Правду сказати, всі зрадофільські нісенітниці в соціальних мережах про НАТО, до якого нас ніхто нібито ніхто не прийме, вже вкотре викликають здивування: народу хочеться бачити зраду навіть там, де є ознаки перемоги.

Наприкінці минулого тижня на сайті НАТО з’явилася інформація про те, що Альянс визнає прагнення України до набуття повноцінного членства в цій організації. Про це було сказано не просто у стрічці новин, а в розділі, де ідеться про розширення організації. Україна була проголошена країною-аспірантом, тобто країною, яка прагне вступити до Альянсу. Про це розповіли чимало українських ЗМІ.

Тим часом колишній речник МЗС прихильник компромісів із Москвою Василь Філіпчук у себе на ФБ: «От на кого розрахована новина про “надання Україні статусу країни аспіранта НАТО”? Ще в 2005 році Україна та НАТО розпочали “Інтенсифікований діалог щодо прагнень України до набуття членства в НАТО”. Він саме так офіційно називався — щодо прагнень (aspirations) України. А через три роки в заключній заяві НАТО в Бухаресті взагалі було чорним по білому написано “Одного дня Україна буде в НАТО”. Це значно серйозніша заява ніж якась нова згадка на сайті НАТО щодо країн, які прагнуть вступити в Альянс. Наше прагнення офіційно було зафіксоване ще у квітні 2005 і підтверджене у квітні 2008. У чому новина?». Критика від пана Філіпчука значно довша. Охочі можуть пошукати її в нього на ФБ.

Питання в тому, що пан Філіпчук випустив одну важливу деталь. Усі тодішні документи після Бухарестського саміту НАТО, який відбувся 2008 року, важили дуже багато аж доки зусилля Віктор Ющенка зі вступу України до Альянсу не пішли прахом. Після цього вони перетворилися на порожні папірці.

Пригадується, до цього спершу доклала руку тодішня прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Вона тоді проголосила ідею якоїсь дивовижної системи колективної безпеки, куди би входила в тому числі і Росія. Звідки вона взяла цю ідею — невідомо. Ніхто інший нічого подібного не виголошував. Себто виглядало все, наче її приватна фантазія.

Крім того, будучи в Брюсселі 2008 року, незадовго до саміту НАТО, Тимошенко проігнорувала директиви президента Ющенка — не провела зустріч із високопосадовцями НАТО й не висловилася за приєднання до Альянсу. Таким чином тоді вона дала зрозуміти, що не підтримує цю ідею. Вона показала, що у вищому керівництві України існують розбіжності з цього приводу. А це негативний знак для організації. Вона не готова приймати тих, чиє керівництво не має консенсусу щодо питання про вступ. До того ж, партія «Батьківщина», яку очолює Тимошенко, ніколи не висловлювалася за вступ до Альянсу.

Наступним був президент Віктор Янукович, за часів правління якого підконтрольна йому Партія регіонів, маючи більшість у парламенті, проголосила, що Україна є позаблоковою державою. Тобто Київ тоді відмовився вступати до Альянсу. Після цього рішення Бухарестського саміту НАТО про вступ України до організації в майбутньому втратили значення.

А формально позаблокова Україна де-факто крок за кроком віддавалася під контроль Росії. Чого варті самі лише Харківські угоди, які значно продовжили перебування російського Чорноморського флоту на території України. До чого це привело в кінцевому підсумку, ми всі знаємо.

Нині ситуація змінилася. Київ знову продекларував свої північноатлантичні прагнення. Певна річ, поява назви країни серед країна-аспірантів на сайті НАТО — це не офіційний документ, не обіцянка, не запевнення. Але це сигнал про те, що Україну почуто і для неї знову відкрито дорогу до НАТО.

Таким сигналам передують значні кулуарні зусилля дипломатів, які, певна річ, не світяться для фб-активістів і експертів з усіх питань. Завершальним кроком цієї кулуарної роботи став лист Петра Порошенка генеральному секретарю НАТО Єнсу Столтенбергу, в якому Президент України просить Альянс надати Україні план дій щодо членства в НАТО.

Нині це не продовження того колишнього процесу, а новий процес, ініційований уже адміністрацією Порошенка. Президент у листі просить провести Комісію Україна — НАТО на рівні глав держав. І визнання України країною-аспірантом дає підстави для оптимізму — така зустріч відбудеться й відкриє для України двері до більших можливостей. Нові можливості — це не метафора, а така спеціальна програма в Альянсі Enhanced Opportunities Programme, яка відкриє для нас План дій щодо членства.

Не так давно Угорщина заявляла, що вона заблокує Україні спілкування і просування до НАТО через закон про освіту, який, попри схвалення його Венеціанською комісією, викликає невдоволення Будапешту. Та коли країна робить серйозну конкретну роботу, то ні угорці, ні будь-хто інший не стане на перешкоді.

Певна річ, щоби вступ став реальністю, треба проробити величезну роботу. Ухвалити закони, котрі далі демократизуватимуть країну, здійснити зміни в армії і спецслужбах. Словом, проробити роботу, яка чимось схожа на те, що робилося для отримання Україною безвізу. Але у випадку з НАТО все навіть більше і серйозніше. Але все можна здійснити, коли є політична воля.

Звісно, на цьому шляху буде багато волань «зрада!» і «нас ніколи не приймуть!». Але ми це вже проходили.

Автор є співавтором десятисерійного документального фільму «НАТО: свій чи чужий?»