Вони їздили додому, на малу батьківщину: Павло з Антрацита Луганської області, Денис - донеччанин. Повертатися вирішили через Слов'янськ, щоб поглянути на обстановку в місті не в об'єктиви телекамер, які часто спотворюють реалії. Поглянути не з простої цікавості. Необхідно було для роботи над постановкою (документальний театр, що стає дедалі популярнішим в Україні, потребує свідчень очевидців і учасників, роздобутих «у польових умовах» фактів). У кишенях мандрівників лежали паспорти з українським гербом і квитки на київський поїзд, який увечері 25-го відбув без них. Їх утримують у захопленому будинку СБУ разом з іншими полоненими. Напевно допитують із тортурами. Польський журналіст, якого відпустили на початку травня, запевняв, що у хлопців травми - в Дениса перелом ребра, у Павла зламаний ніс. Далекі від будь-яких уявлень про гуманізм умови утримання полонених відомі з розповідей членів місії ОБСЄ, які побували там: у журналістів, українських силовиків - пов'язки на очах, що позбавляють людину відчуття часу, звіряча жорстокість у поводженні, нерегулярне й досить убоге харчування. Але психологічне катування, звісно ж, стократ сильніше за фізичний біль. Сьогодні розпочався відлік четвертого тижня тривожного очікування дива... 

У репертуарі театральної майстерні «Сузір'я» досі один із найкращих спектаклів - «Депо Північне» за п'єсою російського драматурга нової хвилі Василя Сигарьова, - поставлений три роки тому режисером Павлом Юровим. Цей опус, що зібрав кілька професійних нагород, розповідає про героїв, які заїхали життєвою дорогою в глухий тупик і, взагалі-то, вже зневірилися визначити жанр земного буття - чи то чорна комедія, чи то драма абсурду. Лише посилюючи їхні розгубленість та безпорадність, сценічна реальність, за задумом постановника, починає двоїтися й троїтися, підступно пропонуючи альтернативні лінії розвитку подій. Хочете смішно? Буде вам смішно, тільки не захлиніться. Хочете так, щоб прямо аж пробрало? І так теж можна, тільки, цур, не скаржитися потім. У фіналі спектакль взагалі вивалюється в якусь інфернальну зону між тут і там, де моторошний сон легко переплутати з дійсністю, а світлий образ віри цілком може виявитися гарячковим міражем... 

За останній час встигло скластися стійке враження, що ми теж, як ті безталанні герої Сигарьова, заїхали не по тій колії не в те депо. Потрапили в паралельний світ, лише контурно схожий на наш. Реальність давно безсовісно мультиплікується пропагандистськими ЗМІ, кожен факт спотворюється в найкращих традиціях сюрреалізму до повної невпізнанності. Війни ніби немає, але зведення про загиблих і поранених переконують у протилежному. Вносячи розкол у суспільство, множаться слівця з приставками «так званий»: референдуми, республіки, уряди. На територіях, контрольованих сепаратистами, панують свої закони, що цинічно скасовують будь-які звичні й доступні механізми комунікації...

Дізнавшись про те, що сталося з Павлом Юровим, поляки зі Східноєвропейської платформи перформативних мистецтв (EEPAP) ініціювали збір підписів під петицією з настійним проханням звільнити заручників. На сьогодні - вісім сотень підписантів із трьох десятків країн світу, з усіх чотирьох континентів. 

Ба більше, у Росії режисери «Театру.doc» Михайло Угаров та Олена Греміна ініціювали окремий лист зі, зрозуміло, наївною, але єдино можливою в цій ситуації адресою - «всім, хто може допомогти». Що прикметно - серед підписантів цієї російської відозви багато тих, хто підмахнув холуйський відкритий лист «майстрів культури» на підтримку агресивної політики Кремля. Спокута? Цехова солідарність? Порив «загадкової російської душі»? В якій, за влучним спостереженням класиків, удосталь місця і для лютої ненависті, і для тихої підлості, і для цілком щирої жалості. 

«Глас народу» у вигляді коментарів на сайтах новин та в соцмережах, м'яко скажемо, неоднозначно сприйняв цей широкий жест діячів мистецтв РФ. Причому щедро приперчена ненормативними оборотами критика лунає по обидва боки. Українців обурює цинізм «дворушників». Росіяни дивуються, як можна захищати «бандерівців». Але є й ті, хто твердо знає: листи - річ надзвичайно важлива, мабуть, навіть необхідна тим, хтотут, анітрохи не менше, ніж тим, хто там. Адже сидіти склавши руки нестерпно. 

Хоча в нинішніх реаліях, на превеликий жаль, цивілізовані методи боротьби за життя людей прострочені, а тому неефективні. Мабуть, найкращим символом наших «паралельних світів» став дзвінок пітерського режисера Андрія Могучого так званому народному мерові Слов'янська Пономарьову з проханням відпустити Павла й Дениса. Товариш у камуфляжі запевнив - мовляв, уже давно звільнили, турботи марні. При цьому практично зі стовідсотковою впевненістю можна стверджувати: прославлене ім'я й статус у світі мистецтва прохача навряд чи відомі сепаратистові...

В історії цій немає фіналу. Нерви в усіх, хто знав Павла, а таких, повірте, в театральній Україні чимало, вже котрий тиждень до краю напружені. Рідні й друзі хлопців продовжують слати запити в усі мислимі інстанції - від Гельсінської групи до рідного СБУ, продовжують бити у медійний набат. Остання в часі інформація від журналіста, який намагався, озброївшись листами і петиціями, визволити Павла Юрова та Дениса Грищука: буцім готовність сепаратистів вести переговори про обмін заручниками... Про інше, ніж благополучний для всіх заручників результат, не хочеться думати. І хлопці напевно повернуться, щоб розповісти всім нам правду... 

Павло Юров (р.н. 1980) - театральний режисер, лауреат професійної театральної премії «Київська пектораль-2011» у номінації «За найкращий режисерський дебют», Гран-прі І фестивалю молодої української режисури ім. Леся Курбаса, учасник московського Х міжнародного театрального фестивалю ім. А.Чехова, працював у майстер-класах фестивалю у складі групи молодих режисерів країн СНД. Автор проекту «ДрамПортал», націленого на популяризацію сучасної драматургії через відкриті сценічні читання (серед авторів - М.Равенхілл, П.Пряжко, брати Преснякови, М.Курочкін, А.Молчанов, Н.Беленицька та ін.)

Денис Грищук - лікар за освітою. Працював у Донецькому обласному художньому музеї, волонтер Донецької платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ, координатор волонтерів першої української бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012.

Ірина Чужинова, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://gazeta.dt.ua