У деяких аспектах оргазмічної догматики я категорично не згоден із французами і Франсуа Озоном зокрема. Їхня нечутливість до фізіологічних метафор мене шокує. Те, як вони використовують словосполучення «маленька смерть», - це банальна крадіжка. Якась неоковирна постструктуралістська витівка заради насичення царства парадоксів та збіднення тієї дрібки сенсів, які ще залишилися недоторкані.

Все не так, і Озон - посіпака туману.

Мій досвід запевняє, що насправді «маленька смерть» - це коли треба розплющити очі заради початку нового дня. Коли відбувається тимчасове прощання з небуттям, але до повернення у середовище біологічних субстанцій залишається щонайменше дві чашки кави. Ось це і є істинна «маленька смерть» - безпорадна, як зайві три хвилини в ліжку. Мить розщеплення на атоми сну, тепла, доторків, тривожного чекання навали світла і звуків. Особливо світла і звуків. Якщо все починається зі світла і звуків - маленька смерть набуває безжальних обрисів й іноді здатна вхопити тебе за горло, а точніше - безпосередньо за мозок.

Колись я помилково довірив свою щоденну маленьку смерть не будильнику, а відповідно запрограмованому телевізору: він трощив мої натяки на самоідентифікацію музичним каналом, і я досі не можу забути цих моторошних пробуджень. Найгірші мелодії всесвіту вбиралися моєю розм'яклою свідомістю, щоб потім труїтися ними протягом дня. Після тижня тортур я емпіричним шляхом дійшов висновку, що час і гучність - це не визначальні умови співпраці з маленькою смертю. Щоб хоч якось задобрити її, я спробував прокидатися під старосвітські ранкові телевізійні програми. По-перше, це був шанс пропхатися в розверзнуті ворота дійсності під бадьоре бубніння без музичного супроводу. Ефект пробудження, звісно, сповільнювався, проте набував лагідності. По-друге, в кутику екрана завжди був годинник, - для ранкової програми це важливіше, ніж психомоторні функції гостя в студії. Але час од часу траплялися неминучі поразки: замість ранкової програми очі заливала реклама майонезу або ще якоїсь безжальної олії, й відсутність годинника в кутку екрана довершувала цей погром.

- Більше я ніколи з тобою не прокинуся, - сказав я колись цьому зрадливому будильнику, й відтоді сплю до обіду.

Подеколи згадую про існування ранкових програм, але минуло стільки років, відколи між нами не було жодної маленької смерті, що саме це поняття персонально для мене міфологізувалося, як Геракл та його дружок Прометей.

Та минулого тижня приперлося щось нетутешнє і вкрай розгніване моїми безпардонно страченими світанками та небаченими видовищами; воно причалапало і сказало: «Це, щонайменше, непрофесійно та безвідповідально з твого боку». Я відповів: «Ага». І як навіжений припав до ранкових конвульсій вітчизняного телебачення, покликаних впливати на енергетику та настрій широких верств населення. Результати цих досліджень не відучать мене спати до обіду, і я не віддам свою маленьку смерть цим ранковим піраньям. Але тепер, принаймні, я краще знаю, яке розмаїття можливостей і станів добровільно втратив.

Здебільшого телеканали починають ворушитися вже по шостій, і це зрозуміло: їм корів не доїти. Хоча трапляються і ранні пташки, які чатують на халявну маленьку смерть вже з п'ятої.

Колишня канальна пристрасть до виготовлення ранкових програм вивітрилася - мені вдалося проспати відмирання більшості цих чаювань із годинниками у кутиках екрана, хоча два з половиною релікти збереглись і про них ітиметься наступного разу.

Загибель популярності цього формату, вочевидь, пов'язана з падінням суспільної моралі. Адже кожна ранкова програма вимагала від глядача лише одного - вірності. Раніше як було? Або ти дивишся респектабельний «Сніданок» на «1+1», або сам ти «Чайник» на СТБ. Універсальна верстка, однакові уявлення про мейнстрім, пошук спільного знаменника для різних аудиторій - усе це залишається в минулому, канали намагаються оминати перехрестя з надмірним трафіком. А втім, маленьку смерть кожного глядача не кинули напризволяще.

На перший погляд, основний ранковий наповнювач ефіру - це своєрідний моноліт, хімічний склад якого приблизно однаковий: новини (з неодмінним причепом економічних, ділових та фінансових вістей; у кількісному вимірі найінтенсивніше затарює цим добром ТРК «Ера»), погода, мультфільм, повтори серіалів. Деякі канали вважають, що такого гамбургера цілком достатньо для трударів-жайворів, які свою маленьку смерть долають вже десь у вагоні метро. Наприклад, СТБ, який о 6.25 одразу глушить серіалом («Грейс у вогні»), а далі - новини-серіал-фільм, після чого вже можна обідати й чекати на п'ятницю. До речі, мало хто наважується починати ранок настільки неартистично - порцією вчорашнього мила. Все ж таки мило і маленька смерть - це якось занадто по-французькому, вітання Озону.

Трохи іншого кшталту аскетизм сповідує й ТРК «Україна», де перші ранкові години виструнчені - без жодних варіацій - у таку послідовність: шедеври древньої мультиплікації для тих, кого мучить безсоння, порція кривавих рогаликів для тонусу («Критична точка»), дитяче крем-брюле «Срібний апельсин», і вже потім - серіальний потік.

На щастя, інші канали прихильніші до проблеми естетичного забезпечення маленьких смертей. Почнімо з найменших. Отже, якби я був дитиною, то після щезнення з ранкового ефіру на каналі «Гамма» мультсеріалу про кумедну родину живих мерців просто розгубився б. Адекватної заміни ніхто не пропонує, а знущання кшталту «Ну, постривай!» показують на «Україні» занадто рано. Дорослі дяді підсовують якийсь підозрілий вибір між Аліною Гросу (щодня на каналі «Київ»), оптимістичним мультфільмом «Всі пси потрапляють до раю» на «1+1» та програмою «Події очима майбутнього» на Першому національному з дітьми-дикторами, які так бадьоро викрикують новини, аж у вухах лоскоче; а втім, я кілька днів ходив під враженням від повідомлень про те, як пес набрав номер рятувальної служби, а дідусі сходили на Еверест.

Якби я був зачаєним маніяком, то не мав би жодного вибору і прокидався б о 5.10 під заспокійливі повідомлення на каналі НТН у програмі «Свідок»: студент стріляв у викладача - і потрапив у ногу наставника; волинські пенсіонери померли одразу після ювілею; діти розтрощили цвинтар; дівчина убила подругу, щоб оплатити навчання. Це був би мій щоденний бальзам. Все ж таки приємно розплющувати очі з усвідомлення, що світ котиться у правильному напрямку. Як і канал НТН, який не зрадив би моїх подальших очікувань, запропонувавши вже о 5.35 «Легенди бандитської Одеси» - історії про славетних відморозків минулого.

Якби я прагнув почати день з молитовного екстазу, то інтуїтивно налаштував би телевізор на ТРК «Київ» - і зазнав би несподіваного фіаско: Джізас оминає ранковий ефір цього каналу, бо оселився на НТН, де промовляє вустами закордонної тьоті в рожевій кофтинці; програма називається «Переможний голос віруючого», - півгодини для того, щоб відкоркувати серце. Православну ж душу, яка меншою мірою потребує екстазу, вправно розбудить і Перший національний, а довершить справу «Київська Русь».

Якби я був шопоголіком, мою одержимість не втамував би навіть тижневий марафон програми «Знак якості» на «Інтері» (минулого тижня Костянтин Грубич щодня нагадував про істинні цінності в царстві йогуртів, шинок, чіпсів та дитячих кремів), я хотів би чогось такого ж, але з самого ранку - й отримав би ще одну програму «Знак якості», яка конспіративно вигулькує на «Київській Русі» о п'ятій. А істинним часом мого тріумфу став би перегляд «Ери якості»: програму цю представляє виробник чудової ікри «Камчадал», відтак перший сюжет у кожному випуску - про неперевершену ікру «Камчадал». Як істинний шопоголік, я б із нетерпінням вишукував різноманітні товарні підказки і тоді відкрив би для себе ще й «Ранкові поради» в ефірі Першого національного. Це видовище заслуговує на окрему оду радості, бо знайомить глядача, зокрема, з військовою розробкою проти щурів: «Сто змінних частот - і тварини не встигають до них адаптуватися!». Для кращого засвоєння інформації показують ці сюжети про революційні товари по колу. Моя маленька смерть танула б і мліла під такі вигуки, як «аденоїди переслідують нас!» або «я буду працювати, а не витирати ніс!». Звісно, свій день я почав би з вичерпного знання про те, що слід придбати вже зараз.

Цей перелік втрачених шансів безкінечний. Я міг би задовольнити свою маленьку смерть ранковою гімнастикою та порпанням на городі; міг би згодувати їй закадрове гиготіння несмішних, але гумористичних програм; міг би, врешті-решт, заткнути їй пельку психологічними порадами та автомобільними аваріями.

Воно каже: «Спробуй-но тільки ще раз прокинутися зранку».