Останнім часом доводиться спостерігати багато конфліктів у публічному просторі. Facebook – в якому вже давно домінують гнів і ненависть – дає для цього практично необмежені можливості, а медійна ехокамера створює ефект мультиплікатора.

Тому то гучні партійні міжусобиці, то галаслива суперечка двох ексміністрів періодично перекривають собою наш інформаційний простір. Конкуренція наративів переростає у битву месиджів – а тоді учасникам нічого не залишається, як удатися до стратегії випаленої землі, чи то пак, репутації.

Рідко хто виходить з такого бою переможцем. Обоє – заляпані брудом, обоє кульгають. Обоє забули про справжнього ворога, який рідко упускає таку чудову можливість скористатися з ситуації.

Чи варті оті 15 хвилин – чи 15 днів – слави такого кінця? Чи може бути продуктивною стратегія публічного конфлікту?

Так, може. За певних умов.

1. Увага є цінним ресурсом, заради якого можна пожертвувати чимось іншим. Наприклад, стосунками з іншою стороною конфлікту. Бо публічний конфлікт – інформаційний еквівалент спалювання мостів. Вернутися з нього, відбудувати мости – довго і непросто.

Тому така стратегія доцільна, якщо між опонентами дійсно не існує спільного вагомого інтересу. Якщо домовлятися – ну ніяк.

Тоді, справді, конфлікт є виправданою ціною за увагу в публічному полі. Більше того, він допомагає окреслити позицію та мобілізувати союзників. Антикорупціонери – непримиренні вороги корупціонерів: конфліктуйте на здоров‘я. Проросійські сили – непримиренні вороги євроінтеграторів та МФО: атакуйте, мочіть, іншого шляху нема.

2. Якщо ж спільний інтерес таки існує, а увага дуже потрібна, не варто посилати на поле бою свої елітарні полки. Тут, як у шахах, варто визначитися, якою фігурою можна пожертвувати – і це точно не король і навіть не обов‘язково ферзь. Особистість, організація, яка може зайняти радикальну позицію: або її «не шкода», або в неї вже є репутація конфліктера. Такий авангард цілком може дати собі раду з завданням створити конфлікт і привернути увагу до потрібного питання чи теми.

Інше питання, що така стратегія довго не працює, і використовувати її треба тільки спорадично. Навряд чи у всіх у запасі є нескінченний запас таких фігур, якими ефективно жертвувати, не наражаючи короля на небезпеку.

3. Репутація не працює взагалі. Хайп виграє завжди. На жаль, ми недалеко відійшли від цієї ситуації. В шоубізнесі хайп рулить давно. А тепер рулить і в політиці та суспільному житті. Бо шоубізнес прийшов у політику разом зі зміною правил: увага – все, довіра – ніщо.

Але ми ще не там. Ще зарано проголошувати смерть репутації. Так, пам‘ять у нас коротка, емоції рулять, ми прагнемо розваг більше, ніж користі.

Але кожна криза – а їх все більше – проявляє цінність репутації та довіри. Наприклад, у країнах, де репутація політиків краща, а довіра до уряду і науки – вища, боротьба з ковідом куди успішніша, ніж у нас.

Репутація і довіра виграють у довгостроковому плані. Хайп – ефективніший «тут і зараз», але тут і зараз життя не закінчується. Ті, хто живе не одним днем, зазвичай, живучіші. Вони перемагають – не так яскраво, але міцно.

Якщо ваша аудиторія, ваші стейкхолдери – мухи-одноденки, то хайпуйте на здоров‘я. Конфліктуйте, боріться в багнюці в самих набедрених пов‘язках, кидайтеся какашками: увага вам забезпечена. На мить.

Але потім, коли справа дійде до серйозних рішень, до виживання, не очікуйте довіри та репутаційних бонусів. Народ завжди знайде собі іншу розвагу. А лідера – шукатиме удень зі свічкою, і репутаційний іспит складе далеко не кожен.

Конґ і Ґодзілла вчасно звернули увагу на спільного ворога. Того, з яким боротися треба було справді непримиренно.

Сподіваюся, наші фейсбучні конґи і ґодзілли теж про це згадають.