нова Нацрада з подивом зауважила: для прийняття судом рішення про призупинення ретрансляції самого лише бажання недостатньо. Суду треба подавати переконливі докази. З другої спроби судову заборону таки було отримано, але Нацраді процедура явно не сподобалася - далі пішла нескінченна черга рішень про визнання російських каналів такими, що не відповідають Європейській конвенції про транскордонне телебачення (хоча з погляду логіки якщо Росія не ратифікувала Конвенції, чому її канали мають цій Конвенції відповідати?).

 

Фактично новий склад Нацради продовжив протиправну практику ведення «білого списку» іноземних каналів, дозволених для ретрансляції на території України. Хоч керівники регулятора й використали всі дива юридичної еквілібристики, щоб відхреститися від «білого списку», насправді змінилася лише формула рішень про включення/виключення зі списку; сам перелік дозволених каналів розміщено на сайті Нацради й регулярно оновлюється.

 

При цьому в своїх рішеннях Нацрада почасти заміняє собою правоохоронні органи, оскільки стверджує, що російські канали вчиняють дії, які становлять склад кримінального злочину. Кримінальним кодексом України передбачено відповідальність за публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території або державного кордону України, до порушення порядку, встановленого Конституцією України (стаття 110 КК), за дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями (стаття 161 КК), за публічні заклики до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту, а також виготовлення матеріалів із закликами до вчинення таких дій з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів (стаття 436 КК). Мабуть, більшість громадян України також впевнені, що всі ці дії вчиняються одіозними російськими каналами, але в правовій державі діє презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції України) - поки вчинення злочину не встановлене вироком суду, який вступив у законну силу. Перераховані вище злочини підслідні Службі безпеки України, а чинне кримінально-процесуальне законодавство дозволяє виносити вироки заочно. Спроби заборонити російські канали тривають уже 9 місяців. За цей час хтось чув хоч про одну доведену до суду кримінальну справу проти журналістів або керівників цих каналів?

 

Заради справедливості варто згадати, що керівники Нацради також повідомляли про намір звернутися до суду щодо каналів «История», «365 дней», «Беларусь 24». Про реалізацію цих намірів наразі нічого невідомо.

 

Штампуючи рішення про невідповідність Конвенції, Нацрада прямо перевищує надані їй повноваження. Згідно статті 19 Конституції, органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Жоден закон не вповноважує Нацраду визначати відповідність тих чи інших телевізійних каналів Європейській конвенції про транскордонне телебачення. Верховна Рада не підтримала ні законопроекту №4263а, який уповноважував Нацраду звертатися до суду з позовною заявою про тимчасову заборону розповсюдження та/або ретрансляції телерадіопрограм іноземних засобів масової інформації на території України; ні проекту №4297а, який надавав Нацраді право самостійно призупиняти ретрансляцію в Україні таких каналів.

 

Суди, які за клопотанням попередньої Нацради тимчасово заборонили розповсюдження низки каналів, також опинилися в незручній ситуації. Вони все ще зобов'язані розглянути в розумний термін справи щодо відповідності цих каналів Європейській конвенції про транскордонне телебачення. Але який сенс це робити, якщо нова Нацрада в своїх рішеннях уже констатує (24.07.2014 №490), визнає (17.07.2014 №292) і встановлює (17.07.2014 №297), що ті самі канали не відповідають Європейській конвенції про транскордонне телебачення і законодавству України. Канал «ТВ Центр-International» взагалі було заборонено двічі. 17 липня його невідповідність Конвенції «визнали», а 24 липня - вже «констатували». Як зазначає перший у Великій Британії професор із медіаправа Ерік Барендт, якщо вже й допускати попередні заборони на поширення інформації, вони мають бути застосовані неупередженим судом, а не адміністративним органом. Суд, з огляду на свій статус, застосовує принцип змагальності сторін, вимагає аргументованих підстав для заборон і обмежень. Як відомо, 9 січня цього року Вільнюський суд відмовився санкціонувати рішення литовської Комісії з телебачення і радіомовлення зупинити на три місяці трансляцію програм російського телеканалу Ren TV Baltic, оскільки Комісія не подала переконливих доказів (хоча в нас, напевно, в такій ситуації черговий Стець оголосив би цих суддів глибоко законспірованими агентами Кремля і зажадав їхньої негайної люстрації).

 

Не зупиняючись на досягнутому, Нацрада, згідно з рішенням №297 від 17.07.2014 р., пригрозила анулюванням ліцензії тим кабельникам, які в Донецькій і Луганській областях продовжують ретрансляцію низки російських каналів: НТВ, ТНТ, «Рен ТВ» тощо (щодо яких Нацрада взагалі не приймала жодних рішень). І тут питання навіть не в тому, що Нацрада вкотре забула, що, згідно із законом, анулюванню ліцензії мають передувати три попередження й накладення штрафу. Якщо вже Нацрада така хоробра й береться забезпечувати інформаційну безпеку держави в зоні АТО, чому би членам Нацради самим не поїхати до Горлівки чи Луганська й нагадати тамтешнім провайдерам про відповідальність за невиконання рішень регулятора?

 

Безперечно, в багатьох читачів заклики вдаватися до судової тяганини для приборкання брехливої російської пропаганди в умовах фактичної збройної агресії можуть викликати лише роздратування. Ясно, що під час Великої Вітчизняної німецьких агітаційних кіножурналів у радянських кінотеатрах ніхто не крутив. Стаття 51 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» прямо передбачає, що на час дії воєнного стану відповідно до закону може встановлюватися особливий режим мовлення. І це нормальна світова практика. Але коли в нас незграбні й неправові дії Нацради намагаються виправдати війною, постає два запитання. Чи оголосила держава воєнний стан, який би дозволив більше втручання держави в інформаційне середовище? Чи прийнято закон, який регулює діяльність телебачення під час воєнного стану? Поки що в законодавстві є лише посилання на закон, якого немає. Нагадаю, що статті 34 Конституції України та 10 Конвенції про захист прав людини дозволяє обмежувати свободу вираження лише на підставі закону.

 

Очевидно, крім Нацради, попіклуватися про створення такого законопроекту мала би Рада національної безпеки і оборони, але вона також зайнята самопіаром. Секретар РНБО публічно вимагає від Нацради позбавити «Інтер» ліцензії (хоча за законом, нагадаю, це неможливо без попередніх трьох попереджень і штрафу) за трансляцію новорічного концерту з Москви, в якому сатиричну пісню про санкції виконали самі об'єкти цих санкцій. Розігріті гучними заявами політиків, невідомі активісти просто закидали офіс каналу камінням. Така міра покарання застосовується в шаріаті й називається раджм (але застосовується не за велінням натовпу, а за рішенням шаріатського судді - каді). А після Євромайдану здавалося, що Україна переконливо обрала інший вектор розвитку...

 

Безперечно, такий концерт викликав обурення багатьох українців, він є аморальним за нинішніх умов. Але чи може наставати юридична відповідальність за порушення норм моралі? Якщо рівень патріотизму менеджерів або власників «Інтера» не відповідає нашим очікуванням - чи це достатня причина для закриття каналу? В демократичному суспільстві - ні. За аморальну поведінку можуть настати лише заходи громадянського тиску: антипіар у пресі, пікетування, бойкот, флешмоби тощо. В Україні вже, схоже, можливо все. Чимало нинішніх можновладців починали кар'єру в комсомольських структурах, тепер їх поставили керувати й усією сферою національної безпеки, й інформаційною безпекою на телебаченні зокрема, але забули пояснити, що в демократичній державі неприйнятні заходи на кшталт видалення Савелія Крамарова з титрів усіх фільмів, де він знімався, у відповідь на його еміграцію в США 1981 року. Самі фільми зняти з прокату в СРСР тоді не наважилися, оскільки вони були вже досить популярними. Приблизно як серіал «Інтерни» в сучасній Україні. Адже Іван Охлобистін за результатами голосування українських телеглядачів 2010 року нагороджений премією «Телезірка» в категорії «Актор року», а 2012-го - в категорії «Улюблений актор».

 

Ви вже здогадалися, до чого я веду. Держкіно переплюнуло радянських ідеологів - і заборонило за зверненням Нацради одразу всю фільмографію двох акторів, які підтримали сепаратистів: 69 фільмів Пореченкова і 71 фільм Охлобистіна, навіть фільми, де ці фізіономії не показані, але їхні власники є режисерами або авторами сценарію. В більшості цих фільмів не згадуються ні Україна, ні велич Російської імперії, ні десантура чи спецназ.

 

Тут варто згадати Лені Ріфеншталь - улюбленицю Гітлера, особистого кінооператора фюрера. Хоч вона й ніколи не була членом партії Гітлера, але, за одностайною думкою експертів, саме її потужний пропагандистський фільм «Тріумф волі» (який, до речі, отримав приз на венеціанському кінофестивалі 1936 року) привів у Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСРПН) тисячі нових членів.

 

1938 року вона поїхала представляти в США свій новий фільм «Олімпія» (який і нині входить у десятку найкращих творів світового кінематографа). Та поки вона пливла до Америки, в Німеччині почалися єврейські погроми. Тож американці зустріли пані Ріфеншталь протестами. «Нью-йоркська антифашистська ліга», мер Нью-Йорка Фьорелло Ла-Гвардія та Комітет кіноакторів закликали до бойкоту як «Олімпії», так і самої пані Ріфеншталь. Жоден прокатник за таких умов не ризикнув брати «Олімпію» в прокат (хоча фільм усім, безперечно, сподобався). Такий самий бойкот почався й у Великій Британії - без жодних рішень або погроз тамтешніх «Нацради», «РНБО» чи «Мінкульту».

 

Не варто думати, що канали українських олігархів не здатні на такі вияви громадянської позиції. Ще 12 травня з ефіру телеканалу «2+2» без будь-якого державного тиску було знято 15 серіалів, що вихваляють міць збройних сил Російської Федерації. А після візиту Пореченкова в Донецьк, не чекаючи рішення Держкіно, телеканал ICTV, а згодом і вся медіагрупа StarLightMedia (СТБ, ICTV, Новий канал, М1, М2, та QTV) зняла з ефіру всі художні фільми та серіали (зокрема, серіал «Агент національної безпеки») з цим актором. Рішення каналів, на відміну від рішень Держкіно, не можна вважати цензурою. Це перші вияви саморегуляції електронних медіа.

 

Загалом у системі державних дозволів і заборон фільмів немає нічого антидемократичного. В Європі цензурування фільмів зовсім відсутнє лише в Бельгії, Нідерландах і Данії. Але при цьому держава повинна дотримуватися хоча би власного законодавства - не кажучи вже про міжнародні акти з прав людини. Більшість заборонених Держкіно фільмів уже мали державне посвідчення на право розповсюдження й демонстрування в Україні. Це означає, що їх усі свого часу переглянула експертна комісія Держкіно й не виявила ознак пропаганди війни, розпалювання міжетнічної ворожнечі, приниження нації - і далі за текстом ч. 3 ст. 15 Закону «Про кінематографію». Справді, яка може бути крамола в фільмах на кшталт «Даун Хаус» - сучасній інтерпретації роману Федора Достоєвького «Ідіот»? Дія фільму, зберігаючи основну сюжетну лінію роману, відбувається в другій половині 90-х років XX століття.

 

За названим вище Законом та Положенням про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, видане посвідчення може бути анульоване лише з формальних підстав: у поданих документах виявлено недостовірні відомості або закінчилася дія переданих прав на фільм. Тож очевидно, що Держкіно не мало юридичних підстав для таких заборон.

 

Але на сьогодні (до розгляду регулятором справи про новорічний концерт на «Інтері») апофеозом правого нігілізму залишається рішення Нацради №1460 від 18.12.2014 р. про оголошення попередження каналу «Еспресо TV» за пряму трансляцію виступу Путіна перед Федеральними зборами РФ. Без будь-якого вироку суду або навіть факту порушення кримінального провадження Нацрада стверджує, що в поширених каналом висловлюваннях Путіна наявні ознаки злочину, передбаченого статтями 110, 161, 436 Кримінального кодексу України. Навіть якщо й так, то чи міг канал за умов прямої трансляції «вирізати» протиправні фрази з виступу президента сусідньої держави? У справі «Гюндуз проти Туреччини (Gündüz v. Turkey)» Європейський суд з прав людини ще раз нагадав, що особливість прямого ефіру не передбачає можливості попереднього редагування матеріалу.

 

І чому поширення виступу легітимного президента сусідньої держави оголошено порушенням? Український суд визнав його ватажком терористів? Або Верховна Рада визнала його державу агресором? У справі «Перселл та інші проти Ірландії (Purcell and others v. Ireland) та Брайнд та інші проти Об'єднаного Королівства (Brind and Others v. United Kingdom)» Європейська комісія з прав людини підтримала заборону на трансляцію заяв членів «Шинн Фейн», що розглядалася як політичне крило терористичної організації «Ірландська республіканська армія (ІРА)». Аргументація Комісії: такі виступи можуть бути використані для підтримки діяльності терористів або навіть для передання їм шифрованих повідомлень. Таким чином, якби Україна спромоглася визнати «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями, в цивілізованому світі це б виглядало як легальна підстава для заборони виступів усіх, хто ці організації підтримує: від Охлобистіна до Путіна.

 

Як надалі може планувати свою діяльність канал «Espreso TV» або будь-який інший мовник України? Транслювати прес-конференції Путіна не можна, це ствердила Нацрада в своєму рішенні. Окей. Хоча саме через таке рішення українці не змогли без купюр почути сміливе запитання Романа Цимбалюка про відповідальність за загиблих на Донбасі російських солдатів та заплутану відповідь російського президента на його щорічній прес-конференції. Цього разу жоден канал уже не ризикнув видавати Путіна в прямий ефір. То що ж можна транслювати? Показати в запису відповідь на запитання українського кореспондента можна? А відповідь на запитання грузинського журналіста? А відповідь на запитання російського журналіста про в'ятський квас? Ані чинна нормативна база, ані Нацрада не дають відповіді на це запитання. Така невизначеність далека від верховенства права і здатна призвести до самоцензури журналістів, властивої СРСР та іншим тоталітарним режимам. Згідно з постійно наголошуваною позицією Європейського суду з прав людини, верховенство права передбачає, що органи державної влади повинні бути обмежені у своїх діях заздалегідь встановленими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити з великою точністю примусові заходи, що будуть застосовані представниками влади в тій чи іншій ситуації. Беручи це до уваги, індивід чи компанія можуть упевнено планувати свої дії.

 

Здійснивши такий масив сумнівних з правового погляду дій, Нацрада бадьоро рапортує, що заборонені російські канали транслюються лише на тимчасово окупованих територіях. Але це неправда. За даними IKS-Consulting, в Україні безкоштовне супутникове телебачення (так звані FTA канали) дивляться 3,6 млн домогосподарств, тобто понад 9 мільйонів осіб - кожен п'ятий громадянин України. Щоби здійснювати мовлення на територію Європи, включаючи Україну, багато російських каналів мають супутникову «європейську» версію - часто на підставі британської ліцензії Ofcom. Згідно ст. 4 Європейської конвенції про транскордонне телебачення, всі країни-учасниці повинні не обмежувати на своїй території ретрансляцію саме тих каналів, які відповідають ст. 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, тобто не становлять загрози для національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки тощо. Якщо ж канал не відповідає цим умовам, Нацрада має право звернутися до регулятора країни ліцензування каналу для врегулювання цієї проблеми.

 

Ви щось чули про звернення нашої Нацради до британського регулятора, щоб припинити поширення мови ненависті про нашу країну? Мабуть, правовий шлях захисту інформаційного простору є занадто складним для нинішнього складу Нацради. Замість неї на російські канали скаржаться самі британці. Так, англомовний телеканал Russia Today нещодавно отримав четверте попередження від британського регулятора за упереджене висвітлення подій в Україні - на підставі скарг пересічних британців. Ще одна скарга - і канал ризикує заплатити штраф або втратити ліцензію - що означатиме припинення мовлення на Європу, включно з Україною (на європейські версії каналів «РТР-Планета» або «Первый канал. Всемирная сеть» британці, на жаль, не скаржаться, бо не розуміють російської мови).

 

Натомість Нацрада намагається тиснути на російськомовні версії провідних європейських фільмових каналів, які мають ліцензії країн ЄС. Щоправда, тут уже забракло фантазії: на які правові акти посилатися, щоб змусити європейських мовників, які підпадають під дію Європейської конвенції про транскордонне телебачення, видаляти з ефіру стрічки з Охлобистіним і Пореченковим. Допоміг ще один архаїчний інструмент радянських чиновників - телефонне право. Подейкують, один із членів Нацради особисто обдзвонює українських дистриб'юторів європейських каналів і переконливо попереджає про можливі наслідки - і для каналів, і для дистриб'юторів. Дистриб'ютори замислились. Адже ніхто не знає, де в цієї Нацради червона лінія, як далеко вона може зайти.

 

Хтось, здолавши весь текст цієї статті, може заперечити: грець із ними, яка різниця, як ці канали заборонили; головне - результат - одіозних російських каналів немає в кабельних мережах. Але, по-перше, проголошена всеосяжна євроінтеграція - це не лише проєвропейські цілі, а й європейські (читай - правові) способи досягнення цих цілей. По-друге, очікувані вже цього року масові соціальні протести, на жаль, можуть привести до влади абсолютно безбашенних радикалів. Зараз навіть фантазії бракує уявити, які канали й фільми вони почнуть забороняти, використовуючи розроблений нинішньою владою неправовий інструментарій. У Німеччині, наприклад, 1933 року в 34 містах пройшла «Акція проти негерманського духу» - у велетенських вогнищах спалили сотні тисяч книжок: від Маркса до Фрейда, від Каутського до Ремарка. З «непатріотичним» телебаченням штурмовики не боролися лише тому, що телебачення в Німеччині тоді ще не було.

 

Висновки

1. Держава не робить необхідних правових кроків, спрямованих на обмеження мови ворожнечі, поширюваної з Росії:

- не прийнято закону, який регулює особливості мовлення під час воєнного стану;

- «ДНР» та «ЛНР» досі в судовому порядку не визнано терористичними організаціями;

- не врегульовано на законодавчому рівні процедуру заборони розповсюдження телерадіопрограм іноземних засобів масової інформації на території України;

- немає доведених до суду кримінальних справ проти іноземних громадян, які закликають до зміни меж території або державного кордону України, розпалюють національну ворожнечу та ненависть, закликають до розв'язування воєнного конфлікту абощо;

- Нацрада полишила практику тимчасової заборони російських каналів у судовому порядку, вдаючись натомість до адміністративних заборон;

- Нацрада не використовує міжнародних правових механізмів для заборони клонів російських каналів, що мають європейські ліцензії й доступні на супутнику у вільному доступі.

2. Натомість держава часто-густо вдається до популістських неправових кроків:

-  Нацрада продовжує вести незаконний «білий список» адаптованих іноземних каналів;

- Держкіно використовує заборону художніх фільмів як міру покарання окремим акторам з антиукраїнською позицією;

- вищі посадові особи, прикриваючи власну бездіяльність, продовжують підбурювати людей на вчинення протиправних дій щодо українських телерадіокомпаній, які не порушували жодних законів держави.

 

Це все - про протидію мові ворожнечі (hate speech) - закликам до війни, насильства. А заборонити пропаганду цінностей новітнього російського імперіалізму в сучасному глобалізованому світі неможливо. Допоможе лише контрпропаганда. Наша пісня про санкції.

 

Вячеслав Якубенко, адвокат, к.ю.н.