Наступний крок російської пропаганди — грати на дегуманізації

Наступний крок російської пропаганди — грати на дегуманізації

3 Березня 2022
1575
3 Березня 2022
11:16

Наступний крок російської пропаганди — грати на дегуманізації

1575
Те, що після тижня активного вторгнення нам досі не показали «звірства українських нацистів», означає лише те, що нам їх невдовзі покажуть.
Наступний крок російської пропаганди — грати на дегуманізації
Наступний крок російської пропаганди — грати на дегуманізації

Я не воєнний аналітик. Але я вельми непогано тямлю в пропаганді. Зокрема і особливо — в російській. І, здається, розумію, в якому напрямку вони спробують працювати далі. Не гарантовано, але з високою ймовірністю.

Що сталось наразі: Росія спробувала бліцкриґ, він не вдався. Росія до останнього пробувала відмовчуватися про втрати, це не вдалось. Росія почала обстрілювати цивільну інфраструктуру і чинити воєнні злочини. І це вдалось, бо тільки це держава-терорист вміє робити. Ми можемо скільки завгодно радіти тому, що свої втрати, як і масштаби подій, їм приховати не вдалось, але російська пропаганда вкрай пластична. Їм, на відміну від нас, не потрібно мати цілісний наратив, щоб ця пропаганда була успішною. Вони легко змінюють свої історії з дня на день. Лише в певних межах, звісно, але ці межі доволі широкі.

Тому цікаво спостерігати, як змінюється інформаційна кампанія, націлена на нас і наше до них ставлення. Легенда про «освободителей» посипалася в перші два дні, тоді в хід пішла наступна карта: полонені з красивою легендою про те, що вони ж не знали, куди йдуть. Це явна брехня. Озброєний солдат, котрий опиняється на території іншої країни, не може не знати, що він іде вбивати. Стверджувати інакше — це як казати, що на порносайтах люди просто шукають рецепти борщу, а не те, що ви подумали. Вони знали, куди вони йдуть. Але й українські військові знали, що вони знають.

Інформація про полонених розрахована на тих із нас, котрі опинилися чи залишилися в тилу. Вона — і це треба пам’ятати щосекунди — впливає зокрема на ведення інформаційної війни. Сотні українців зараз працюють у, по суті, низовому міністерстві пропаганди. І наша риторика, наша позиція в цій пропаганді, формується тим, що ми дізнаємося про перебіг бойових дій. Тезу про «не таких росіян» і про те що «це війна Путіна» дуже добре підхопила західна авдиторія, і це було очікувано. Дискутувати з нею можна і треба, але так само треба розуміти, що це реальність інфопростору, позиція, котру поділяє багато людей. Нам — хлопчики, що заблудились. Решті — росіяни, котрі насправді теж не хочуть війни.

Але також Харків накриває градами. Ірпінь, Бучу, Охтирку, Чернігів, Суми, Київ та численні інші міста нищать російські ракети і авіація. Природно, що ми злі. Природно, що коли від ССО надходить звістка, що вони не збираються брати в полон артилеристів, ми радіємо. Ми радіємо кожній смерті окупанта, бо це природна реакція. Але при цьому щосекунди треба розуміти, що Росія розігрує карту Чечні. Якщо суперник достатньо милосердний до ворога — звісно, ворог обере здатися в полон замість померти. Але якщо перетворити це для суперника на вендету, якщо знищити його міста артилерією і ракетами, суперник стане зліший. Жорстокіший і нещадніший. А тоді зненацька виявиться, що в твоєї немотивованої армії обриганів раптом побільшало мотивації воювати. Бо альтернативи у вигляді полону в них більше немає.

В мені все стискається від люті, коли я бачу нагодованих полонених у лікарняних ліжках, а водночас чую від людей із півдня України про відсутність їжі та базових медикаментів. Я їх ненавиджу, всіх до останнього. Я зичу їм смерти, бо це моє тваринне почуття і я не можу інакше. І я не вірю, що вони не знали. Але також бачу в цьому частину того, що путінська гебня вміє добре — масштабної дезінформації через роботу з потрібними емоціями. Ми можемо зневажати Росію скільки завгодно (і за діло), але без вміння маніпулювати наративами вони не змогли б вибудувати той симулякр, якого боялась (і, направду, досі продовжує боятися) Європа.

Росія намагалася продати цю війну як кампанію з «денацифікації». І те, що після тижня активного вторгнення нам досі не показали звірства українських нацистів, означає лише те, що нам їх невдовзі покажуть. Гадаю, зокрема у вигляді страт полонених. Це і є та сама карта Чечні.

Бачте, Україна зараз користується безпрецедентною міжнародною підтримкою. І я не про державні уряди. Я про суспільства. Буквально народи численних країн підтримують Україну інформаційно і матеріально. Це неймовірний ресурс, якого, мабуть, не мала ще жодна держава у світовій історії. Тому Росія зробить (і вже робить) усе, щоб цей ресурс у нас відібрати. Чи багато з нас відчують жаль через страту полонених? Навряд чи. Вони вже розуміють, що ми їх ненавидимо і спробують використати цю ненависть у власних цілях. Продати її як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Це навряд чи похитне основних союзників України, але може стати болючим ударом на нашому інформаційному фронті.

І фундамент для цього вже успішно готується. Так, тиражована в наших інтернетах сповідь однієї з «солдатских матерей», котра розповідає про свого сина-строковика, котрий озвірів на війні і стріляє в бабушок — це історія не для Заходу. Це історія для нас із вами. Втративши можливість прийти сюди визволителем, Росія, здається, цілеспрямовано грає на створення образу звірячого ворога.

Путін великий фанат кругової поруки. Це видно ще з того, як показово він чмирив Наришкіна. Це давня совкова традиція, в якій не відповідальних ніхто, бо відповідальні всі, але також є недоторканний автократ, котрий ухвалює всі рішення. Дегуманізувати власну армію в очах українців, як на мене, зараз цілком в інтересах Росії. Бо вони знають психологічний механізм, за яким це працює. Але дегуманізація власної армії для нас у цій стратегії передбачає також дегуманізацію нас для світу.

Ми сприймаємо добро і зло через категорію «людського». Ви побачили, скільки аналогічно дегуманізаційної лексики я вже використав? Таке наше мислення. Це не так слабкість, як універсальна властивість нашого мислення, котру можна експлуатувати, якщо знати як. Ми схильні називати жорстокість чимось «нелюдським». Але якщо ми приймаємо цей підхід і на ньому базуємо свою поведінку, дегуманізуючи суперника до решти — це означає, що ми також не засвоїли головний урок Другої Світової.

Та неймовірна згуртованість, яку Україна демонструє останній тиждень — це те, що роблять люди. Люди схильні дбати одне про одного, люди схильні діяти колективно перед лицем однаково усвідомленої (ці два слова тут ключові) загрози, бо це еволюційний механізм, що забезпечує виживання. Жалість до постраждалих, ким би вони не були, особливо з огляду на вік — це те, що роблять люди. Люди зазвичай дбають про потомство, хоч би й чуже, бо це еволюційний механізм, що забезпечує виживання. Але бомбардування цивільних, розстріли швидких і запуск ракет у школи і дитсадки — також те, що роблять люди. Голодомор організували люди. Голокост організували люди. І зараз нас намагаються знищити також люди. Більше того, в певній системі координат ця поведінка може видаватися саме тим механізмом, що забезпечує виживання.

Про це потрібно пам’ятати. Ми воюємо з людьми. Вони нелюди, але вони також люди. В цьому твердженні немає суперечности. Людськість не дорівнює людяності, належність до одного з нами виду не виправдовує жодного російського солдата, але воєнні злочини також не роблять нелюда не-людиною. У воєнних умовах дуже складно говорити про етику, а тим паче давати поради щодо універсальної поведінки. Надто екстремальна ситуація, надто оголені нерви.

Інформаційно ми перемагаємо. Але також ми в багатьох сенсах балансуємо над прірвою. Щоразу, коли формуємо своє ставлення до ворога. Те, що приносить нам полегшення і задоволення, необов’язково приносить нам користь. Ми радіємо і радітимемо кожній смерті окупанта. Але бажати смерти ненависному нелюду значно легше, ніж розуміти, що ти цілеспрямовано прагнеш знищення іншої людської істоти.

Так, наша реакція цілком природна і очікувана. В цьому її сила і слабкість. Ми розлючені, а тому легко можемо стати необачні. Тому не можна, категорично не можна забувати ще один фактор: чи ця реакція і поведінка корисна. Не особисто нам. Українській справі, до якої ми всі змагаємо. Безоглядна ненависть не зобов’язана бути сліпою, хоч так, безперечно, набагато легше. Особливо коли оголені нерви. І я дуже хочу, щоб якомога більше з нас пам’ятали про це, коли російська пропаганда пристосується до ситуації. А це, боюся, станеться зовсім скоро.

Остап Українець

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1575
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду