Привіт, мене звати Юлія Сухаревська. Мені 38 років. Вісім з них я працюю з регіональною редакцією каналів «Україна» і «Україна 24».

Я переселенка з Луганська. У 2014 році мені довелося розпочати нове життя у Києві. Усі ці вісім років я робила і роблю те, що вмію найкраще: будую ефективну віддалену команду — якщо ви зустрічали у мережі хештег #регіонизебест, то я його авторка.

У нас є кілька правил, які регламентують роботу редакції. Головне: хоч би що сталося, я маю знати перша. Так я і дізналася про війну. Близько п’ятої мені подзвонила Іра Антонюк, наша власна кореспондентка у Харкові, і сказала: «Юль, нас бомблять».

З тієї п’ятої ранку 24 лютого вся наша робота змінилася. А власкори з прикордонних регіонів раптово стали воєнкорами. Та ж Іра Антонюк вмикалася в прямий ефір уже о восьмій. Тоді канали ще не об’єдналися у спільний марафон, а наша «Україна 24», як і належить інформаційному каналу, швидко  змінила сітку. Війна.

Під координацією діджитал-команди ми долучилися до наповнення сайту, стрічок у соцмережах. І продовжуємо це робити. Щоранку і ввечері, окрім оперативної інформації та власних сторі, ми готуємо зведення від власкорів з усієї України. Ви їх можете читати в наших телеграм-каналах.

Чи змінилася моя робота? Я пишу це в День народження оператора з Маріуполя  Дмитра Кузминського. Зв’язку з ним немає з 2 березня. Ми продовжуємо пошуки. Кожен ранок у мене починається з цих клятих пошуків: хто з гарячих регіонів не відповідає, хто захворів, кому потрібна термінова допомога, кому — бронежилет.

З міркувань безпеки я не можу вам сказати, скільки у нас кореспондентів і де вони зараз. Але будьте певні: усі працюють. І хоч скільки я повторюю: треба відпочити, треба сховатися, треба виїхати, — ідуть і документують злочини проти людяності, документують людяність.

Вони — амбасадори своїх міст. Навіть зараз вимушені переселенці підходять самі: «О! Я вас знаю, ви Олексій Керман, канал “Україна”. Давайте я вам розкажу про Попасну». І розказують, довіряють зафільмувати своє горе і свою мужність.

Чи змінилася моя робота? Троє моїх — два телеоператори і один журналіст — мобілізовані. Захищають країну. Не розголошують, де служать, не жаліються, лише впевнено заспокоюють: переможемо.

Ми знімаємо волонтерів, спротив у тимчасово окупованих населених пунктах, евакуаційні потяги, історії кохання на війні, наших рятувальників, наших мужніх пенсіонерів, двічі переселенців, народження дітей, пошуки тварин, кордони, гуманітарку. Війну. І життя.

Координують і готують до ефіру цей інформаційний масив регіональні редакторки. У нас є зрозумілий графік чергування, бо працюємо і вдень, і вночі.

Ми робимо щоденні прямі включення для двох ефірів — спільного марафону і марафону іномовлення «FreeДом». Наші кореспонденти — універсальні. Шукають і збирають інформацію, перевіряють в офіційних джерелах, знімають і монтують смартфонами. Після війни кілька з них стануть медіатренерами. Бо ті практичні навички, які вони отримали зараз, будуть потрібні й надалі.

Легко працювати з людьми, які мають однакові цінності. До війни я була студенткою другого року на корпоративній програмі МВА в Міжнародному інституті менеджменту. Так от там ми часто з викладачами розмірковували про роль лідера, корпоративну культуру. Я ділилася з колегами своєю методикою з побудови віддаленої команди у стилі ком‘юніті. Основа ком‘юніті — це саме цінності.

Починаючи від «у горі та в радості», бо живемо один в одного, закінчуючи «де святкуватимемо перемогу, бо ми вже змонтували кліп». І відповіді є: хто як, а ми поїдемо у Маріуполь.