«Закрита зона» Володимира Ар’єва — проект, який розглядають не лише в системі телекоординат. Швидше це соціально-політичний прецедент — резонуючий, неоднозначний, суперечливий, скандальний, який деколи б’є навідліг, а подеколи балансує «на межі...» (залежно від тем, звісно). «Зоною» лякають, «Зони» лякаються. Три роки «Зони» на «5 каналі» — це три роки головного болю хазяїв і менеджменту. Та тепер от, як кажуть, «і тебе вилікують», і головний біль мине: в інтерв’ю «ДТ» пан Ар’єв признався, що «Закрита зона» з 1 червня закривається. Поки, очевидно, на час. А там уже як карта ляже — зокрема й політична (не забуваємо про участь тележурналіста в передвиборних «титрах» «Народної самооборони»). З другого боку, панові Ар’єву та його команді надійшла пропозиція з «Інтеру» від Ганни Безлюдної, у якої на каналі теж... велика кадрова текучка.

«Порошенко жодного разу не вимагав зняти з ефіру програму»

— Про що була перша програма, пам’ятаєте?

— Про вибори в Мукачевому — у 2004-му. Тоді ж, до речі, відбулася і перша сутичка під час зйомок «Закритої зони». Зафіксований «інцидент» ми відразу показали на всю країну. Звичайно, скандал був...

Але з-від початку ми чітко зрозуміли: у нас два варіанти — або зупинитися відразу, або рухатися далі, чим далі — тим зухваліше. Всупереч всій існуючій системі залякування і тиску.

— Вели статистику — скільки усього проектів вийшло на цей час?

— Сто п’ятдесят. Плюс торік почали робити «Перший відділ» — розслідування на тему національних інтересів.

— Крім Цаплієнка, можете виділити когось іще в Україні із серйозних «телеслідчих»?

— Була програма на НТН… Але, чесно кажучи, щоб створювалися передачі проти корупціонерів хай-класу... Ні. «Закрита зона» поки залишається єдиною.

— Що з «5 каналом»? Вас уже «пішли»? Чи ви самі ще не пішли?

— Десь у двадцятих числах квітня мені зателефонували від генерального директора Івана Адамчука і повідомили: співробітництво припиняється…

— Причина розлуки мотивувалася?

— У розмові тет-а-тет пан Адамчук посилався на те, що я увійшов до передвиборного списку «Народної самооборони»…

— А та сама пані Герасим’юк з «Без табу» — вона, що, «позапартійна» ведуча?..

— Мені здається, це був привід. Я розумію, що ми для «5 каналу» є і носіями рейтингу, і брендом. Але з другого боку — і головним болем. Часто керівництву каналу пишуть «гнівні» листи... Проте тут можу сказати одне: Петро Порошенко, який має безпосередній стосунок до каналу, сам розповідав, що до нього зверталися не раз, і треба віддати йому належне: жодного разу він не звернувся до мене і ніколи не вимагав зняти з ефіру програму, не висував жодних претензій. Що ж стосується розмови з Адамчуком... Зараз мені важко сказати, що насправді відбувається на «5 каналі». Коли чесно, бачу поки тільки одне — плутанину. Вони повинні самі зрозуміти, хто там головний і хто приймає рішення. Втім, офіційної відмови в ефірі не було. Тобто, наскільки я розумію, йдеться про позицію певної частини керівництва. До того ж «Закрита зона» ніколи не була прибутковим телевізійним бізнесом. Весь цей час ми існували на межі виживання.

— Чому так?

— Тому що програми, які виходили на «5 каналі», я, по суті, запускав у виробництво своїм вольовим рішенням. Як виживали? Залучали спонсорів, котрі розміщували у нас рекламу.

— А як же моральні нюанси потенційних преференцій спонсорам?

— Людей, яких ми залучали, це не стосується. Вони були і залишаються шанувальниками програми. До того ж не мають стосунку ні до яких політичних сил. Тож гроші програмі давали за «ідею», а не щоб «відбити» свої інтереси.

— Які спонсорські структури, коли можна так сказати, найчастіше злітали з проекту, з огляду на його загострену політспецифіку?

— Великий бізнес найчастіше. Багато хто просто не хотів «світитися». Боялися, що їх якось зв’яжуть із нашими розслідуваннями. Але програму я робив не для «5 каналу» і не для себе — для людей. Котрі завдяки самому існуванню «Закритої зони» могли переконатися: говорити правду в цій країні можна і треба. На жаль, із 1 червня вихід програми на «5 каналі» припиняється. І нехай визначаються: потрібна їм така передача чи не потрібна? А ми для себе вирішили: фінансово підтримувати виробництво програм, які, до всього, ще й невідомо, підуть в ефір чи ні, — неможливо.

«Безлюдна схожа на Стріп у фільмі «Диявол носить Prada»

— Якщо телепродукція вашого продюсерського центру — це доброчинність, а документальні проекти великих грошей не приносять (це ж не шоу-бізнес), то на які кошти взагалі існує компанія «Закрита зона»?

— Назвати суму, за яку ми продаємо свій продукт «5 каналу», не маю права за умовами договору. Але це дуже невеликі гроші. Якщо навіть буде рішення про продовження співробітництва (такий варіант особисто я теж не виключаю), усе одно збираюся зробити паузу.

— Яка тема стане остан­ньою на нинішньому етапі «Зони»?

— У роботі були дві «київські» теми. Перша — про розподіл землі і руйнування зелених зон столиці. Друга стосується дій однієї із столичних райдержадміністрацій проти підприємців. Закінчуємо «розкопувати» справжні причини підпалів ринку біля станції метро «Шулявська». Але з того моменту, як я приєднався до «Народної самооборони», нічого не знімаємо. І навіть якщо відновимо програми, особисто я в кадрі не з’являтимуся. Нині хочу об’єднати команди «Закритої зони» і «Першого відділу» — і з нового телесезону створити новий годинний проект журналістських розслідувань. Передбачається, що теми, які ілюструють головну тезу кожної програми, зніматимуться по всій Україні. Тобто йтиметься не про більш-менш локальні ситуації, а про тенденції.

— Якщо підвести риску під дебатами про «П’ятий», то вже, напевно, надходили сигнали з інших каналів — хтось пропонував свої ефіри?

— Звісно. Документалістика тепер на підйомі, глядацький інтерес до цього жанру високий.

— На жаль, найвищий інтерес не до чистої, а до «жовтої» документалістики.

— Між телевізійною і кінодокументалістикою чимала відмінність. Телебачення — це все-таки компроміс між творчістю і потоком. У найбільшому виграші той, хто може знайти золоту середину. Особисто я намагаюся поставити справу так, щоб люди, які працюють у моїх проектах, могли цілком реалізувати власні ідеї. На «5 каналі» нам це вдавалося. Тепер на «Інтері» нам запропонували робити документальні проекти.

— Змінивши при цьому очікувану тематику?

— Та не важливо, на яку тему. Головне, щоб було цікаво глядачам. Сьогодні проект у процесі підготовки. Сподіваюся, незабаром зробимо перші два фільми.

— Отут уже, пробачте, не оминути проблему журналістської етики. Як відомо, нещодавно близько півсотні ваших колег розпрощалися з «Інтером». Як ви оцінюєте цю ситуацію?

— Вважаю, що в цьому разі менеджмент ухвалив економічне рішення. Воно справді дозволяло оптимізувати роботу нової спільної структури, створеної на основі «Інтеру», К-1, К-2 і «Мегаспорту». Мотивації, які спонукали до масових звільнень, мені не відомі. Припускаю, що метою був розвиток бізнесу. Цілком упевнено можу сказати: там абсолютно не йшлося про свободу слова. Не можна говорити і про політичні мотиви, адже з каналу пішли і режисери — аж до архіваторів. Чи правильним було рішення менеджменту щодо такої радикальної оптимізації? Думаю, час покаже. А поки слід зазначити: жодний співробітник каналу, наскільки мені відомо, не був викинутий на вулицю просто так: усі одержали місячні компенсації. Я був на прощальній вечірці і бачив: людям було тяжко йти. Багато хто пропрацював на каналі по десять років і вже «вріс» у його структуру. Шокова терапія далася їм, звичайно, тяжко. Але...

Я сам залишив «Інтер» три з половиною роки тому. Можливо, якийсь час та коман­да і давала оптимальний, із погляду керівництва каналу, результат… Але потім перестала. Можливо, на «Інтері» хочуть піти іншим шляхом розвитку, щоб завоювати глядача... Результат, повторюся, побачимо через три-чотири місяці.

— З Ганною Безлюдною — нинішнім керівництвом «Інтеру» — ви друзі, здається?

— Просто колеги. Великої дружби між нами не було ніколи. Свого часу були й робочі конфлікти. Знаю одне: вона завжди позиціонувала себе як жорсткий менеджер, для якого інтереси компанії — понад усе. А решти, кумівства, сватівства, приятельських стосунків зокрема, для неї в роботі просто не існує. Бачили фільм «Диявол носить Prada»? У мене, уявіть, було ду-у-же багато асоціацій! Хоч Аня, звичайно, м’якша за героїню Меріл Стріп — і у веденні бізнесу, і в усьому іншому. Але стиль, повторюся, дуже впізнаваний. До речі, коли пригадати «Диявол…» — це історія цілком реальної жінки, яка досягла успіху...

— Так, це редактор Анна Вінтур…

— У США, якщо йдеться про потребу реорганізації компанії, питань, як у нас, не виникає. Звичайно, профспілки захищають колег. Утім, коли йдеться про звільнення не за «неугодні» журналістські матеріали, як це, до речі, було зі мною на «Інтері» у 2003-му...

— За який саме матеріал вас звільнили?

— Та, чесно сказати, їх було багато. І останньою краплею стала, пам’ятаю, саме моя публікація в «Дзеркалі тижня»…

«Журналістика має стати сторожем суспільства»

— «Закрита зона», як ви самі зауважили, у сприйнятті глядачів — бренд «5 каналу». У свою чергу, цей «канал чесних новин» асоціюється з певною політичною силою. І нині, коли в Україні відбуваються нікому не зрозумілі події, ви ідете на «Інтер» — із яким узагалі нічого незрозуміло…

— Я нікуди не йду. Хіба що можу піти зі своєї компанії — коли будуть вибори і блок «Народна самооборона» пройде до парламенту. Продюсерська компанія «Закрита зона» однаково залишиться, і наші хлопці цілком зможуть працювати самостійно. У нас зібрані, мабуть, найкращі в країні тележурналісти «розслідувального» профілю. (Загалом, у «Закритій зоні» працює близько 60 осіб.) Але на іншому каналі назви «Закрита зона» бути не може! Якщо «Зона» іде з «5 каналу», автоматично вона зникає назавжди. Звичайно, ця назва в принципі приросла до того, що ми робимо, та й у кожному разі свою телепродукцію і надалі будемо випускати як продюсерська компанія з відомою назвою... Проте програми, ще раз підкреслю, називатимуться інакше.

Випереджаючи можливе запитання про вибори, зауважу, що мені важко порвати з журналістикою. Та я завжди казав: «Можна бути або бандитом, або ментом, третього — не дано». Звичайно, нинішні українські реалії свідчать, що ця сентенція не дуже справедлива, що, виявляється, цілком реально бути і тим, і другим, але... Я так не хочу. Я або журналіст, або йду в політику. А якщо йду в політику, отже, зав’язую з журналістикою, проте доти, поки звідти не вийду. А з політики я вийду обов’язково! Щоб у країні, яка стала трохи кращою, робити те, що люблю по-справжньо­му.

— Коли перебільшити вашу аналогію, ви, схоже, вважаєте, що з «ментів» йдете в «бандити»?

— Ой, важко сказати! Журналістика має справді стати сторожем нашого суспільства. Іншого сторожа не залишилося. Самі знаєте: в Україні фантастично відсутні суди. До них немає навіть мінімальної поваги і довіри. Ну не можу я поважати нинішній наш суд як інституцію — хіба що деяких конкретних суддів за те, що вони героїчно роблять. У нас відсутня і прокуратура. З тих самих причин — міліція... За великим рахунком, у нас відсутнє все те, на чому звичайно ґрунтується держава. Адже держава — це силовий апарат, покликаний насаджувати і контролювати справедливість і законність. І от — немає цього! Виходить, що журналістика залишилася останньою опорою «правильного» стану речей. На жаль, сама вона не може виконувати функції держави. Загалом, у політику з журналістики я йду лише для того, аби спробувати нормалізувати все інше. Те що недоступне журналістиці.

— На ваші передачі було дійове реагування, крім дзвінків Порошенка, звісно?

— Безумовно.

— Конкретизуйте, якщо можна.

— Реакція на «Закриту зону» починається ще в процесі підготовки передач...

— Які з 150 програм «спрацювали» — скільки кримінальних справ порушено після ваших сюжетів?

— Конкретну статистику вивчатимемо на дозвіллі. Утримувати аналітичний відділ, який би виконував такі дослідження, не по кишені. У нас інша робота, фактично діємо як група швидкого реагування. З конкретних результатів після виходу програми пригадаю такий... Колись «Закрита зона» розповіла про ювеліра з Харкова, який фактично сам виступив проти тамтешньої «ювелірної мафії» — усієї системи хабарів і корупції, яка існує в цій галузі. Зрозуміло, відразу знайшли якесь «порушення» з його боку — і кинули цього правдоборця за грати. Отож, після нашої програми цю людину відпустили. Висновок із вищесказаного: так, усіх корупціонерів покарати нам, звичайно, не вдалося — але принаймні допомогти конкретній людині «Закрита зона» змогла. Таких випадків було багато. Причому, як правило, допомагали простим, незахищеним людям.

«Чистити» суспільство потрібно радикально»

— І все-таки, з чим, на вашу думку, пов’язана відсутність реакції на журналістські розслідування?

— У нинішній ситуації чим відоміший журналіст, тим легше йому домогтися результату. І навпаки. Загалом, бояться конкретного журналіста або структуру, а не «взагалі» інформації. Особисто я, звичайно, роблю все, що можу, аби ситуація змінилася. Останнім часом, коли їжджу по регіонах, обов’язково зустрічаюся з журналістами і відкрито кажу: «Хлопці — ось мої координати. Якщо виникають професійні проблеми — дзвоніть. Чим зможемо, допоможемо».

— А може, проблема все-таки в «новій» відсутності довіри в суспільстві до ЗМІ? І вас іноді обвинувачують у тому, що, мовляв, в ефір прослизають «заказухи».

— У цьому обвинуватити найлегше. Найлегше сказати, що критичний матеріал насправді замовлений. Тоді ж і виправдуватися не потрібно. На практиці «Закрита зона» завжди стояла на тому, щоб давати об’єктивну, різнобічну інформацію. Багатьом, звичайно, простіше спробувати нас змусити виправдуватися, щось доводити... От тільки не вийде! Люди, які дивляться ТБ, своїми очима бачать, що робиться навколо, і самі судять, наскільки правдиво про це говоримо. Є «замовлення» чи немає — завжди видно. Та й як, скажіть, ті самі інваліди, про яких ми розповідали в одній з недавніх передач, при своїй пенсії можуть «замовити» телевізійникам того, хто при грошах і владі?

...Звичайно, обвинувачували нас і в надмірній заангажованості — «без передплати». Але якщо є інша думка — ми її обов’язково подаємо. А якщо наші «антигерої» відмовляються коментувати ситуацію? Це як у фільмі «На добраніч й удачі», пам’ятаєте? «Наявність двох думок — це не завжди суперечка двох розумних людей». Мені здається, горезвісні дві думки взагалі не можуть бути самоціллю для журналіста. Навести усі без винятку думки — це завдання, швидше, технічної служби, яка завжди може уточнити «усю без винятку» інформацію. Завдання журналіста — розібратися в суті. Коли в США розгорнулося «полювання на відьом», журналісти надали сенаторові Маккарті ефір. Але потім геть-чисто розкритикували його. Зволікання з реакцією громадськості не було... Цей приклад, як на мене, узагалі яскраво характеризує специфіку журналістської роботи і правильного підходу до неї.

Інша річ, що є різні жанри журналістики. І навіть різні сфери діяльності — наша робота багатогранна. Коли по ТБ розповідають про той чи інший політичний конфлікт, не надати слово всім сторонам для професіонала неможливо. Але заганяти всіх в одну матрицю, повторюся, було б неправильно. Завдання ЗМІ — розібратися в тому, що відбувається і ввійти в ситуацію зсередини. На жаль, у цьому плані сучасна українська журналістика часто-густо ще дуже поверхова.

Утім, соцопитування безапеляційні: рівень довіри до ТБ високий. Інша річ, що на очах зростає загальна недовіра взагалі до всього і навіть до церкви. Та хай там як, рейтинг «Закритої зони» традиційно високий. І навіть позови, які, звичайно, подають проти нас, ми, як правило, виграємо…

— Не може бути, щоб без програшів.

— У 2004 році виграла Тетяна Засуха. Нас тоді зобов’язали випустити спростування. Ми його зняли, звісно, але показали і прокоментували перипетії суду за цим позовом… Більше з подібними претензіями до нас не зверталися.

— І чи варто успішному журналістові занурюватися з головою в політдіяльність?

— Перед тим як погодитися балотуватися (про це ми багато говорили з Юрієм Луценком), я довго зважував «за» і «проти». Депутатське крісло не є для мене самоціллю. У 2006-му, коли міг пройти за списком «Нашої України», я категорично відмовився. Нині ж зважився піти у депутати з однієї причини: щоб реалізувати ті ідеї, які можна реалізувати, лише будучи парламентарем. Я не збираюся (якщо пройду до парламенту) працювати в комітеті з питань свободи слова: там і без мене Андрій Шевченко…

— А у виконавчій владі себе бачите?

— Ні. Я абсолютно не знайомий з особливостями дер­жавної структури. Звичайно, і червоні килимові доріжки в коридорах парламенту не здаються мені настільки привабливими, щоб провести на них подальші роки життя… Моя мета — разом із колегами розробити нову законодавчу базу.

— У вас персонально є якісь законодавчі напрацювання або ідеї, з якими зібралися до парламенту?

— Принципові ідеї є. Хочу ініціювати створення незалежної, нікому не підзвітної робочої групи, сфера діяльності якої — боротьба з корупцією. Щось на кшталт групи швидкого реагування, наділеної відповідними повноваженнями. Цей орган повинен мати широкі можливості і повноваження. «Чистити» суспільство сьогодні потрібно — радикально. Без хірургічного втручання діла не буде. У 2004-му говорили-говорили, мовляв, «бандитам — тюрми» — і що маємо? Коли в Україні розроблятиметься нова Конституція, у ній, як на мене, обов’язково потрібно передбачити механізм не тільки «дачі», а й «віддачі» влади на вимогу народу. Реальної відповідальності чиновників за їхні дії сьогодні в країні не існує — виходить, треба принципово змінювати законодавство, щоб вони цю відповідальність, нарешті, відчули.

— Пам’ятаєте знамениту п’єсу Шварца про Дракона? Адже там головний смисл не у фіналі, коли лицар переміг Дракона, а в тому, що не дописано: сам лицар займає місце Дракона — і тоді починається фарс... То не боїтеся, що, перейшовши із журналістики в політику, згодом і самі можете стати «драконом» не кращим за тих, з якими досі боролися?

— У мене є мета. Через 15 років, коли моя донька стане повнолітньою, хочу дивитися їй у вічі, кажучи при цьому: «Я зробив усе, що від мене залежало, аби життя стало кращим. Тепер — твоя черга». Розумієте, дуже хочеться, щоб наші діти жили в нормальній країні. Є ще один момент. Усе, що є в мене особисто — це не фінансові ресурси і не бізнес-вплив... Це, власне, моє ім’я і моя репутація. Розміняти їх на блиск фальшивої «драконячої шкури»? Ні, це було б нерозважливо.

«Дзеркало тижня»