Вимкнувши свій телевізор на початку третьої години новорічної ночі, я заснув спокійно. Нарешті, думав я, телебачення зрозуміло: під Новий рік його дивляться неуважно. Святкувати при ввімкненому телевізорі – звичка, боротися з якою немає сенсу. Звичка ця не погана, не хороша – це така новорічна традиція.

 

А раз так, раз народ все одно буде слухати половиною вуха, а дивитися – краєчком хмільного ока, то можна особливо не напружуватися. Не намагатися вразити глядачів чимось несподіваним, феєричним, надгламурним тощо. Але все ж таки зовсім нічого не пропонувати під Новий рік теж не годиться. У часи, коли «Блакитний вогник» став ностальгією, новорічні програми робляться без вогника.

 

І наповнення новорічного ефіру чимось умовно святковим нагадує виконання подружнього обов’язку: нічого нового, все обридло, хочеться їсти і спати, але виконувати треба, бо від тебе чогось все ж таки чекають…

 

«Новорічне караоке» на «1+1» цілком перетравлюється разом із салатом із морепродуктів. Зловив себе на думці, що в проекті «Караоке на Майдані» мене якщо щось і цікавить, так це люди з вулиці, котрі азартно намагаються переспівати одне одного і довести самим собі, що дерти горло можна не лише після восьмої порції алкоголю за святковими столами. Коли ж це роблять люди з упізнаваними обличчями, в цьому випадку йдеться про «обличчя» «Плюсів», передчасно позіхаєш. Інтрига відсутня, а ведучі новин та диктори погоди краще сприймаються у своєму звичному амплуа. Єдине – їм можна підспівати, але запропонований репертуар самодостатній. Ці пісні ми готові підхоплювати незалежно від персони виконавця.

 

Те ж саме – зі «Смішними піснями про головне», що почалися на цьому ж каналі в перші хвилини 2008-го року. Проект абсолютно не амбітний і претендує лише на заповнення святкового ефіру. Те, що між режисером, перуку якого приміряв Юрій Горбунов, і продюсером, у ролі якого виступила Руслана Писанка, існують постійні розходження, і лежать вони не в творчій, а в фінансовій площині, не секрет. Це знають навіть далекі від телевиробництва громадяни. Через те спроби показати ці суперечки в сатиричному ключі, а за одно підкреслити готовність режисерів «любити українське», а продюсерів – гнобити його, під Новий рік дотепними не виглядали. Назва проекту та його концепція відсилає нас до ностальгійного російського серіалу «Старі пісні про головне» більш як десятирічної давнини. А поява чергового українського співака в оригінальному амплуа не супроводжується очікуванням і не викликає обговорень навіть на рівні: «О, диви, ги-ги, лисий Пономарьов!». Нарешті, останній висновок: ще з часу провальних «Зірок в армії» можна було переконатися, що група «Океан Ельзи» стала складовою сучасної української естради.

 

На жаль, не вдалося подивитися широко розрекламоване «Дуже новорічне кіно» на «Інтері». Одначе не парюся – думаю, на Старий Новий рік фільм повторять. Тоді й поговоримо.

 

Коли вже подразнювати ностальгійні рецептори під Новий рік, то краще так, як це зробив канал IСTV. Там показали телевізійну версію концерту «Дискотека 80-х», де ті, кому за 30, були глядачами і витанцьовували під музику тих, кому під 50. Так, українські патріоти «Дискотеку 80-х» зафукають і перемкнуть на Пономарьова з Козловським: яке не є, а все ж таки не нафталін типу Барикіна із Салтиковим. Проте більша половина активної глядацької аудиторії саме в Новий рік – громадяни, які відтанцювали під цю музику на останніх дискотеках останнього радянського десятиліття. Звісно, що нова обробка «старих пісень», які були радянськими шлягерами 50-60-х років, виглядає гірше за стару добру, хоча й підтоптану радянську ж автентику. До якої, між іншим, ми легко зараховуємо і популярних у нас у 80-ті зарубіжних «зірок» диско. Чесне слово, їм же нема особливо де й перед ким більше виступити!

 

Аби мене не звинуватили в тяжінні до радянського (читай – російського та імперського) святкового ретро, заявлю прямо: не вважаю вдалою спробу каналу СТБ запустити з 18.50 до 03.05 концерти російського сатирика Михайла Задорнова в режимі нон-стоп. У своїй боротьбі з усім світом за визнання росіян домінуючою нацією він уже не смішний. Від Володимира Путіна, який виступав о 22.50 за нашим часом не лише для громадян Росії, а й для тих із нас, у кого є російські канали по кабельному, Задорнов відрізняється тим, що займає більше ефірного часу і його репліки супроводжує сміх у залі.

 

Тому, не боячись бути неправильно зрозумілим, скажу: єдине, до чого варто було хоч трошки прислухатися – новорічне слово Президента України до народу. На диво позбавлене звичного пафосу, незвично бадьоре і грамотно виписане, та й сказане не урочистим, а розповідним тоном, вітання Ющенка прозвучало для мене чимось свіжішим за пісню «про головне» у виконанні перевдягнутого двірником співака Кузьми з наклеєними вусами. Хоча в принципі я злочинно байдужий як до факту подібних новорічних вітань, так і до їхнього змісту.

 

Очевидно, спічрайтери голови держави зрозуміли: ці десять хвилин, які залишаються до Нового року, народ справді перестає жувати і розмовляти, дослухаючись до телевізора і дивлячись на екран. Тоді як виробники комерційного телепродукту махнули рукою: все одно дивитися не будуть. А як будуть, то задоволення – як від подружнього обов’язку після десяти років спільного життя. Справді: у новорічну ніч телевізор не вимагає від нас уваги і вияву любові.