Перемога Джамали не могла не породити найрізноманітніші конспірологічні теорії: в Росії вони вже буяють пишним цвітом. Що тільки не ввижається росіянам — і зводиться все до того, що Європа (або й цілий світ) вирішили накапостити Росії. Або що перемогу Джамали Україна буцімто проплатила. Іноді стає просто смішно: росіяни впевнені, що в України немає грошей, аби провести конкурс наступного року, але перемогу Джамали вона нібито купила, й на це грошей не забракло.

Звісно ж, спливла й тема конфесійної належності кримських татар та самої Джамали — мовляв, Європа вирішила задобрити мусульман («мігрантів»? «терористів»?) і продемонструвати толерантність, якої насправді буцімто немає. Дивує, якими поширеними в наших північно-східних сусідів є переконання в існуванні «світового політбюро»: схоже, чимало росіян узагалі не бачать можливості інших форм та способів організації держави, та й суспільства. Ну, а бідкання щодо «накапостити Росії» - це пряме екстраполювання на весь світ власних, російських поглядів: якщо чимало росіян ладні недоїдати, аби тільки Вашингтон на радіоактивний попіл перетворити, то, на їхню думку, геть усі у світі мають подібну шкалу пріоритетів.

Російські ЗМІ, мов про топ-події, писали про якісь маргінальні петиції до Європейської мовленнєвої спілки з вимогою переглянути результати цьогорічного конкурсу й скасувати перемогу Джамали. Роздмухували вони й інформацію про буцімто політичний зміст пісні «1944», що є забороненим правилами. Дозвіл ЄМС на виконання цієї пісні? Його змальовували (а чи, як «респектабельні» ЗМІ, давали зрозуміти) як політично вмотивований і мало не нав'язаний тим самим «світовим політбюро».

Отут зупинімося. Текст пісні «1944» розповідає про події, що сталися 72 роки тому. Відтоді минуло більше часу, ніж проіснував СРСР. Жодних прямих відсилань до сучасності в тексті пісні немає — самі лише підтексти. Й за будь-якої нормальної ситуації тематику пісні було б безсумнівно визначено як історичну, що не заборонено жодними правилами. Це дії Росії надали пісні «1944» актуально-політичного звучання. Це дії Росії створили ті самі підтексти. Це російська пропаганда підносить «несанкціоноване» згадування й змалювання історичних подій як політичні акти. Це для російської пропаганди давно минулі події залишаються предметом сьогоднішньої політики. Це Росія та її пропаганда створили політичний контекст для пісні. То що ж виходить: росіяни звинувачують Джамалу та її пісню в тому, що зробили самі?

У деяких російських ЗМІ доводилося зустрічати навіть звинувачення в тому, що пісня Джамали — буцімто не нова, й допустили до конкурсу її, знову ж таки, винятково з політичних мотивів. Рецепт приготування цієї «інформації» був очевидним: звинувачення, що під час національного відбору лунали на адресу СанСея, «приліпили» до Джамали — ото й уся винахідливість.

Найбільше ж потішив російський віце-прем'єр Дмитрій Рогозін, який публічно запропонував на наступний конкурс відрядити Шнура, який «не переможе, але куди-небудь усіх пошле». (Той факт, що підсумки пісенного конкурсу коментують найвищі державні чиновники, аж до прес-секретаря російського президента, є й сам по собі смішним: росіяни навіть не розуміють, до якої міри безглуздо — є таке російське слово «нелепо» - це виглядає.) Шнур висловив ледь стримане обурення й відмовився. То чому б тепер на наступний конкурс не поїхати самому Рогозінові? Він би міг вийти на сцену й гучно, даруйте, пукнути — й це була б неперевершена демонстрація російської величі, а «клятих гейропейців» було б навіки вкрито соромом, «куди-небудь послано».

Використали російські ЗМІ навіть виступ гостя фіналу Євробачення — Джастіна Тімберлейка. Як на мене, виступ був не надто переконливим, та й суто американські стилі танцювальної музики не є такими вже геть популярними в Європі. Але в російських ЗМІ виник мало не лейтмотив: виступ Тімберлейка перекреслив усі конкурсні виступи, він підкреслив, наскільки низькопробними були всі конкурсні пісні. У такий спосіб велася кампанія приниження конкурсу Євробачення, відчувався й додатковий підтекст: Росія — один зі світових полюсів, і музика іншого (хай навіть ворожого) полюсу, США, є для неї гідною, тоді як музика «якоїсь» Європи — апріорі ні. Де тут  логіка? Чому тоді таке обурення, якщо конкурс Євробачення нічого не вартий? А навіщо вона взагалі — логіка? Що нелогічнішою є пропаганда, то більше вона зомбує.

На цьому безпосередньо російську тему закриймо — хай від неї росіянам голова болить. Лише констатуймо: російські ЗМІ розглядають перемогу Джамали виключно в політичному аспекті й виключно під політичним ракурсом, абсолютно не звертаючи уваги на суто музичні й вокальні характеристики пісні та її виконання. Джамали як співачки, як особистості для них не існує — існує політика й сама лише політика.

Нас же цікавить, як сприйняли перемогу Джамали наші медіа, як вони її висвітлюють. Й отут доведеться не без прикрості констатувати: якщо ми й пішли від Росії, то далеко не так, як того хотілося б. Бо наші ЗМІ висвітлюють перемогу нашої співачки теж виключно з політичної точки зору, як суто політичну подію, як суто політичний акт. Звісно, з протилежним до російського знаком, але під тим самим кутом зору. «Беремо те, що не подобається, й робимо рівно навпаки»? Одна біда: такий дискурс применшує, принижує заслугу Джамали, її талант. Звісно, в даному разі не обійтися без політико-патріотичних аспектів та політико-патріотичної риторики, бо неможливо переоцінити саме таке значення перемоги пісні «1944». Але ж хіба можна цим обмежуватися, хіба ж можна всю перемогу до нього зводити? Виходить, що будь-хто міг би вийти на стокгольмську сцену, начитати текст цієї пісні, й результат був би той самий?

А аналізування оцінок національних журі під ракурсом: «Ми не очікували, що Сербія — така дружня до нас країна»? Знову те саме: ніби національні журі оцінювали країни, а не пісні та виконавців, і ніби заслуги Джамали в таких оцінках майже немає. Це, власне, одне з поширених у Росії переконань: на конкурсах Євробачення всі голосують за країни, а пісні — так, розважальний номер. От звідки така політизованість голосування в самій Росії, от звідки така неадекватна реакція на результати пісенного конкурсу.

Нарешті, деякі публікації стосовно перемоги Джамали не могли не залишити дивного відчуття — ніби ми мусимо радіти не так перемозі Джамали, як «поразці» (бо третє місце — взагалі-то, далеко не поразка) росіянина Сергея Лазарєва.

Перемога Джамали висвітлила й деякі засадничі вади нашого інформаційного простору. Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров заявив: «Крим сьогодні радіє, і не тільки кримські татари... не тільки кримські татари, але й усі жителі півострова». І навіть ті, що вітали «русскую весну»? Зрозуміло: цю заяву було зроблено на хвилі емоційного піднесення. Але ж офіційній особі, та ще й у такий скрутний для Меджлісу час — хіба ж вони можуть собі дозволяти емоційні, невиважені заяви? Адже якщо геть увесь Крим налаштований аж ніяк не антиукраїнськи, то повернення півострова — досить легка справа, чи не так це виглядає? То чому ж його досі ще не повернуто? Применшення проблем, прикрашання ситуації — воно ніяк не сприяє практичному розв'язанню тих проблем, а віддаляє його. Коли ж під словами «весь Крим радіє» мати на увазі самих лише кримських татар, то як це сприймуть інші жителі півострова, яких у рази більше? Чи не остерігатимуться вони повернення України, чи будуть упевнені, що в українському Криму їм знайдеться місце?

Заява Зураба Аласанії, зроблена ще до фіналу: «Если победителем станет мужчина по имени Лазарев, думаю, в следующем году UA: Перший снова откажется от участия в конкурсе». Знову те саме: офіційні особи мали б бути стриманішими в емоціях. Та ще й до факту — адже «чоловік на ім'я Лазарєв» так і не переміг, а заява та присмак від неї залишилися. Оце суцільна біда пост'януковичівських років — інформаційний простір заповнено емоційними висловлюваннями офіційних осіб, зроблених не за доконаними фактами, а за якимись фікціями. Це знецінює слова тих офіційних осіб, бо виглядає щонайменше несерйозно й часто межує з  видаванням бажаного за дійсне.    

І ще одна біда — офіційні особи у своїх публічних заявах дозволяють собі кричущу некоректність формулювань. Адже чому в разі перемоги росіянина Україна мала б відмовитися від участі в наступному конкурсі? А тому, що той конкурс проходив би в Росії. А зі слів Аласанії виглядало так, що виною всьому - «чоловік на ім'я Лазарєв». І що глава НТКУ закликає не допустити його перемоги — й немає діла до чесної боротьби.

Зрештою, слова Аласанії були просто образливими. А поміж тим, у самій Росії лунали заклики бойкотувати телеперегляд виступу Сергея Лазарєва у фіналі конкурсу. Бо незабаром після анексії Криму Росією співак заявив, що вважає Крим українським і не поїде до нього на гастролі, бо не знатиме, як поводитися. Жодного слова на підтримку російської анексії не вимовив він і надалі. Ба більше: співак, що співає переважно «піндосівською» мовою, — в сьогоднішній Росії це теж позиція. А Зураб Аласанія зробив із Лазарєва мало не головного ворога України.

І ще одна ложка дьогтю — але яка ж велика! Реклама під час трансляцій конкурсних концертів Євробачення. Про «Єнісейскую усадьбу» я вже згадував, залишається тільки додати: виглядало це як жовтий текст із жовтими картинками на синьому тлі. Єнісей як уособлення кольорів українського державного прапору — в нашому теледурдомі й таке, виявляється, можливе. Ще одна реклама: «Петровичу, що, серце барахлить?» Далі в цій рекламі ще одного разу згадується той «Петрович». Звертання по-батькові, а тим паче по-батькові без першого імені — це суто російська традиція. В Україні вона теж зустрічається, але нечасто, й походить від тих часів, коли чимало українців що є сил намагалися (були змушені обставинами) доводити: «Я вже городський, я вже по-руськи розговарюю». Сьогодні через подібні реклами (а їх ой як чимало!) нам непомітно навіюють, що російські традиції, зокрема в особистому спілкуванні — це й є норма, якої слід дотримуватися. «Русскій мір»? Як кажуть самі росіяни, «ти його в двері — він у вікно». І таким вікном стає реклама (а згадайте всіляких «вікнарьових», «пивоварових» - відомо ж: нормальні українські прізвища мають закінчуватися на «ов»!). Дуже широко відчиненим вікном. Зокрема й на «UA: Першому» під час найрейтинговішої його трансляції.

Висвітлення цьогорічного конкурсу Євробачення та його підсумків чергового разу застерігає: не треба грати в запропоновані Росією ігри. Не варто підспівувати їй, працювати в неї на бек-вокалі. Й на кожне її «сам дурак» відповідати своїм таким же — інформаційної перемоги так не здобути.

І — неочікуваний приємний сюрприз. Який показує: Україна таки добряче віддалилася від пострадянських «скреп» (а чи «скріп»?). Чесно кажучи, перед фіналом я обмірковував майбутню ймовірну тему для статті на випадок перемоги Джамали — про те, що організувати конкурс наступного року можна не лише в Києві, на столиці світ клином не зійшовся, інші країни проводять Євробачення далеко не лише у столицях. Просто був упевнений: у разі перемоги українки одразу зайде мова про наступний конкурс у Києві й лише в ньому. Й от Джамала перемогла, й... одразу почали надходити пропозиції від різних міст, зокрема й далеко не найбільших — від того ж Херсона або, неофіційна, від Черкас. І в заявах офіційних осіб, і у ЗМІ домінує той самий мотив: місто, в якому відбудеться конкурс, іще не визначено, й «державних» пріоритетів у цьому питанні немає. Подеколи буває дуже приємно, коли власний прогноз не справджується.

Натомість перед фіналом російські ЗМІ влаштовували сеанси гадання: чи братиме участь Україна у Євробаченні-2017, якщо після перемоги Сергея Лазарєва воно проходитиме в Москві? Інших варіантів не довелося зустріти жодного: про те, що конкурс у Росії міг би пройти ще де-небудь — бодай у Петербурзі, бодай у Сочі — навіть питання в росіян не виникало. Велика Росія, а окрім Москви, нічого в ній немає? А річ у тім, що за радянських часів практично всі міжнародні заходи лише в Москві й відбувалися, й причина того була банальною: лише Москва мала інфраструктуру, за яку банально не було соромно. А ще — шпигуноманія: значна кількість радянських міст були закритими (в Україні, зокрема, Ізмаїл та від 1984 року Севастополь); чимало міст були закритими для іноземців (в Україні — Дніпро, Івано-Франківськ). І лише Москва мала достатню інфраструктуру для стеження за великою кількістю іноземних гостей та контролювання їх. Ті традиції живуть у Росії й понині — а Україна неочікувано довела: дерадянизація в нас не обмежилася перейменуваннями.