Зрадофіли не сплять

Пора написати про найстрашніше. Про зраду. А точніше про стосунки наших масових медійних організацій зі Союзу журналістів Росії, прихильником яких, за оцінкою «Детектора медіа», я є. Нагадаю, що ці стосунки мали вигляд круглих столів у рамках ОБСЄ з 2014 року у складі Незалежної медіа-профспілки України, Національної спілки журналістів України і Союзу журналістів Росії.

Мої колишні колеги по керівництву медіа-профспілкою видали документ, у якому мене звинувачують у всіх смертних гріхах, зокрема в лобіюванні інтересів Союзу журналістів Росії. Дякую, хоч не у шпигуванні на користь ФСБ.

Політолог Віталій Кулик написав мені на Фейсбуку, що росіяни нас використовують. Він чомусь упевнений, що вони використовують нас, а ми росіян використати не можемо. Було чимало інших подібних закидів.

Після кожного контакту з росіянами неодмінно знаходяться зрадофіли, які чи то на Фейсбуку викривають зраду, чи то статті пишуть із пересмикуванням фактів або недоговорюванням. Хоча в окремих випадках критика була справедливою, але аж ніяк не від зрадофілів.

Звідки ця холера взялася?

У цій історії, як у краплі води, відбилася загальна ситуація в нашій країні — з усіма нашими комплексами, забобонами, рівнем інтелекту, професіоналізму й рівнем досвіду міжнародного спілкування. Воно все падає на благодатну основу, про яку написав Олексій Панич. Він влучно спостеріг, що частина суспільства живе так, наче в нас війна й немає миру. А інша частина живе так, наче в нас мир і немає війни. Себто мешкають вони не в реальному світі, а в тому, який вони змалювали у своїй уяві. Й цей світ у їхньому сприйнятті розділився на чорне й біле. Відтінків вони не помічають. А тим часом вони є, і їх багато.

Мало того, вороже ставлення виявляється не лише до росіян, а й до всіх тих іноземних політиків або міжнародних організацій, котрі, за уявленнями наших співвітчизників, є не такими, якими б наші співвітчизники хотіли їх бачити. Тому наші співвітчизники стають до них у боксерську стійку.

Просто ідея про те, що ніхто й ніщо в світі не зобов’язані відповідати побажанням наших співвітчизників, їм не спадає на думку. Як і те, що замість виявляти суцільні невдоволення й агресію, краще намагатися вплинути на діяльність впливових світових політиків і міжнародних організацій. Легше оголосити всіх навколо ворогами й колаборантами Путіна.

СЖР під впливом Кремля

Ідея круглих столів виникла під час переговорів у штаб-квартирі МФЖ в Брюсселі, куди я приїхав перед самим «референдумом» із Криму, де я висвітлював події як журналіст і провів прес-конференцію як голова медіа-профспілки, а також разом із колегами з Центру журналістських розслідувань витягував французького журналіста з полону.

Там я на власні очі, що називається, зсередини побачив, як працює російська пропагандистська машина під виглядом журналістики. Це було жахливо й огидно водночас. Тож ставлення до російських журналістів у мене виробилося відповідне. Здавалося б, кому як не мені відкидати навіть натяк на діалог із представниками російського журналістського цеху? Тим не менше, під час обговорення проблем у штаб-квартирі МФЖ ми домовилися про діалог в офісі Уповноваженої зі свободи ЗМІ ОБСЄ Дуні Міятович у Відні.

Чи розумію я, що СЖР — організація, яка зазнає серйозних впливів Кремля? Поза всяким сумнівом. Мало того, усвідомлюю, що в нинішній Росії лише рідкісні структури не перебувають під його впливом. Усе це усвідомлюю не менше, ніж радикально налаштовані громадяни, які в умовах нинішнього нападу Росії на Україну пропонують взагалі припинити будь-які контакти з росіянами.

Думаю, такі категоричні пропозиції є наслідком, по-перше, комплексу вторинності, який закладався нам протягом століть. Себто уявлення про те, що українець у стосунках із росіянами може бути лише прислужником, відігравати вторинну роль, що він не зуміє відстояти власні інтереси. Розвитком цієї логіки може бути тільки сприймати весь світ як вороже оточення й жити на власному хуторі.

По-друге, перенесення в уяві багатьох громадян воєнних реалій в Україні на весь світ. Декому здається, що всюди в світі ми повинні ставитися до росіян так само, як ми ставимося до них на Донбасі, тобто воювати з ними.

Тим часом справжні реалії диктують зовсім іншу поведінку на міжнародній арені. Адже, попри напад на нас Росії, війна, на щастя, не є глобальною, коли світ розділився навпіл. Росія присутня в міжнародній політиці — вона є в ООН, в ОБСЄ, в Юнеско і в багатьох, багатьох інших організаціях, зокрема й у Міжнародній федерації журналістів. Нам це може скільки завгодно не подобатися, але так є. Це даність, із якою неможливо не рахуватися.

Якщо Україна на міжнародному рівні не буде спілкуватися, зокрема полемізувати, з росіянами, то вони, безсумнівно, використають це на свою користь. І ясна річ, що не на користь Україні. Вони формуватимуть відповідну громадську думку.

Тому українцям, не лише державним, але й громадським організаціям, варто діяти активно й навіть контакти з росіянами повертати на свій бік. І тут немає рецепту на всі випадки життя. В кожному конкретному випадку треба ухвалювати відповідне рішення.

Якщо представник РФ в ООН Віталій Чуркін відверто бреше, то ясна річ, що його брехню має бути рішуче викрито. Що, власне, й відбувається. А якщо хтось із росіян виголошує «правильні» речі про загальнолюдські цінності, свободу слова, людські права, то й стосунки мають бути інакшими: вести дискусію в цій ситуації треба з усмішкою на вустах, так, щоб у найзатятішого опонента не було жодного аргументу проти.

Хто їздив до Відня?

Я одразу виробив критерій для запрошення учасників до таких діалогів від НМПУ. Це мають бути люди, які знаються на деталях анексії Криму, війни на Донбасі, питаннях російської пропаганди, безпеці журналістів на Майдані й війні тощо. Учасники неодмінно мали виголосити промову або зробити презентацію однієї з вищезгаданих тем. Перед поїздкою ми обов’язково обговорювали з учасниками тези їхніх виступів. Таким чином ми впливали на формування громадської думки, адже в круглих столах брали участь представники різних міжнародних медійних організацій. Усі мої сьогоднішні опоненти в комітеті НМПУ, які відповідають цим критеріям, взяли участь у діалозі з росіянами.

Ми ухвалювали з росіянами спільні заяви, які підтримували необхідність безпеки журналістів, засуджували участь журналістів у допиті полонених, вимагали звільнити журналістів із полону й тому подібні речі. Якісь навіть приносили практичну користь. Наприклад, Валерія Макєєва, автора книжки «Сто днів у полоні», бойовики випустили, сказавши, що навколо нього надто багато шуму у ЗМІ стоїть і з ним краще не зв’язуватися.

Торік улітку у Відні, як результат діалогу, відбулася велика конференція за участі журналістів та експертів України й Росії, а також міжнародних експертів і дипломатів різних країн. Українці там мали змогу висловити свою позицію, й вона аж ніяк не була угодовською. Я, на жаль, не зміг взяти в ній участі, адже в той час лежав у лікарні з травмою хребта.

Слід визнати, що були й помилки. На конференції в європейському представництві ООН в Женеві ми підписали спільну заяву, в якій визнали відповідальність українських і російських журналістів за розпалювання війни. Я думаю, що наші журналісти також винні в цьому. Але їхня вина аж ніяк не зіставна з виною росіян, котрі створили цілу машину пропаганди. Тому теза про відповідальність журналістів обох країн мала б бути роз’яснена. Інакше вона виглядає так, наче ми з росіянами маємо однакову вину. Відповідно, можна припустити, що в нас теж функціонує машина пропаганди. А це не відповідає дійсності. Всі документи в рамках нашого діалогу можна знайти отут.

До речі, цю помилкову, на мій погляд, заяву підписали принаймні дві особи, які тепер підсіли на риторику войовничого ура-патріотизму. Я не чув від них визнання цієї заяви як своєї помилки.

Правда-матка для росіян

Цієї весни, виступаючи в Гельсінкі в рамках World Press Freedom Day на панелі, присвяченій діалогу українських і російських журналістських організацій, я сказав, що Росія напала на Україну і створила цілу машину пропаганди. Після цього російський пропагандистський телеканал «Звезда» звинуватив мене у брехні. Непогана вийшла зрада з мого боку.

Нам можуть скільки завгодно не подобатися росіяни, але реалії такі, що мешкають вони не в Австралії за океаном, а на сусідній території. І нікуди не дінешся — мусимо з ними спілкуватися. Звісно, мова не про тих, які воюють на Донбасі, — з тими наші військові спілкуються мовою кулеметних черг і артилерійських обстрілів.

А от із рештою Росії треба розмовляти. Я разом із виконувачем обов’язків голови НСЖУ Сергієм Томіленком взяв участь у скайп-конференції з російськими журналістами, які приїхали на фестиваль у Дагомис.

Я озвучив такі тези. Неможливо так просто зупинити війну і вдати, що нічого не було. Стосунки зіпсовані на кілька поколінь. Доведеться відповідати на запитання, хто почав цю бойню і хто в цьому винен. Варто забути пропагандистські гасла часів СРСР про два братні народи. Росіянам варто відмовитися від зверхнього ставлення до української незалежності, адже той, хто іронізує з чужої незалежності, виглядає неадекватно й не може викликати довіру й повагу.

Ясна річ, що були спроби нас використати на користь сумнівних ідей. Наприклад, нам пропонували виступити з протестом проти затримання СБУ псевдожурналістки, а насправді сепаратистки з Одещини Єлени Глішинської. Ми не купилися на це.

Стосунки з росіянами не заважали медіа-профспілці й спілці журналістів відстоювати інтереси українських журналістів. На з’їзді Європейської федерації журналістів за нашою ініціативою, попри протидію росіян, було ухвалено заяву про збільшення рівня репресій проти журналістів у Криму.

Ми пролобіювали створення міжнародної моніторингової місії ОБСЄ з прав журналістів у Криму, яку анонсувала Дуня Міятович. На жаль, робота над нею тепер пригальмувалася, але втрачати надію не варто.

При цьому я чудово усвідомлюю всі ризики, які тягне за собою така місія, але вона значно корисніша, ніж якби її не було. Адже в протилежному випадку без привернення уваги до того, що там діється, окупаційна влада чинитиме сваволю й ні на яку світову громадську думку не озиратиметься. Не думаю, щоб українці були в цьому зацікавлені.

І, нарешті, всі ці можливості ми використовували для постійних переговорів із МФЖ та ЄФЖ, а також для контактів зі впливовими медійними організаціями для створення проектів захисту прав журналістів в Україні. Завдяки цьому було утворено Об’єднаний центр допомоги журналістам. Вигоди від його існування отримали ті журналісти, які виїхали з окупованих територій, і ті, хто висвітлює війну.

Тим часом у керівництві медіа-профспілки дискусія на тему міжнародних відносин  звелася до дріб’язкових ідей на кшталт того, що, мовляв, міжнародні поїздки мають бути бонусами. Цікаво, що таку пропозицію виголошувала людина, яка колись мрійливо казала про перетворення профспілки на потужну організацію на зразок польської «Солідарності». Мрія, звісно, амбітна. Та якби «Солідарність» використовувала закордонні поїздки як бонуси, читай — як туризм, то вона ніколи б не стала тим, чим стала.

Ще одна теза моїх опонентів: Луканов тільки і їздив у закордонні поїздки, бо там великі добові у валюті. До речі, ніхто з моїх опонентів, які є тренерами з безпеки роботи журналіста в гарячих точках, ніколи не просив прихопити його на фронт, куди я неодноразово їздив як журналіст. Хоча це начебто їхня спеціалізація. Зате за кордон хотіли потрапити всі.

Зовнішнім виявом конфлікту стала ініційована моїми опонентами заява до Міжнародної федерації журналістів із вимогою покарати Союз журналістів Росії за те, що він заявив, мовляв, за російським законодавством Крим — це Росія. Я виступив проти цієї заяви через те, що рівень її непрофесіоналізму навіть перевищував її патріотичний зашквар. Дав свою оцінку тут. Заява апріорі була провальною. Власне, так і сталося. Вона не мала жодного ефекту й навіть не вплинула на формування громадської думки. Насправді заява по Криму цілком могла бути, але успішним міг бути зовсім інший її формат.

Дилетантський підхід перетворив профспілку в очах іноземних партнерів на агресивне угруповання, члени якого з шаблею в руках і радикальними патріотичними гаслами на вустах кидаються на танк. Нині вони досягли того, що офіс Дуні Міятович просто ігнорує їх через їхній деструктивний радикалізм. А Міжнародна федерація журналістів ламає собі голову над тим, що з цим усім робити.

Медіа-профспілка, яка ще кілька місяців тому вперше виступила не як об’єкт міжнародної діяльності, а як суб’єкт, скотилася на маргінес міжнародного журналістського життя.