Іноді важливо просто вижити, і вже сам цей факт можна вважати звитягою.

Сьогодні 30 років «Україні молодій».

Вмостившись учора з колегами за довгим «весільним» столом у Катюжанському лісництві, я наче сіла в болід машини часу і пролетіла в ньому з 1991го десь так до 2012го разом з людьми, які – хтось пішов з газети 8 років тому, хтось 12, хтось ще зараз тягне плуга – є моєю командою мрії. Ми разом придумували, боролися, відстоювали, підставляли одне одному плечі, жилетку і чарку. Ми багато сміялися і обожнювали дні народження в кабінеті редактора, які зазвичай закінчувалися хоровим співом або грою в «крокодила». Ми дружили і кумалися, коротше кажучи, це була трохи сім’я.

В епоху зламу, коли радянська «журналістика» зникла, ми, «жовторотики» «призову» 1991-1992 років, самі навпомацки пізнавали, як треба писати, як і яку подавати інформацію, як міксувати жанри і швидко вчилися ремеслу вміститися в задану кількість знаків (іноді треба різнути 20 знаків, які не впихалися у шпальту). Мені здається, журналісти, народжені тією ерою, несли в собі високу ноту відповідальності за слово, за державу. Мені здається, що ця відповідальність є у небагатьох сьогоднішній журналістів. Хочу думати, що помиляюся.

Це був рік народження України, рік ейфорії, за якою невдовзі прийшли економічна криза й розчарування, але ніколи не зникала віра. Пафосно? Але ж це правда. І да, ми працювали, не знаючи, що таке інтернетю.

Знаю, що ніколи більше у мене не буде такої команди. Я самотній рейнджер за комп’ютером, дистанційний «пісатєль», що освоює нову професію, але, блін, блін, тисячу разів блін, хотів би редагувати газету.

Дякую всім з команди мрії: нашому редактору Михайлу Дорошенку, Дімці Лиховію, Валі Клименко, Лесі Шовкун, Майці Орел, Ліні Кушнір, Ірі Ожогіній, Івану Леонову, Марині Ткачук, Валі Кащенко.

І тим, хто пропустив учорашню подорож машиною часу: Володимиру Івановичу Солоньку, Вовці Семківу, Лєні Нагорній, Сергію Сай-Боднар, Наталці Лебідь, Ані Дзюбенко, Інні Тесленко, Віті Баранову, Наталі Дмитренко, Дарці Горовій, Ярославу Тракалу, Мар’яні Жуковій, Люді Олтаржевській, Михайлині Скорик і тим, кого пропустила (команда ж велика і за 30 років зазнавала певних ротацій).