Виступ російського журналіста, громадського діяча Євгена Кисельова на круглому столі в Укрінформі на тему «Як уберегти Росію від «залізної завіси: роль і значення російської інтелігенції».

Тут багато разів лунало слово «фашизм» по відношенню до того режиму, який зараз існує в Росії. Я добре розумію, що дуже багатьом людям і в Росії, і в Україні це здається певним полемічним перебільшенням. Але я абсолютно згодний з тим, що той політичний режим, який зараз встановлено в Росії, - це режим, що майже повністю (чи не повністю, але лишилося зовсім трішки) сформувався, як такий, що за своїми базовими принципами характеризується як фашистський. (Я не хочу зараз заглиблюватися у політологічний бік питання. Будь-хто з бажаючих може в Інтернеті знайти численні публікації, де за пунктами викладені основні характеристики і ознаки такого політичного устрою).

Я розумію, що чисто емоційно багатьох людей це зачепить.

«Та як ви смієте, - може бути реакція. - Та мій батько воював з фашистами, мій дід воював з фашистами і загинув під час війни!».

Насправді, як на мій погляд, сучасні росіяни, у тому числі і ті, які із цього приводу миттєво здіймають галас, не мають жодного відношення до своїх батьків і дідів, які загинули на війні з фашизмом.

Це, знаєте, як чудово хтось з моїх колег сказав: за усієї поваги до жителів сучасної Греції, вони дуже мале відношення мають до тих греків, які створили велику давньогрецьку цивілізацію. Є Парфенон, який височіє над Афінами, - а є десь внизу та сама Греція, яка обрушилася в дефолт пару років тому.

Так само і в Росії. Сьогоднішні росіяни, які кричать: «Крим наш!», - вони до Росії Толстого, Достоєвського, Чехова, Чайковського - жодного відношення не мають. Це так!  Точно так, як і громадяни Німеччини, ті самі 33%, або скільки їх там було, які проголосували на виборах за націонал-соціалістів і привели Гітлера до влади, вони мало яке відношення мали до Шиллера, Гете, Бетховена...

І знадобився певний час для того, аби нинішня Німеччина вилікувалася від націонал-соціалізму, пройшла через процес денацифікації, стала тією Німеччиною, якій ми з вами абсолютно чудово зараз захоплюємося.

Я сподіваюся, що мине певний час - 20-30-40 років (я думаю, це буде швидше), коли росіяни, так само, як німці після Другої світової війни, розводитимуть руками, кліпатимуть очима і говоритимуть: «Ой, а ми нічого не знали, нас обманювали, нам говорили неправду, а у нас не було джерел інформації!» Ось таке колективне прозріння, воно настане набагато раніше.

Але якщо і можливе вилікування російського суспільства від нинішнього російського видання фашизму, воно, я думаю, настане нескоро.

До речі, не обов'язково говорити про Німеччину. Те, що відбувається в Росії, це ближче до того, що відбувалося в Італії між двома війнами. Це дуже схоже на те, що відбувалося в Іспанії за часів генерала Франко. Знаєте, адже був не лише Версальський мир, і встановлення нацистського режиму в Німеччині як реакція на «ганьбу» Версальського миру або приниження часів Веймарської республіки... Але так само багато дослідників схильні вважати, що фашизм іспанського розливу був реакцією на 1898 рік - рік фактично остаточного розпаду Іспанської імперії.

Ще одне. Звідки в Росії такий антиамериканізм? Я не знаю. Як  журналісту, якщо доводиться виступати десь на радіо, доводиться стикатися з такою стандартною ситуацією: якийсь радіослухач, який зателефонував у студію, починає патякати щось антизахідне, антиамериканське. У мене є свій прийом, який всякий раз дуже добре спрацьовує. Я говорю: «Стоп - стоп- стоп, а які у вас претензії?  У вас є знайомі американці? Ви знаєте хоча б одного живого американця? А ви взагалі там, в Америці, хоч раз бували? А ви англійською володієте? Ви хоч би одну книжку американського письменника прочитали?». Знаєте, дуже витверезвлююче діє!

На мій погляд, основа антиамериканізму, антизахідних настроїв взагалі,  антиукраїнських, українофобських настроїв у значної частини російського суспільства  це - жахлива гуманітарна катастрофа, (тут я  згоден Андрієм Окарою), яка сталася за останні чверть століття на руїнах Радянського Союзу, і передусім в Росії.

Насамперед,  це - неуцтво, гуманітарне неуцтво. Воно просто жахливе!  Молоді люди абсолютно не знають історії, літератури, певних ціннісних, базових речей. І це часом просто приводить в шок.

Ось історія з особистого досвіду. Не так давно спілкувався з молодою жінкою з Росії, яка намагалася мені розповісти таку собі сімейну історію, і кілька разів вживала слово «мого дідуся комісували». Я ніяк не міг зрозуміти, про що вона говорить, а потім до мене дійшло, вона просто не знала терміну «репресували»!

А після цього незабаром я подивився чудовий фільм (не пам'ятаю прізвища режисера). Там остання новела про різні покоління. Показана молода дівчина, яка про історію своєї країни не знає нічого. Вона дуже щаслива тим, що у неї хороша робота, зарплата, вона змогла в кредит купити машину, айфон - справжнісінький!  Але нічого не знає про історію своєї країни і сусідніх країн, напевне. Це хороше російське кіно, не антиукраїнське.

Хоча є абсолютні агітки, на зразок фільму  «Ми з майбутнього- 2». Там конкретно пропагандистська антиукраїнська історія.

І ще про російську інтелігенцію. Вас дивує, як поводиться той же Юрій Поляков (автор гучного в 1980-і роки роману «НП районного масштабу» -ред.)? Так, він написав пару «перебудовних» книг, але, знаєте, в його житті це був епізод. Хороше було за старих часів слово «попутник» - у 20-30-і роки так говорили про літераторів, які не були більшовицькими горлодерами, а лише «долучилися» до них. Поляков у перебудовні роки і був попутником. Типовим. А зараз він - справжній.

І ось цих ось людей я, чесно кажучи, не можу - у мене язик не повертається - назвати інтелігентами або представниками російської інтелігенції. Мені здається, все-таки інтелігенція - це щось інше.

Ось моя покійна мати, яка була, беззаперечно, інтелігентною людиною, мені говорила: «Женя, зрозумій, наша хатня робітниця тітка Зіна (це була літня, безграмотна жінка з села), вона інтелігентна людина, а ось є люди, які володіють кількома мовами, книжки пишуть, вчені ступені мають, на конференціях виступають, але ніколи не стануть інтелігентними людьми, ніколи не стануть членами того соціуму, який прийнято в нашій культурі, - як в російській, так і українській - відносити до числа інтелігентів».

Бо ж риса інтелігентної людини (чи одна з рис) -  це здатність сприймати інформацію, осмислювати її, роздмірковувати над нею.

Якщо говорити про причини українофобських настроїв у російському суспільстві, то одна з них у тому, що ну не знають там історію України, не знають історію українського народу. Ну просто не знають!

Але я упевнений, що в Росії є нормальні люди, які здатні про цю історію дізнаватися і сприймати її. Є деякий канон, що встановився через ті або інші історичні причини. Але мисляча людина, яка знає історію, ну скажімо, Мазепи виключно за пушкінською «Полтавою», дізнавшись півдюжини фактів про життя і діяльність гетьмана Івана Мазепи, здатна буде по-іншому подивитися на дуже багато речей і в історії, і у своєму власному ставленні до неї.

Інтелігентна людина - це людина, передусім, не зашорена.

Я розумію, що існує ще певна проблема інерції сприйняття, - про це я якось писав, говорив. Людині старшого покоління, для якої, скажімо, Крим був місцем, куди  маленьким хлопчиком з татом і мамою їздив кожне літо відпочивати, такій людині, напевно, важко відразу, з ходу сприйняти думку про те, що Крим - це територія іншої держави. Чи щороку у студентські канікули їздив в Яремче на лижах кататися, а тепер це, з'ясовується, - більше не «наша», а інша країна. Чи  «Динамо Київ», за яке вболівали усі люди мого покоління, коли були великі перемоги при Лобановському у 70-80-і роки, що це - іноземна команда.

Важко сприймати! Але, знову-таки,  з часом мисляча, незашорена людина на такі речі здатна дивитися нормально, філософськи.

Мені здається, що в Росії дійсно сталася гуманітарна і ментальна катастрофа, різко опустилася розумова, освітня, культурна планка суспільства. А звідси - і антизахідні настрої, і здатність маніпулювати людьми.

Що робити? Так, опитування давало 84% підтримки Путіна. Але це означає, що є 16% (проста математика) від населення Росії, яке не підтримує Путіна і не схвалює антиукраїнську політику. Це - 23 мільйони в перерахунку на абсолютні цифри!  Спіставно з половиною населення України. А для того, щоб цей режим змести, досить мільйону вийти на вулицю - як ми це бачили вже в історії неодноразово. Колись мільйон вийде на вулицю у Москві - і не буде цього режиму. Коли у грудні 2011 року, під час короткої хвилі підйому опозиційних настроїв в Росії, 100 тисяч вийшло, вже перелякалися до напівсмерті.

З цими людьми слід працювати, вести діалог, пояснювати, розповідати, створювати якісь спільні проекти. Доти, поки не буде сильних протестних настроїв, сильної опозиції хоча б відносно цієї конкретної політики російського керівництва усередині країни, Росія завжди буде проблемою для України!

Для того, щоб вирішити цю проблему, (і це абсолютно, на мій погляд, не суперечить завданням формування власної культурної і національно-культурної ідентичності,  далеко ще не закінченого будівництва української політичної нації), потрібно займатися, вибачте, зовнішньополітичною пропагандою у тому числі.

І ще. Тут йшлося, що потрібно залишити Росію наодинці з собою, залишити за «залізною завісою». А як бути тим, хто є там, за «залізною завісою», і кому там не подобається? Це питання подібне до іншого, який зараз задають: «Добре, давайте ми побудуємо стіну і відгородимося цією стіною від окремих регіонів всередині Донецької і Луганської областей. А що робити людям, які вважають себе українцями, громадянами України і які волею долі опинилися на територіях, захоплених проросійськими бойовиками, які зараз де-факто контролюються урядом іншої країни?»

Якось отак.

Пропонувати 23 мільйонам росіян «валити», як «валили» після революції і  громадянської війни 100 років тому? Є і такі рішення. І я таких людей, до речі, не засуджую. Знаєте, врешті-решт,  історична правота виявилася на їхньому боці.

Це я до того, що зараз деякі опозиційні, демократично налаштовані політики і громадські діячі в Росії обрушилися на мого друга, з яким ми знайомі із студентської лави, в один рік вчилися в університеті, на одному факультеті. Я маю на увазі Бориса Акуніна - Григорія Чхартишвілі, який написав, що він не має наміру витрачати залишок життя на ту публіку, яка зараз у більшості, на ті устої, які зараз, що називається, в тренді, в мейнстрімі,- і має намір далі велику частину життя проживати за межами Росії. І на нього почали нападати.

Але, врешті-решт, ті представники російської інтелігенції, літератори, які поїхали і продовжували працювати і творити за межами Росії, за межами колишнього  Радянського Союзу, на мій погляд, зробили більше для того, щоб усе це нарешті закінчилося. Вони зробили більше, ніж ті, хто залишилися, в результаті змирилися, пішли на службу, деякі загинули, деякі загинули у переносному розумінні цього слова - як писали про Юрія Олешу: «здача і загибель радянського інтелігента».

А ті, хто поїхав, врешті-решт, зробили свій внесок у те, що реально настав 1991 рік, розвалився Радянський Союз, канула в Лету комуністична партія.

Проте, усі 23 мільйони ж не поїдуть. Точно так, як і не зможуть поїхати, напевно, і все ті, кому незатишно зараз на тих самих територіях, яким учора було надано особливий статус.

Що робити? Не знаю.