Ну шо, Сергій Лозниця, як і очікувалося, нагидив нам у Каннах. Режисеру дали нагороду за внесок у мистецтво, а він виголосив промову на захист російської культури. З безліччю маніпуляцій, зокрема і мовних. Приміром, він називає російське мистецтво «російськомовним».

«Как можно воевать против всего этого? Как можно отождествлять злодейства, совершаемые нынешним российским режимом (собственно, за последние сто лет в России других режимов, кроме злодейских, и не бывало) с творениями тех русских авторов, часто изгоев и почти всегда – скорбных пророков в своем несчастном отечестве, которые стали частью мировой культуры, а значит – достоянием всего человечества? Как можно в ответ на варварства, которые совершаются режимом Путина руками российских вандалов в Украине, требовать разрушить или отменить то, что всегда противостояло варварству? В этом нет ни логики, ни смысла»

Звісно, це було очікувано. Очікувано і те, що Лозницю підтримає багато наших співвітчизників (вони, щоправда, все більш маргіналізуються), які різко сприймають наїзди на культуру сусідів і вважають це безнравстєнним радикалізмом. Причому втрати в українській культурі їх обурюють значно менше, або і взагалі пофігу. Вони просто однодумці режисера і це все теж очікувано.

Лозниця — білорус, але майже обурюється, коли хтось намагається згадати його походження. Він громадянин України, вихований на російській культурі, вже давно живе у Німеччині. На фестивалі у Вісбадені я на власні вуха чула, як він сказав таке: «Нацистов в Украине радосно встречало много людей. Украиноязычных». При цьому іронічно посміхнувся.

Раніше я до таких людей ставилася досить толерантно. Типу, ну, давайте подискутуємо. Десь із початку березня я почала їх зневажати і боятися, бо вони своєю чи дурістю, чи відсутністю гордості, чи продажністю несуть безпосередню загрозу моєму життю. Особливо гидко від тих, які із самого початку були у безпеці та уникли прямого контакту з тим, що так гаряче захищають.

Але нам треба дуже чітко розуміти. Сергій Лозниця (точніше, вже Сергей, він у цьому питанні принциповий) — найвідоміший та найавторитетніший український режисер у світі. Ось днями він ще і дав інтерв’ю виданню Hollywood Reporter, в якому наговорив херні. Його слухатимуть і дослухатимуться значно краще, ніж до всіх наших кіношників разом узятих. Правди ніде діти: він дуже хороший режисер. Його «Донбас» я вважаю найкращим, що зняте у нас за темою. Єдина його проблема (єдина, але величезна): він зазвичай працює з темою, вивчивши її не безпосередньо. Він працює з архівами та відео в інтернеті. З Україною — так само. Він її не знає. Він тут давно не живе. Він значно більше прив‘язаний до Росії.

Яка є цьому розумна альтернатива? Щоб список впізнаваних та авторитетних українських кінематографістів мав більше однієї одиниці. Режисерів, які не лише класно знімають, але і класно говорять. Які будуватимуть хороше паблісіті. У яких є характер, гідність, розум і відсутність психології жертви.

Ждем.

Оригінал