Уже тиждень я відчуваю професійний дискомфорт. Справа в тому, що в останньому випуску своєї програми «Східний фланг» я стріляю. В тирі, не на фронті. І шкребуть мене кішки не від самої стрільби, бо зброю я люблю. Мій колега, воєнкор, якого я поважаю, зауважив, що «гарне інтерв’ю, але ти стріляла». Тому я вирішила, що варто пояснити, чому таке різне ставлення журналістів до зброї і чи немає перебільшення у самозабороні її використовувати.

 Суть заборони для журналіста брати зброю до рук полягає в тому, що журналіст не має ставати ні на чий бік і приймати позицію жодної зі сторін конфлікту. Ти відразу перетворюєшся з цивільного та комбатанта. Але тут не все так однозначно.

Стосунки журналіста зі зброєю досить прості і складні водночас. Деякі кореспонденти вирішили для себе, що бігтимуть від автомата Калашникова, якщо військовослужбовець попросить його потримати чи приглянути за ним. Інші ж не мають ніяких пересторог — можуть і з чогось важкого вальнути за Неньку з патріотичними гаслами. Треті ж зброю до рук не беруть, але гасла вигукуть такі, що вже і стріляти не потрібно.

Відразу варто розділити. Якщо ми вправляємося зі зброєю в буденному житті, в тирі, ведемо мілітарі блог, то які проблеми? Немає сторони, немає противника – об’єктивна журналістика не страждає. Головне при цьому не вигукувати щось на кшталт «тримайся, сєпарня!».

А як щодо інтерв’ю в тирі, де і ви, і ваш співрозмовник захотіли постріляти? Ви просто виправдовуєте місце проведення цього інтерв’ю або професію вашого героя, якщо це, наприклад, снайпер. Варто просто позначити, що це тир чи полігон, і вказати дату. І знову ж таки, без жодних гасел чи коментарів, які можуть вас скомпрометувати.

Сюди ж додам, що українське законодавство дозволяє представникам ЗМІ зареєструвати травматичну зброю. Але людям, які будуть вас брати в полон, може бути геть по цимбалах на закони.

В Україні кожного журналіста, який має найменший намір доторкнутися до зброї, люблять порівнювати з російським актором Михайлом Пореченковим, який приїхав якось в окупований Донецьк на зйомки і раптово опинився в компанії озброєних бойовиків. Проблема Пореченкова не в тому, що він вирішив постріляти з кулемета, а в тому, що на ньому був напис «преса». Він палив у бік українських позицій (принаймні, так це подавали ЗМІ, підконтрольні бойовикам) і чітко висловив підтримку російським незаконним формуванням — щось на кшталт «Я за вас».

Під час роботи в зоні конфлікту журналіст повинен подбати про те, щоб не виглядати як ворог, викликати довіру. І найкращий захист для журналіста — це відсутність зброї. Але характер сучасних конфліктів, гібридних воєн вимагає переглянути ці підходи. Я не знайшла в «Редакційних настановах Бі-Бі-Сі» (2005) розділ про стосунки журналіста і зброї, хоча там доволі детально виписані принципи роботи у будь-яких ситуаціях. Йморівно, для британців це аксіома, що зброю співробітники Бі-бі-сі носити не можуть.

Досить гостро питання носіння зброї журналістами постало під час війни в Іраку у 2003 році. Саме у цьому конфлікті загинуло найбільше кореспондентів за останні десятиліття. Тому редакції почали переглядати принципи захисту своїх працівників, зокрема у полі. І наріжним каменем стало питання: «Наскільки далеко може піти журналіст, щоб себе захистити?».

Дискусію викликав той факт, що журналіст Декстер Філкінс, який висвітлював події в Іраку для The New York Times, почав носити зброю під час роботи. І директорка багдадського бюро його підтримала. Викликавши стривоженість громадськості і журналістської спільноти, мовляв, а чи не занадно озброюється NYT?

Також саме під час і після війни в Іраку репортери поширили практику наймати озброєних охоронців для себе, автівок і дорогої техніки. Але будьмо відвертими: якщо український репортер приїде в зону бойових дій із парою бодігардів, сміху буде на весь Донбас і далі. Та про героїзм і безстрашність українських журналістів на війні треба писати окрему роботу. Проте світова практика використання приватної охорони для репортерів є, і не завжди вона позитивна.

Деякі ж ветерани-воєнкори світових видань розповідають, що не тільки ніколи не носили зброю, але й іноді не одягали бронежилет, бо це заважало їм встановити контакт і довіру з місцевими, у яких вони брали інтерв’ю. Наявність у тебе будь-якої зброї для захисту іноді дуже заважала розговорити людину, бо вона не відчуває себе на одному рівні з тобою, пишуть вони.

Будь-яке фото журналіста зі зброєю можуть використати проти нього, це варто розуміти. Неважливо, де і коли світлина чи відео будуть зроблені. Носити зброю чи ні, коли її застосовувати, — це вибір кожного і кожної. Перш за все буде страждати його чи її журналістська репутація. Та враховуючи, що в Україні дуже слабкий інститут репутації журналістів (і не тільки їх), твій щасливий фейс з умовним кулеметом десь під Шумами забудуть уже завтра. Або ні.

На фото — Ірина Сампан стріляє в тирі, січень 2022 року