Є український Майдан і люди Майдану. Благородні поривання. Високі мрії і почуття. А є люди Припутнів, глухого села десь під Ніжином. В них золоті зуби, на обличчях печать житейської втоми, на язиках відверта брутальність, котру вони мають за норму і не сприймають за хамство. Вони мешкають у своєму безнадійному задуп'ї. Не лише в селі, але і у містечку. Бо Припутні – це не лише точка на мапі, але і спосіб життя.

Насправді вони люди непогані, навіть добрі, і переживають людські почуття. В них теж є поривання, що їх можна назвати високими і світлими. Простодушний і грубуватий таксист Юра (Дмитро Хом’як), який балакає диким суржиком з матюками, залицяється до інтелігентної вчительки Христини (Юліана Ляпкіна), яка розмовляє літературною мовою і навіть дала Юрі диски Бетховена, Моцарта та інших, яких Юра, розвозячи пасажирів, слухає у своєму таксі.

Христина відмовляє Юрі, який, коли познайомився з нею, «до ні одної дєвочки не підходив». Юра так пристрасно-грубо вимагав від неї, щоб вона сказала «так» чи «ні», що, почувши відмову, у злому відчаї випхав інтелігентну вчительку зі своєї машини. На додаток вона, повернувшись до свого гуртожитку, ще й налетіла на відро з водою прибиральниці, котра, в свою чергу, накрила інтелігентну Христину мокрим рядном. Так Юрині благородні поривання і залишилися пориваннями. А інтелігентність Христини почала проходити випробування провінційними грубими реаліями.

Там ще є мешканки Ніжина мама Людка (Олена Узлюк), її дочка Свєтка (Юлія Врублевська) та сільська баба Зіна (Ніна Набока) – мама Людки і баба Свєтки, до якої Юра везе маму і дочку у ті самі Припутні.

Приїхавши в гості до баби, її дочка і вона згадують одне одному всі образи минулого. Бабу Зіну ображав її чоловік, алкоголік, який вже помер, а баба зривала зло на своїй дочці. Схоже, так відбувається кожного разу, коли зустрічається ця родина.

Оці непогані люди, мабуть, під тягарем безнадійності сваряться один з одним через якісь дурні дрібниці, не вміють прощати, від злості готові бити і трощити, як припутінський пияк відлупцював ні з того, ні з сього Юру ледь не до смерті і підпалив його таксі. А, може, і навпаки? Через наздатність ставитися одне до одного по-людськи вони і живуть в тому, у чому живуть.

Коротше, показали нам ту частину України, якою аж ніяк не можна не лише захоплюватися, але навіть соромитися не можна, тільки плюватися – така вона позбавлена сенсу, логіки, раціональності і здорового глузду.

Ще раз наголошу: блискуче кіно. Але за що б я, даруйте таку експресивність, задушив авторів фільму? За загальну філософію. Ми живемо в переломний час, коли країна може піти у «світле майбутнє», а може повернути в припутнінську задницю. І якщо знімати кіно про нині існуючу задницю, то не можна глядача заганяти туди. Треба аби хоч якийсь промінчик надії жеврів там, хоча якийсь дороговказ, що ми так живемо, але будемо звідси вилазити. Не мені давати поради таким чудовим митцям як це робити. Але мені здається, що вони самі перед собою мають ставити таке завдання.

З іншого боку, згадую атмосферу фільму. Оті краплі глядачів, які там зібралися – чоловік двадцять – вони сміялися під час перегляду. Може, я все ж таки не правий? Може, я просто не розгледів якогось оптимістичного моменту в цьому кіні? Хочеться вірити, що після перегляду нікому не захочеться напитися від обридливості всього побаченого.