Ток-шоу «Свобода слова» із Савіком Шустером на ICTV – безпрецедентне явище в історії українського телебачення. Восени 2005 року ця програма, без перебільшення, принесла в Україну нову культуру суспільно-політичних ток-шоу, встановивши дуже високу планку якості.  Та 8 червня Савік востаннє вийде в ефір на ICTV. Надалі він працюватиме на каналі «Інтер», де для нього готують три проекти, а «Свободу слова» вестиме інша людина.

Можна сміливо стверджувати, що жодне видання в Україні не аналізувало і не критикувало «Свободу слова» стільки, скільки це робила «Детектор медіа». Попри всі знайдені нашими авторами недоліки та претензії до ведучого і формату, за підсумками проведеного «ТК» опитування медіаекспертів Савік Шустер був названий найкращим ведучим, а «Свобода слова» - програмою 2006 року.

Сергій Грабовський – уважний глядач і прискіпливий критик «Свободи слова», який завжди мав власний погляд на цю програму  - підсумовує майже дворічну історію проекту на ICTV.

Одні кажуть: до кінця червня. Інші – вже зараз. Так чи інакше, але «Свобода слова» на телеканалі ICTV, яка у всіх телеглядачів (включно із Детектор медіами) асоціюється з її ведучим Савіком Шустером, вже ніколи не буде такою, як раніше. Навіть у разі, якщо продовжить існування і буде знайдений рівноцінний ведучий. Адже Шустера там уже не буде.

Так само – нове політичне ток-шоу на каналі «Інтер», що мусить з‘явитися там у новому телесезоні, дивитимуться не тільки тому, що воно буде політично актуальним, а передусім тому, що його вестиме Савік Шустер.

Для тих студентів, хто пише реферат про роль особистості в історії, – ось він, щедрий ілюстративний матеріал.

І саме зараз час подумати вголос, якою ж була ця роль. Адже два роки (і яких!) – із травня 2005 по червень 2007 – «Свобода слова» була невід‘ємним супутником... ні, зовсім не супутником, не дзеркалом, а учасником, складовою, чинником українського політичного життя.

Але при цьому таким чинником, який оцінити однозначно не випадає.

Справа не тільки в тому, що свобода слова, яку обмежують не певні загальні правила гри, а час і ведучий, - це щось зовсім інше, сурогатне, традиційно російське, а саме – «гласність». Така гласність і у 60-х роках ХІХ-го століття, і у 80-х століття ХХ-го нічим хорошим не закінчувалася ані для суспільства, ані для її адептів. Очевидно, відсутність обов‘язкових для всіх правил і провідна роль автократа в інформаційній, і не лише, сфері (не має значення, зветься він Олександр ІІ, Михайло Горбачов чи Савік Шустер, править державою з усіма її ЗМІ чи окремо взятою телепередачею) врешті-решт призводить до суспільної унормованості «правила відсутності правил». А відтак – до настання «славних нових часів», де навіть гласності не стане місця.

Поясню свою думку на більш конкретному рівні. Скажімо, до певного часу суспільство не мало життєво важливої для нього інформації про ті чи інші явища. І от завдяки комусь – чи то «цивілізованому монарху», чи то майстру журналістики – воно цю інформацію одержало. Але не в режимі встановлення нових правил гри, в яких би йшлося, що одержання такої інформації віднині буде нормою, що реагування на таку інформацію є не тільки потребою, а й обов‘язком як влади, так і громадян, що персоналії змінюватимуться, а норми залишатимуться, що цим нормам повинні підпорядковуватися навіть геніальні політики та журналісти, - а в режимі чиєїсь ініціативи та милості. Захочу – будете мати, не захочу (чи не матиму часу) – не одержите інформації. Іншими словами, «гласність» (і її епіфеномен «Свобода слова») – це режим сваволі (хоча й освічено-ліберальної), а справжня свобода слова, без лапок – це одна з чільних чеснот (чи визначальних рис) справжнього демократичного суспільства.

Отож маємо парадоксальний висновок: «Свобода слова» у тому вигляді, в якому вона існувала і на російському, і на українському телебаченні, сприяла не ствердженню свободи слова як такої, а її антипода – дозованої і контрольованої інформованості населення. Це все відбувалося незалежно від авторів програми – просто така логіка закладалася в програму, і саме ця логіка імпринтингувалася у підсвідомість багатомільйонної глядацької аудиторії. Іншими словами, у Росії «Свобода слова» за час свого існування – з 2001 по 2004 роки – сама доклала, завдяки своїй популярності, неабияких зусиль для того, щоб влада могла її закрити і це не викликало масового обурення в суспільстві (бо ж яка різниця, хто обмежує свободу слова – Савік Шустер чи Владімір Путін? Головне – що той, хто може це зробити, хто сам встановлює правила для кожного конкретного випадку і хто жодним правилам, нарівні з іншими, не підкоряється. Варто довести суспільству, та ще й талановито, що свобода «насправді» така і є, як наслідки неодмінно раніше чи пізніше впадуть тобі на голову).

Про те, що подібний підхід дозволяє при нагоді чи при потребі більш чи менш уміло маніпулювати одержуваною аудиторією інформацією, говорити навіть не доводиться. Надати чи не надати комусь слово – це залежить не від правил гри, а від сваволі ведучого. І добре, коли це тільки телешоу, а коли йдеться про масштаб цієї держави? Звичайно, це часом добре, коли так чи інша політична профурсетка (не має, значення, якої статі) свавільно забирає собі ефірний час і цілком добровільно скидає власну брудну білизну, щоб глядач між побачити не менш брудну душу, але не забуваймо, що це робиться не тільки за рахунок часу інших учасників передачі (які, можливо, мають сказати щось важливе), а й за рахунок закарбовування як у головах політиків, так і найширшої аудиторії – правил гри у політичному просторі немає, хто нахабніший, той одержує все.

Ну, а підігрівання потрібним діячам чи експертам при цьому може робитися майже непомітно, і загальна картина може бути майже об‘єктивною...

Але, як було сказано, справа не тільки в цьому. Головне – в іншому. І це інше також витворилася за участь «Свободи слова» як у Росії, так і (вже!) в Україні, хоча знов-таки, навряд чи автори програми до цього прагнули. Але... Як там? Здається, «весь поміст у пеклі з добрих намірів зложився», чи не так?

Що таке «Свобода слова»? Це телевізійне шоу. Це політичне реаліті. Це щось таке, що водночас наче репрезентує реальність, а ще і її заміщає, особливо для провінційної аудиторії, ба більше – для певної частини людей заступає собою реальність, стає реальнішим за неї. Йдеться далеко не тільки про «Свободу слова», а і про велику кількість популярних у світі передач, де ігровий момент виведений на задній план, закамуфльований, схований, непомітний публіці і забутий нею. Результат усього цього далеко не однозначний, і про нього чимало пишеться у світовій пресі. А найбільш неоднозначний він, ясна річ, на теренах неусталеної демократії, тим більше, там, де і про демократію можна говорити з великою натяжкою. Особливо, коли йдеться про формат «Свободи слова» – у прямому ефірі, але без твоєї участі (ані подзвонити, ані поїхати туди, де стоїть «вільна камера», щоб спробувати «влізти» у кадр (як у «Майдані»), ані взяти участь в інтерактивному опитуванні (за всієї його нерідкої недолугості – це реальна форма співучасті у тому, що йде наживо в ефір). Отож у «Свободі слова» глядач відчужений від подій у студії чи не найбільше з усіх подібних передач, іншими словами – відчужений від політики. Ось вона, на твоїх очах робиться, ти чуєш, бачиш, ледь не нюхаєш (це я про ідейний сморід...), але на неї вплинути ти безсилий. Правда, представники народу, добрані якоюсь невідомою соціологічною фірмою за невідомим тобі принципом, у студії сидять і навіть можуть під кінець щось сказати, а під час ефіру крутити коліщатка на пульті – але ж депутати теж сидять у залі своїх засідань і теж щось крутять, але хіба ти береш у цьому участь?

Таким чином, маємо ще один парадокс: «Свобода слова» (свідомо, чи ні – це інше питання) побудована на засадах відчуження мільйонів людей («пересічних громадян») від політики. Ба більше: «Свобода слова» завдяки майстерності свого ведучого закладає людям у підсвідомість настанову, що таке відчуження – річ звичайна і нормальна, от бачите, як все добре у передачі, буде добре й у всій політиці, коли прийде розумний та могутній вождь і наведе лад, щоб патякали ті депутати та інтелектуали лише тоді, коли він дозволить.

Згадаймо: не раз Шустер, запрошуючи вкрай одіозних персонажів з Росії чи ще звідкілясь, наголошував: це мої гості, порядки тут встановлюю я (в тому числі й надаючи слово персонам нон ґрата в Україні). Що ж, не тільки депутати й урядовці у нас ставлять себе над державними і моральними законами. От тільки що з цього врешті-решт виходить...

Ну, що вийшло з тим у Росії, ми знаємо. Згадаймо, коли з‘явилася там «Свобода слова»? 2001 року, після приходу Путіна до влади. Коли була закрита там ця програма? Коли путінська влада переросла у відверту автократію. Чи були в Росії якісь помітні протести у зв‘язку із закриттям програми? Ні. А були до появи цієї програми масові протести з приводу ситуації на телебаченні? Були (інша справа, наскільки притомні політичні сили їх проводили...). Взагалі, до появи в Росії «Свободи слова» політична активність там була навіть не те що більшою, а іншою: існувала реальна опозиція, впливові й незалежні від влади ЗМІ, конкурували різні суспільні проекти. А що зараз? Треба розповідати?

Ясна річ, що у суспільно-політичному житті вірна ще давньоримська формула рost hoc, nоn est propter hoc, отже, якщо активність громадян у Росії різко впала саме під час існування «Свободи слова», і так само зміцнилася відчужена від народу влада, - це не означає, що у всьому винна саме ця програма. І все ж... Чи не відчуваєте ви, як то кажуть, на власній шкурі зміни ставлення до політики як такої? Власне, до української політики? Не будемо підійматися до її верхів, візьмемо елементарне – на очах тих киян, які перші п‘ять років нового століття відбули на акціях протесту (і нерідко успішних!) невпізнанно (і не на краще) змінюється Київ, цілеспрямовано руйнується середовище нормального життя, чи не остаточно витісняється на маргінес інтелігенція та середній клас, - і де ж вуличні дії проти цього, де політична активність? Чи справа тут тільки у розчарування «помаранчевими» лідерами, чи й у виникненні якихось нових підсвідомих настанов, що блокують прагнення до активного, самодіяльного політичного життя? І за допомогою чого (чи внаслідок дії якого начебто й позаполітичного чинника) ці настанови сформувалися? Тільки дайте собі (бо ж вам це потрібно), будь ласка, чесну відповідь. А потім уже вмикайте оновлену «Свободу слова» на ICTV чи нове політичне шоу Савіка Шустера на «Інтері».

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників