Голова комітету Верховної Ради з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, член фракції «Слуга народу» Богдан Яременко опублікував колонку в «НВ» під заголовком «Що я думаю про вступ України до НАТО».

Яременко — давній автор видання, його амплуа — несподівані погляди на відомі проблеми. Часто слушні, також часто дещо натягнуті, з розглядом фактів, що лягають у теорію, й ігноруванням тих, що не лягають. Це — моя особиста оцінка, й я її не нав'язую.

Річ в іншому: якби ця сама колонка з'явилася рік тому, вона звучала б зовсім інакше. Бо тоді сам Яременко був ексдипломатом і публіцистом, і все. Тепер же він — людина, що чинить вплив на реальну зовнішню політику, й, імовірно, не такий уже слабкий. Людина, яка може змінювати, а не лише констатувати й аналізувати.

Тож і постає запитання: те, що каже Яременко вже в ранзі офіційної особи — це, як і раніше, його власна думка, а чи «лінія партії», яку вважають за недоречне оприлюднювати Володимир Зеленський та Вадим Пристайко? А чи, може, пробна кулька, зондування реакції? А чи, може, заявлена в такий спосіб власна позиція, яка суперечить «лінії партії»?

Бо почав свій матеріал депутат дуже дивно: він став доводити, що фінляндизація (іншими словами, двовекторність або, точніше, міжвекторність) України є не лише вкрай небажаною, а й неможливою. Дуже слушні й справедливі слова — але чи хто-небудь наполягає на фінляндизації? З ким заочно сперечається пан Яременко? Ну, не з усілякими ж там ОПЗЖами, чия думка в даному питанні взагалі мало кого цікавить?

Так, про фінляндизацію раптом завела мову інша депутатка від «Слуги народу», членкиня комітету ВР із питань національної безпеки, оборони та розвідки Ірина Верещук. І не де-небудь, а на телеканалі «112». Якщо це була публічна відповідь Яременка колезі, то дуже неочікуваною вийшла форма відповіді: в публічній площині, але не називаючи імен. Так, ніби ідея фінляндизації стала мейнстримовою. А чи це й справді в кулуарах точаться розмови про фінляндизацію, непублічні?

Але от що написав автор далі: «Нашого бажання і неочевидної готовності вступити в НАТО недостатньо для того, щоб туди вступити, нас повинні туди прийняти. А не хочуть. Категорично навіть не бажають говорити про це приблизно ж стільки країн, скільки відкрито підтримують ідею запросити до НАТО Україну». Ще далі з'являється фраза «без перспектив вступити в Альянс». Замість висновку — запитання, яке запрошує до пошуку відповіді: що робити, як гарантувати безпеку, якщо вступ України до НАТО є нереальним, і його ніколи не станеться?

Отут і хотілося б заперечити. Шкода, що пан Яременко не назвав країни, які опираються самій ідеї вступу України до НАТО навіть у перспективі. Але, припустімо, це саме так. То на те й існує дипломатія — переконувати, змінювати позицію, розтоплювати лід. Та сама дипломатія, яку перші три роки своєї каденції робив, а останні два роки робив вигляд, що робив Петро Порошенко. То що, тепер цього не буде?

А ще у країнах, що нині є непримиренними, можуть змінюватися уряди. Можуть змінюватися погляди. Та й Україна нібито змінюватиметься — так, принаймні, обіцяє нова влада. І хто сказав, що стан, який існує сьогодні — він раз і назавжди? Може, реформована Україна нічиїх заперечень не викликатиме? Може, проти України без корупції не буде ніяких аргументів?

До речі, у країнах НАТО існують і такі побоювання: надто багато українських політиків мають тісні зв'язки з Росією, й у разі вступу України до НАТО всі секрети організації ставатимуть відомі в Москві. Це — теж даність, яка навіки?

Так, Україна не зможе вступити до НАТО завтра. Так, окрім як дивитися у світле натовське майбутнє, нам треба міркувати, що робити от просто зараз, поки членства в НАТО немає. Але чи означає це, що на прагненнях вступити до НАТО треба поставити хрест? Чи можна змінити країну, якщо не ставити амбітних і, так, важких для досягання цілей? А чи задовольняймося тим, що маємо?

Коли так, такий підхід стосуватиметься геть усього. Бо розвиток за європейськими взірцями — це цілісна матриця, яку неможливо розірвати. Й один із елементів цієї матриці — мета вступу до НАТО. Не буде цієї мети — й у повітрі повисне питання руба: то, може, нам тепер ближчі взірці Китаю й Сингапуру, може, саме туди ми тепер пливемо? Надто вже часто перед виборами Володимир Зеленський згадував Лі Куан Ю...

І про фінляндизацію як буцімто спосіб запобігання конфліктності з Росією. Така «неконфліктність», узагалі-то, зветься капітуляцією. Бо метою російської агресії саме і є намір Путіна в будь-який спосіб зупинити, відвернути й не допустити інтеграцію України до НАТО та Євросоюзу. Бо в даному питанні Путін є цілковитим реалістом: лише інтеграція України до НАТО може стати тією перешкодою на шляху до заковтування України Росією, яку РФ уже не зможе здолати. Відмова від мети вступу до НАТО — от саме формалізованого вступу — означатиме автоматичне повзуче втягнення України до сфери впливу Росії, перетворення України на «автономну республіку» — формально незалежну, але фактично керовану Росією.

Так, у жодному разі не варто повторювати про намір вступити до НАТО всує, на кожному кроці й за кожного приводу, а то й без жодного приводу, просто так — як це й було наприкінці каденції Порошенка. Зовсім не варто перетворювати НАТО на піарно-риторичну фігуру, на розмінну монету у внутрішній політиці. Бо таке повторювання не наблизить нас до НАТО реально, але дражнитиме Путіна на порожньому місці й спонукатиме його зважитися на крайньо агресивні заходи проти України, на будь-які заходи, на будь-що.

Але ж відмова від одних крайнощів не означає кидання у протилежні, чи не правда?