Інтерв'ю доводиться писати із двох спроб, адже репетицію переривати не можна. В старій гримерці, заваленій речами та реквізитом, готуються до виходу студентки в старомодних сукнях, десь поруч працює гример. З міністром говоримо про культуру. Точніше про його бачення своєї ролі у втіленні гуманітарної політики держави, про перші кроки, про реальні можливості перетворення Мінкульту із «прачечної» на щось більш культурне.

У. Т.: Уже маєш уявлення, з чим доведеться працювати на посаді міністра?

- Знайомлюся, звичайно. Терміни дуже стислі, треба швидко братись і реально щось робити. Ситуація критична, і не тільки з відомством. Перше, що було важливо зробити й чого вимагали люди, це люстрація. Тих, хто був у системі. І щоб справді щось змінити, я звільнив усіх заступників і найскандальніших голів департаментів. І тепер, звісно, етап формування команди. Доволі складний. Бо, з одного боку, начебто є досвідчені люди, бувалі, але, із другого, хотілось би змінити курс Міністерства культури та його призначення. Щоб це не було просто івент-агентство, яке роздавало б кошти на той чи той концертик або влаштовувало пишні ювілеї в палаці «Україна» і звіти областей. Тому є ідея взяти людей, які є не чиновниками, а конструкторами. Утім, це певний ризик, та є надія, що вони швидко й апаратну роботу вивчать. Мені це дуже важливо, бо я сам не є чиновником, не є функціонером і не маю в цьому великого досвіду. Потрібно, звісно, ввійти в курс справ і приймати рішення, але водночас бачу для себе модель міністерства дещо іншу, ніж є зараз. Вона в чомусь близька до Майдану. Коли довкола є ідеї, є конструктори, які мають їх сформулювати, і є репрезентатор тих ідей. Потім напрацьоване подається до механіків, які мають це оформити, спроектувати в законодавчу базу і втілити. Хочу сподіватись, що в цьому ми знайдемо підтримку колег із Кабміну та прем'єра. От тому цей етап зараз дуже важливий.

У. Т.: Тобто ти вже знаєш, як Міністерство культури перетворити із «прачечної» на відомство, котре успішно реалізовувало б гуманітарну політику держави?

- Чітко сформулювати все це поки що складно, але я точно відчуваю, чого не повинно бути. 20 років МК займалося тим, що просто обслуговувало державні заходи. Прибуття, відбуття, події за участю президента чи прем'єра. І головним завданням міністерства було для всіх закупити квіточки та оформити кошички, які коштують дуже великі гроші й потрібні щодня, бо є той чи той захід. Ми відмовляємося від цих кошичків, я вважаю, що краще самому засвідчити свою повагу, подякувати і все. Тобто я дуже хотів би, аби це було не обслуговування когось та ще й за залишковим принципом. Дуже хочеться, щоб МК було справді рушійною силою, щоб можна було отримувати кошти на достойні проекти, і хай їх буде менше, але вони запам'ятаються й залишать слід в історії культури народу.

У. Т.: Є країни, де МК взагалі немає, наприклад США, є такі як Швеція, де міністерство виконує символічну функцію, а весь культурний тягар лежить на плечах фондів, є країни, де воно виступає лише менеджером, котрий розподіляє кошти на культурні проекти, скажімо, Польща. Як це мало б працювати в нас?

- Розмовляв із послом Канади. У них теж немає Мінкульту, там при комусь є відділ спадщини й надбань, він близький до МК, і вони пропонують безкоштовно направити одного зі своїх спеціалістів до нас для обміну досвідом. Думаю, це буде корисно. Також хочемо, та й, чесно кажучи, в нас і виходу іншого немає, змінити ситуацію співпраці з тими ж таки фондами. Залучення фондів, бізнесу, громади для здійснення тих чи тих проектів. Нині фонди роблять якісь проекти, але задля уникнення клопотів воліють не сильно співпрацювати з державними органами. Ми хочемо трішки змінити цей момент, тим більше, що коштів на цей рік просто немає. Власне, виходячи з цієї стратегії, я, очевидно. (це ще не затверджено) запрошу на першого заступника Олесю Островську-Люту, яка знається на цьому й успішно спів­працює з фондами. Нам дуже важливо, щоб це був конструктив і щоб ми, навіть на законодавчому рівні, змогли створити систему, коли фонди та бізнес за певної підтримки були б зацікавлені працювати з МК.

У. Т.: Хто, на твою думку, повинен формувати гуманітарну політику держави?

- Еліта, визнана суспільством. Вона має не боятися донести ідеї до мене як міністра культури, до людей, які працюють у команді, і ми мусимо не просто спрямувати їх у відповідне русло, не просто підтримати один раз, а створити певний механізм, який функціонував би. Звичайно, важливо перебудувати взагалі всю концепцію діяльності міністерства. Скажімо, є велика проблема в селах. Джерело культури, яким завжди було село, насправді спивається, бо немає куди піти, ні в кого немає грошей. А це важливо. Для тих-таки діток, які там зараз ростуть, - мати місце, де вони відразу, з дитинства, чимось займатимуться. Може, варто подумати про реформування спілок. Візьмімо спілку письменників. Я в жодному разі не маю ніяких поганих думок щодо наших літературних велетів, але нині так виходить, що ті, хто репрезентує нашу літературу в світі, - це Андрухович, Жадан, Курков, Забужко, інші, тобто люди, які не входять у цю спілку. Хоча, то постаті якими цікавиться молодь, ними цікавляться за кордоном. Тому треба подумати, як можна було б залучити їх до співпраці в зручний для них спосіб, аби вони могли внести якісь свої ідеї, як повернутися обличчям до них і не лякати їх державною установою. І так у різних цехах. Сучасне мистецтво, скажімо, повністю відірване насправді від державної політики. Чи автентика. Треба зачепити всі галузі.

У. Т.: У нас буде колись так, щоб талановитий митець приніс проект, його розглянули і чесно виділили на його реалізацію потрібні кошти? Бодай частково...

- Це можливо при чесності працівників міністерства. Я прошу тих людей, які зі мною працюватимуть, припинити якісь відкатні історії. Особливо у тих сферах, де це є. Скажімо, в департаменті спадщини, де, ви знаєте, продавались об'єкти, які не можуть ніколи бути продані. Або в департаменті кіно, який, ніби почав прогресувати, бо в цьому був зацікавлений син Федоровича, але водночас дуже багато коштів пішло невідомо куди. Зараз є ситуація, яка просто зобов'язує повною мірою зайнятися конструктивом і забути про те, що хтось із нас заробить для себе кошти.

У. Т.: Яким чином іде впорядкування культурних цінностей, виявлених у маєтках старої влади?

- Зараз усе передається у фонди музеїв на зберігання. Тимчасово. Поки що на зберігання, бо охороняти на місцях виснажливо. Кожному завжди кортить узяти собі на пам'ять якусь ложечку. Насправді там багато цінностей. Є п'ять актів за різними підрозділами. Є ікони, скажімо, галицька - XVI століття, є книги, серед яких відомий «Апостол», живопис: картина Айвазовського з Крісбі. Є багато чого.

У. Т.: Це крадене чи куплене?

- Думаю, щось куплене, щось забране. Багато що дарували. Ми знаємо, як це дарується. Звичайно, є меблі, речі із золота, бронзи, латуні. Багато цінних речей. Там залишається парк старих автомобілів, які, очевидно, треба виставити на продаж на аукціоні. Тим більше, за такої скрутної фінансової ситуації. Я думаю, аукціон має бути прозорим, щоб було зрозуміло, куди саме йдуть кошти. Визначити це, мабуть, мала б якась рада від народу чи експертів. Дальша доля всіх знайдених цінностей - під контролем СБУ, Генпрокуратури та експертів-музейників.

У. Т.: Як стати міністром?

- Я міністром не мріяв бути й не планував. Так вийшло. Багато відомих митців із різних цехів мені телефонували й казали: «Ми знаємо про деякі прізвища, які пропонуватимуть, вибач, не відмовляйся, йди». Це мене спонукало до серйознішого прийняття рішення. Насправді воно було непростим. Разом із тим я ще від 2000 року працював у кількох мистецьких агентствах, займався великою організаційною роботою, організацією тих чи тих проектів громадського, соціального, державного значення. Сам механізм усвідомлюю і розумію. До того ж у мене є воля, характер, і коли мені фінансисти щось там попідсовували, то були бідні.

У. Т.: Ти готовий прислухатися до порад спеціалістів, експертів, культурних діячів, авторитетів?

- За тиждень перед моєю появою міністерство було заблоковане асамблеєю молодих митців. Туди нікого не пускали: ані заступників, ані когось іншого. Я про це знав. Коли прийшов, перш ніж піднявся до себе в кабінет, зустрівся з ними. Вислухав їх, розповів, що думаю і хто я такий. Хоч вони були дуже агресивно настроєні, бо бачили собі іншого міністра, але, поспілкувавшись зі мною, навіть поаплодували. Вони й далі там залишаються. Тобто насправді я не те, що гостинний, але намагаюся чути, вмію зчитувати, дослухатися до того, чого не знаю. Хай мені краще скажуть і я прийматиму рішення. Це природно. Не розмахуватиму руками й не доводитиму, що все знаю. Тому думаю, що зможу достойно пройти цей короткий тримісячний термін. Я насправді не переймаюся тим, що це лише три місяці, і тим, що буде потім. Немає такого. Мені дійсно важливо достойно пройти цей період, а далі життя покаже.

Я не кидаю творчої роботи. Випускаю пізно вночі, коли не заборонені законом творча діяльність і викладання, дипломну виставу до 200-річчя Тараса Шевченка в університеті Карпенка-Карого. Не скасовую вистав, які є. Інша річ, що призупинив репетиції до нових. Але ті вистави, що вже йдуть, ітимуть. Вони йдуть увечері, і я встигатиму.

Роман Малко, «Український тиждень»

Фото - http://tyzhden.ua