Підтримуючи основний хід думки Незалежної медійної ради щодо захисту гумору як форми вираження свободи слова, не можу погодитися з її висновком щодо першого скетчу «Темная лошадка в кабинете Порошенко» команди «Винницкие».

Гумор щодо дивних, незвичних, специфічних чи негативних рис тих чи інших народів є загальнопоширеним не лише в Україні, але й у всій Європі. Такий гумор може виходити як від самих представників народу чи етносу, так і від їхніх сусідів, як-от відомі свого часу габровські анекдоти, що є іронічним зображенням надмірної заощадливості мешканців містечка Габрова (Болгарія).

До певної межі такий гумор можна вважати таким, що каналізує й убезпечує від можливої агресії та мови ворожнечі. Проте слід розуміти, що в посттоталітарному суспільстві роль анекдоту має складнішу природу й коріння. Найперше слід згадати, що питання національності в часи СРСР мало відображення в сумнозвісній 5-й графі паспорта, яка не лише вказувала приналежність, але й могла визначати долю людини, впливати на реалізацію нею права на освіту, працю тощо. Найбільш трагічними сторінками історії, які мають безпосередній зв’язок із національністю, є Голодомори та масові депортації українців, кримських татар, євреїв та представників інших національностей у 1920–1950-х роках. Яскравим прикладом атаки на етнос є політика  ЦК ВКП(б) — ЦК КПРС, НКВД — МДБ — КДБ щодо євреїв у період до й особливо після Другої світової війни, зокрема після становлення держави Ізраїль. Переслідування, яких зазнав етнос, здійснювалися на всіх напрямах: від відомої справи лікарів до заборони преси, звільнення з керівних посад і навіть заслання на Далекий Схід СРСР. Очевидно, при масованій атаці з боку владних інституцій анекдот стає «чудовим» доповненням цькування й тиску на будь-якого індивіда чи спільноту. Можна припустити, що великий пласт і популярність анекдотів про євреїв якщо й не були прямою діяльністю відповідних структур (як це, наприклад, робилося з поширенням чуток), так точно побічним результатом державної політики щодо того чи іншого етносу. Цілий пласт анекдотів зображує представників того чи іншого етносу примітивними, неосвіченими, жадібними, часто зображувані риси такими, що взагалі виглядають штучно приписаними або надмірно гіперболізованими. В цьому аспекті є і пласт анекдотів щодо людей з іншим кольором шкіри, як-от вибудовування асоціативного ряду «темношкірий — банан», що формує сприйняття мешканців африканського континенту як відсталих і диких.

Слід констатувати, що історія, культура й сучасний стан реформ у країнах Африки залишаються в Україні поза належною увагою, попри те, що деякі процеси (як-от децентралізація, повалення авторитарних режимів, економічні проблеми, корупція) мають багато спільного з проблемами в розвитку нашої країни.

Побіжний аналіз новинних стрічок показує, що українські медіа в контексті Африки акцентують свою увагу на біженцях, хворобах, проблемах захисту диких тварин, війни. Такий підхід медіа не лише підживлює інтереси глядачів / читачів у дусі «6С», але і формує в необізнаного читача образ, закладений ще у відомому віршику Чуковського «не ходіть ви, діти, в Африку гулять».

Не секрет, що брак інформації, стереотипи, однобокість у подачі інформації є ґрунтом для формування фобій, мови ворожнечі і, відповідно, агресії. В історії України з моменту здобуття незалежності було чимало ганебних сторінок, пов’язаних із атаками на представників різних етносів. За останні роки можна згадати неодноразові побиття африканців у Луцьку, Києві, Івано-Франківську тощо. Трагічнішими були погроми ромських таборів, що стало навіть предметом розгляду в Європейському суді з прав людини (Burlya and Others v. Ukraine).

Слід також зауважити, що Російська Федерація, поширюючи наративи, що виправдовують воєнну агресію, не гребує жодним способом комунікації, зокрема й гумором. Яскравим прикладом є популярний у минулому гуморист Михаїл Задорнов, який фокусувався переважно на висміюванні інших народів, зокрема американців, у спосіб приниження або поширення ідеї зверхності однієї нації над іншою. В цьому аспекті межа між гумором і політикою стерлася, адже саме цей гуморист підтримав агресію РФ щодо України й не гребував не лише висміюванням Євромайдану, але й гумором щодо збитого росіянами літака МН17.

Розуміючи силу гумору, який може як кумулювати, виставляти на посміх, об’єднувати перед зовнішніми загрозами, так і руйнувати життя (див. кейс австралійської радіостанції 2Day), медіа мають ретельно зважувати ризики, що їх несе гумор щодо вразливих верств населення чи соціальних груп.

Вибираючи тему Кенії для скетчу, організатори й виконавці абсолютно проігнорували ризики, що може нести такий скетч. По-перше, не секрет, що ідентифікація націй навіть у рамках однієї раси є непростим завданням для будь-якої людини, а якщо йдеться про інші раси — це завдання значно ускладнюється: відрізнити малійця від жителя Замбії, ПАР чи тої ж Кенії навряд чи просте, якщо в принципі реалістичне завдання. По-друге, у скетчі обіграється низка сценок, у яких кенійці (читай — африканці) можуть працювати лише у спорті й на ринку, тобто у сферах, де не потрібно мати високі інтелектуальні здібності. Ба більше, тут містяться сценки народження дитини під кущем та спроби отримати кредит у борг у Президента з відповідним відкатом. Усе це за сукупністю формує образ кенійця / африканця як недалекого, бідного, чи пак дикого й корупційного. Так, справді, Кенія, як і інші постколоніальні країни Африки, має багато проблем із розвитком і демократією, проте позитиві зміни відбуваються, як, власне, і в посттоталітарній Україні. Проте саме в Кенії народився батько 44-го президента США, й це прямо заперечує недолугий жарт про єдине призначення кенійця як продавця на ринку чи спортсмена, а одним із двигунів економіки Кенії є телекомунікаційний сектор.

Згаданими скетчами автори по факту посилюють загальний стереотип про африканців, формуючи негативний асоціативний ряд «африканець — бідність — корупція — нерозумний». Такі стереотипи не лише не сприяють толерантності й недискримінації, а, навпаки, ще більше закріплюють упередження, відразу, а в певних випадках і підживлюють агресію, особливо в тих, хто цілеспрямовано атакував африканців.

Вважаю, вищезгаданий скетч є дискримінаційним, а окремі його епізоди містять ознаки розпалення ворожнечі за ознаками раси.