Було два прикрих моменти. Один: під час другої репетиції перед півфіналом Катерина Павленко потрапила на добову самоізоляцію. Й на сцені її замінила нідерландська вокалістка Еммі ван Стейн. На знак подяки українська делегація запросила її приєднатися до неї у грінрумі під час конкурсних концертів. Але ані під час трансляції першого півфіналу, ані під час трансляції фіналу Мірошниченко жодним словом не вказав на неї, й ми так і не побачили: яка вона, Еммі ван Стейн.

І другий: під час трансляції фіналу після виступу російської конкурсантки Маніжи Мірошниченко повторив стигматизаційний штамп російської пропаганди: “Таким чином можна сказати, що вперше у Євробаченні брав участь Таджикистан”. Хоча нині російській співачці 29, а залишила Таджикистан тоді ще не співачка у віці 3 років і відтоді живе в Росії, будучи саме її громадянкою. Російська пропаганда фактично не визнає Маніжу повноправною співгромадянкою через її “п'яту графу”, й Мірошниченко відтворив цю саму тезу.

Це було тим паче прикро, що таку саму ситуацію пройшла й Україна. П'ять років тому після перемоги Джамали російська пропаганда називала співачку не інакше, ніж “кримськотатарською співачкою, яка представляла Україну”. Тим самим прозоро натякаючи, що буцімто насправді перемога належить не Україні.

А слідом й українські ЗМІ одне за одним публікували копіпейст із російської пропаганди: “Кримськотатарська співачка, що представляла Україну” та “яка виступала за Україну”. І практично ніхто так і не назвав Джамалу українською співачкою. Тим самим наші рідні ЗМІ відмовляли Джамалі в повноцінному співгромадянстві й мовчазно погоджувалися, що ані Крим, ані кримські татари буцімто не мають до України жодного стосунку: ну, от просто попросили Джамалу, й вона погодилася.

Гадалося, та ганебна помилка стала уроком, і надалі українські ЗМІ показуватимуть, що Україна таки відрізняється від Росії. Але...

Це були самі трансляції. Але перед кожною трансляцією й після кожної трансляції були випуски натему “довкола Євробачення”, які також вів Тімур Мірошниченко. Й отут було соромно.

Так, було в цих випусках про сам конкурс і ро конкурсантів із різних країн. Але все це — десь на далекому маргінесі. Головною й єдиною темою цих випусків було: як чудово співають “Гоу-Ей”, який у них неперевершений номер, і як ми вссі за них уболіваємо. У кожному випуску — і у власних коментарях Мірошниченка, і в інтерв'ю. Про це й майже виключно про це. Навіть після другого півфіналу, у якому Україна участі не брала.

А всі конкурсанти з інших країн — це були не “артисти” - цікаві чи менш цікаві, не “друзі”, а - “суперники” й “конкуренти”. Майже злокапосні.

Зрозуміло: телебачення кожної країни вболіває за своїх представників, і тут усе гаразд. Уся річ у почутті міри, його наявності або відсутності. Наше телебачення демонструвало його повну відсутність.

На нашому телебаченні це не було пісенне свято, свято європейського єднання — це була мало не війна. Жорстке протистояння. Україна була нібине членом єдиної європейської родини, а протистояла їй.

Гаслом цьогорічного конкурсу було “Оpen uр”, але наукраїнському телебаченні це виглядало як “close uр”. І хоч прямим текстом не лунало “ми їх усіх порвемо” або “ми поставимо Європу на коліна”, зміст був саме таким. Перепрошую, але чи мають європейці після того повірити, що Україна вважає себе однією з них, а не “зовсім іншою цивілізацією” чи навіть іншою стороною барикад?

Тут пригадуються спортивні програми. Трансляції Олімпійських Ігор, зокрема. Дуже характерною були трансляції змагань зі скелетону на минулих Зимових Олімпійських Іграх у Пхенчхані. На екрані змінювали один одного спортсмени різних країн, хтось досягав успіху, хтось зазнавав невдачі. Українські коментатори не звертали жодної уваги на те, що відбувалося, як і на скелетон як такий. Вони вели нескінченну розмову які ж талановиті та перспективні українські спортсмени, і як вони наполегливо тренуються, і де вони у Пхенчхані мешкають, і який у них режим, і які в них тренувальні бази. По одному колу, о другому. Спорт як такий коментаторів узагалі не цікавив.

Гаразд, для спортивних коментаторів таке, з дозволу сказати, коментування — то спосіб приховати їхню власну “компетентність”. Але ж Тімур Мірошниченко — без сумніву, фахівець у Євробаченні!

За винятком футболу та професійного боксу, наше телебачення транслює лише ті змагання, де українці мають високі шанси на провідні місця. Інші види сорту для українського телебачення не існують. Їхня видовищність для нашого телебачення не має значення.

Наше телебачення не вміє любити й цінувати спорт — для нього спорт є лише полем двобою. Так само наше телебачення не вміє любити й поціновувати пісню, телевізійна Україна любить не Євробачення, а себе на Євробаченні. І до того самого спонукає й українців-глядачів. Варто додати, що й у наших ЗМІ ви не знайдете вражень про сам конкурс — лише про українських учасників, ніби більше нікого гідного уваги й близько не було. А потім ми дивуємося, що загальний рівень української пісні на телебаченні, на жаль, дуже на жаль. І що таких смачних, як у західних країнах, мелодій та аранжувань в Україні чомусь усе немає.

Це зветься квасним патріотизмом. Так, саме квасним. Ватним.

І це так схоже на “русскій мир”! Власне, це й відрізняє “русскій мир” від цивілізованого світу — ставлення до будь-яких міжнародних змагань як до “пасть порву, моргала выколю”, “ми всю Гейропу згвалтуємо”. Але з Росією зрозуміло: вона, бідолашна — в кільці ворогів. А поняття дружнього змагання російські традиції взагалі не передбачають — тільки війна, й Євробачення, як і спорт для Росії — то різновиди війни.

А що ж Україна — вона теж у кільці ворогів?